Коли сина з першого класу перевели в третій, батько вирішив поїхати з ним до Києва, показати дім, де прожив тридцять років поспіль, а головне – школу, де сам вчився.
І ось вони в Києві. Не без хвилювання заходить батько в школу і першим стрічає завгоспа. Обмінялись привітаннями, поговорили про життя-буття, а потім співрозмовник, усміхнувшись, питає: «Вікторе, а ти ще не забув, як гасав на перервах по школі і навіть розбив шибку на дверях… А як ви спалили класний журнал і не зізнались, хто ж почав…»
І ще чимало чого неприємного і несподіваного для себе почув батько, відмінник і активіст, не в змозі зупинить завгоспа, котрий при кожній згадці про минуле, заходився сміхом. Коли ж той врешті-решт замовк, Віктор, поглядаючи на сина, зачарованого оповіддю, вирішив спростувати почуте і таким чином зменшити вплив.
«Вибачте, добродію, усе, що ви розказали,- правда, але вона стосується мого молодшого брата».
«Що ти мені розказуєш, друже! Та я ж усіх вас знав, як облуплених… Не сердься. Як-то кажуть, що було , те загуло». І, звертаючись до сина: «Тато в тебе герой, іншим разом оповім дещо». Сказав і, попрощавшись, рушив у своїх справах.