Перетруться думки, щось половою стане, щось хлібом,
щось навіки впаде у шухляди приречений склеп,
не наповнюй слова, що лікують людей, ціанідом,
дай краплиночку світла тому, хто іде у Ереб.
Напівтеплі тона для зимового часу не модні,
хуртовина мете,

Скажи, бабусю, чому москалі
Постійно пруть до нашої землі?
Чому вони до нас нахабно пхають,
Приходять, нищать все і убивають?
У них же он – землі і так багато.
Є їм де жити, є де працювати?
Чому сусіди нам такі попали,
Щоб нам спокійно жити не дава

Ніно Катамадзе на площі в Тбілісі,
в руках у неї синьо-жовтий стяг,
пронизують щемом серця «Чорнобривці»,
підхоплюють їх вдячні вуста.

Тримайтеся стійко, брати-генацвале,
і нас хрестив волелюбний майдан!
Ми зАвжди у скруту разом співали,

З-під віїв сині визирали заметілі,
Сплітав очима ниті макраме буття.
Навпроти інші сірі очі захмеліли,
І гупало м*ячем живе сердцебиття.

У задумі в кутку мовчало піаніно.
Невже акорд прорізався? Який пасаж!
Торкнула заметіль оголені коліна,

І пощастило і полонило
Тільки чомусь ненадовго
Вкрилося пилом дощиком змило
Не зрозуміло від кого
Всі оті спаси, ті прибамбаси
Питання одне: а навіщо
Красень є красень шматочок той ласий
Не втішно?

Вила встромлюються в сіно, –
І в дзвінкій зимовій тиші
Починає шарудіння
Та гучне пищання миша.
Цей гризун узяв за звичку
Не чекати на прогнози,
А в просушеній травичці
Мати сховок од морозів.

Мисливець i лісник
Мисливець, що полював на левів,
якось стрівсь у лісі з лісником,
хвалитися почав, скільки їх убив.
«Чи не міг би ти, якщо спроможен,
показати лев’ячі стежки?»
«Чому б і ні!-зголосивсь лісник.-
Як підеш зо мною, то покажу

Він прийшов до міста,
аби розірвати систему
зсередини.
Невідомо, якими ідеями
він користується.
Він кинув клич
на велелюдних майданах,
і за ним пішли

Кров на вулицях сягає щиколоток (за нею)
Кров на вулицях сягає колін (за нею)
Кров на вулицях у Чікаґо-сіті (за нею)
Крові все більше, як не поверни
Геть, на самому світанку
проїхавши & сонця світ
в локонах її

туману невиразний погляд
й присутність неба
й крапель спів
завмер, вслухаючись, світогляд
у рух глибинних голосів
й часу нема
нема нічого
окрім неясних відчуттів

Залистопадало дощами
Заснігопадало вітрами
Не дивуватимося з вами
У нас свої сучасні драми…
Одна із них — нічні сирени
Перерождаються всякденно
І проникають в наші вени
Без зайвих видумок натхненно…

Колоситься нивою
золотавий хліб,
слово переливами
зв’яжеться у «СНіП*»…
Промовчи, Юпітере,
вартість грому – гріш,
по зернинці літери
виплекають вірш.

Хоч одягай нове пальто,
Хоч десь іди в плащі старенькім, –
Не окликає вже ніхто
Ані здаля, ані зблизенька.
Я сам, було, зривавсь на крик,
Уздрівши радісно знайомих,
Але чомусь вони в мій бік
І не дивилися потому.

Почну можливо із кінця
Мені зручніше, до вподоби
Після звернуся до Тільця
Як до поважної особи…
Ну чим порадуєш дружбан,
Тобі у Травні не затісно?
А що сади цвітуть між ран,
Ти посміхатимеся… Звісно

В хвилини музики печальної
Я уявляю плесо скрізь
І голос дівчини прощальний,
І шум поривчастих беріз.
І перший сніг під небом сірим
Серед дрімаючих полів,
І шлях без сонця, шлях без віри
Снігами гнаних журавлів.

Врятуй від болю, янголе зимовий!
Вдихни життя нове у сутність рим!
Не дай забути добру колискову!
Врятуй від болю, янголе зимовий!

Я вірю кожному твоєму слову,
Занурений у холод білих зим.
Врятуй від болю, янголе зимовий!