ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юрій Лазірко
2026.05.02 16:50
назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук

Артур Курдіновський
2026.05.02 15:48
Каравул! Знову цей поет Куриловський помирає у своєму вірші! Скільки можна це терпіти? А можливо, цього разу і справді помре? Якщо так, то я вже написав рекомендацію до Вищого Суду, після якої цей вторинний поет НАВРЯД ЧИ потрапить до Раю! Я вважаю, що та

Вячеслав Руденко
2026.05.02 15:36
Явдохи де?...
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,

Тетяна Левицька
2026.05.02 14:23
Я повітряні замки будую,
У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію.

Юрій Гундарів
2026.05.02 11:35
Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві

Віктор Кучерук
2026.05.02 06:09
Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан

Артур Курдіновський
2026.05.02 02:53
Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.

Хоча й навколо згубні холоди,

Оксана Алексеєва
2026.05.01 21:38
Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.

У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн

Світлана Пирогова
2026.05.01 20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.

Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід

хома дідим
2026.05.01 20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків

Артур Курдіновський
2026.05.01 19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел

С М
2026.05.01 16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує

Борис Костиря
2026.05.01 12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.

Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний

Юрко Бужанин
2026.05.01 12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)

Юрій Гундарів
2026.05.01 12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ). Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…» (РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен

Володимир Невесенко
2026.05.01 12:05
Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.

Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Андрій Стельмахер
2026.04.29

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Макс Катинський
2026.04.22

Лія Ланер
2026.04.18

Оксана Алексеєва
2026.04.14

Костянтин Ватульов
2026.04.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про сфагнум
Хлопці на толоці грали у футбол.
І Василька також грати запросили.
За м’ячем по полю він ганяв щосили,
Хоча й не спромігся ще забити гол.
Ще й перечепився і на землю впав.
А там залізяка із землі стирчала.
Вона йому руку до крові зідрала.
Тож він до бабусі чимскоріш помчав.
Вона похитала головою тільки
Та промила рану, а тоді пішла,
Жмут біленьких ниток з шафи принесла,
Бинтом обмотала разів, мабуть, кілька.
Той тампон приклала до рани йому
І тугенько рану ту перев’язала.
Посидіти вдома трохи наказала.
А йому сидіти сумно одному.
Бабуся на кухні поралася саме.
Обід готувала. Він туди й побрів.
На стілець низенький у куточку сів:
- Хочу посидіти отут, - каже, - з вами.
А скажіть, бабусю, що то за нитки,
Які ви до рани моєї приклали?
- То щоб твоя рана швидше заживала –
То сушений сфагнум, тобто, мох такий.
- Мох? – Василько дуже здивувався з того,-
Де ви його взяли? – Та ж на болотах.
Він там товстим шаром здавана пророста.
- А я про той сфагнум і не чув нічого!
- Е-е, та люди здавна користались ним.
Ще далекі предки до ран прикладали,
Бо його цілющі властивості знали.
Та він є корисним і не тільки тим.
Чув про торф? Він з моху цього й виникає.
Бо ж той мох віками в болотах росте.
Хоч нема коріння він свого, проте
Все з води й повітря собі споживає.
Тягнеться угору, а низ відмира
Та на дно болота весь час осідає.
Тож із того саме торф і виникає.
Така от природи віковічна гра.
- Ну, про торф у школі дещо ми учили,
Що він непогано у печах горить.
А що ще із мохом можна тим робить?
- Його під худобу у хлівах стелили.
Хати утепляли – гріє добре він.
Можна ним щілини в стінах затикати.
Холод він не буде в хату пропускати.
Але він у хаті не лише для стін.
Бачиш, он на вікнах у горщиках квіти.
Щоб здорові й гарні квіточки росли,
В грунт отого моху також додали…
- Звідкіля ж узявся отой мох на світі?
Ти ж легенд багато знаєш. І мені
Скільки уже різних переповідала.
- Колись я у тітки у гостях бувала.
Їздили із дідом раз на вихідні.
Там оцю легенду давню я й почула.
Було то в далекі темнії віки.
У лісах побіля Прип’яті-ріки
Село одне древнє невелике було.
Десь князі нещадно бились за столи.
Десь зі степу дикі половці ходили.
Та не було людям ніякого діла,
Вони по-старому досі ще жили.
Землю обробляли, звіра полювали
Та ловили рибу в заводях ріки.
Часом долітали до села чутки,
Як там між собою князі воювали.
А якось прибився до села чужий.
Звідки він узявся, то ніхто не знає.
Бо ж він по чудному ще і розмовляє,
Спробуй його дивну мову зрозумій.
До села прибився та не залишився.
Чи цурався чомусь жити між людей?
Чи боявсь, що помста йому слідом йде?
В глушині у лісі сам і поселився.
Якусь просту хижку собі збудував.
Жив там самотою. Полював на звіра
Чи рибалив, може – риби ж бо без міри.
Аби не лінився. У селі бував,
Як хотів на хутро виміняти хліба.
Прийшов якось влітку з торбою в село,
Бо вже, мабуть, хліба в нього не було.
Приніс обміняти свіженької риби.
А у крайній хаті сталася біда.
Хлопчик ненароком руку собі зранив.
Мати закриває рану ту старанно.
Кров тече невпинно, дитина бліда…
А спинить не може. Що його й робити?
А тут чоловік той якраз на поріг.
Кинув свою торбу, до дитя підбіг,
Схопив його руку, став щось шепотіти.
Кров і зупинилась, наче й не текла.
Мати уже гостю хліба не жаліла.
Навіть, брати рибу в нього не хотіла.
Та він мовчки глянув і усе ж взяла.
З того часу люди, як біда траплялась,
Чи якась хвороба, то ішли у ліс.
Кожен під пахвою «дяку» йому ніс,
Бо ж на його вміння усі сподівались.
Нікому чужинець той не відмовляв.
Коли було треба, ішов серед ночі
І за лікування брався він охоче –
Зцілював хвороби, рани заживляв.
Але якось влітку трапилась біда.
Він подався лісом, щоб трави збирати.
Вийшов на узлісся і побачив раптом,
Як чужинська суне чимала орда.
Кинулись до нього, миттю ухопили,
Стали вимагати показати шлях.
Видно, заблукали у густих лісах,
На дорогу биту вибратись хотіли.
Шаблями лякали, зусібіч товкли,
Щоб його примусить шлях той показати.
Чи ж було із чого йому вибирати?
Кивнув головою і сказав: - Пішли!
Повів він орду ту від села подалі,
Через ліс дрімучий, через чагарі.
Сам він попереду на мотузці брів.
А за ним орда вся ота простувала.
Він ліси навколо, як п’ять пальців знав,
Бо ж ходив частенько звіра полювати.
Де лиш не вдалося йому побувати.
Тож дрімучим лісом впевнено ступав.
Ішли лісом довго, між дерев високих.
Скоро під ногами мочарі взялись.
Хан почав кричати. Чоловік спинивсь,
Лише подивився пильно на всі боки,
Каже: - Як хто хоче, може повертать? –
Та й махнув рукою, щоби зрозуміли.
Та куди вертати? Самі ж заблудили.
Тож мочарі далі мусили топтать.
Вибралися, врешті вони на галяву.
Ні дерев навколо нема, ні кущів.
Чоловік ходу тут свою зупинив,
Наче, вже закінчив отут свою справу.
Стала навкруг нього вся ота орда.
А земля під ними стала просідати,
Вода під ногами стала проступати.
Хтось від ляку кинувсь назад по слідах.
Та болото пащу роззявило вмить
І їх разом з кіньми втягувати стало.
Це ще більш ординців тепер налякало.
Хан до чоловіка. Ну, а той стоїть,
Руки склав на грудях і глядить зухвало.
Знає – смерть чекає. Та страху нема.
Хан свою шаблюку із піхов вийма.
Блиснула сталюка…й голова упала.
Чоловік загинув. Та і тій орді
Не вдалось з болота того врятуватись…
А в селі не знали, де ж міг подіватись
Їх відун, що завжди помагав в біді.
Та якось мисливці до боліт дістались
І рослину дивну вони там знайшли.
Мов пухкі горбочки кругом наросли.
Невисокі стебла густо піднімались.
Листя, наче списи купчилось вгорі.
Де було зелене, де червонувате.
Взяли того листя вони небагато.
А, оскільки літо було надворі,
То те листя швидко висохло й зробилось,
Наче білі нитки – до рани клади
І воно врятує тебе від біди.
Отож, його люди рвати заходились.
Та сушили вдома. Хтось помітив був,
Що навколо моху не росло нічого.
Пригадали зразу чужинця отого,
Що жив самотою та й кудись загув.
З ним і пов’язали ту рослину дивну,
Яка не тулилась до ції землі -
Коренів не мала вона взагалі.
Та допомагала у біді єдино.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2024-12-08 14:18:35
Переглядів сторінки твору 133
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.860 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.729 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.771
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Наша міфологія, вірші
Автор востаннє на сайті 2026.04.30 14:28
Автор у цю хвилину відсутній