Було то в тридцяті роки. Йдуть колгоспні збори.
Відзначали вже колгоспу п’ять літ на ту пору.
Виступаючий з трибуни гордо промовляє
Та життя-буття колгоспне всяко прославляє:
- Ви, товариші, погляньте, як ми жити стали!
Скільки влада нам радянська за ці роки дала!
Як виросли наші люди! Чи ж таке бувало,
Як поміщики й буржуї у нас панували?
От, хоча б Іван Петрович. Хто він був до цього?
Дурень дурнем. Хто би, навіть, сподівавсь на нього.
А тепер він, подивіться – голова колгоспу.
А Петро Петрович? Він же був п’яниця просто!
Та він собі через пְ’янку не міг дати раду.
А тепер він, подивіться – голова сільради!
А візьміть іще Степана Кузьмича. Всі знають:
Це ж з ледацюг ледацюга був у нашім краї.
У них з прадіда і діда так вже повелося,
Що жодне і за холодну воду не взялося.
Хто би щось тоді довірив ледарю такому?!
А тепер він, подивіться – секретар парткому!