Якось ішли по пустелі москаль з українцем,
Втомилися, ручаями піт стіка по лицях.
Вже горлянки пересохли, голосу немає,
А москаль без кінця Рашку свою вихваляє.
І яка вона велика, і яка багата.
«Понаєхавших» би тільки з неї розігнати.
Коли бачать, виглядає з піску якась пляшка.
Москаль кинувся до неї: а раптом там бражка.
Відкриває … джин із неї бігом вилітає,
Здивованих подорожніх голосно питає:
- Що ви хочете? Бажання виконаю миттю…
Тільки три… Два – хто надумав пляшку цю відкрити.
А одне уже другому. Слухаю! Давайте!
Москаль, тільки то почувши, узявся казати:
- Хачю, чтоби хахли, нєгри, чуркі і єврєі…
І всє прочіє убралісь із маєй Расєї.
Адні русскіє чтоб жилі… І втароє тоже –
Чтоби ні адна в Расєю нє прабралась рожа,
Паставь забор стомєтровий вакруг із бєтона…
- Буде зроблено! – джин каже тому із поклоном.
- Тепер, - каже українцю, - давай ти … останнє.
- А ти уже москалика виконав бажання?
- Звісно, виконав. Для мене то легко зробити.
- Ну, то можеш Москальщину бетоном залити.