Буває, що із уст попів російських
Іноді і розумна річ луна.
Згадалася історія одна.
Не знаю, чи було таке то дійсно.
Як врізав дуба «вождь пролетарів»,
Його у мавзолеї поховали.
У люту зиму дружно збудувала
«Пророку» його зграя упирів.
Мов древнього якогось божества
Чи то «святого» мощі помістили,
Щоб люди поклонялися, ходили.
Така от, бач, релігія нова.
Та з мавзолеєм вийшла тим біда.
Бо ледве тільки сонечко пригріло,
Лайном із мавзолею засмерділо,
Немов покійник раптом «газу дав».
Йдуть люди, затикаючи носи,
Бо ж так смердить, що просто сил немає.
На мавзолей той скоса поглядають.
А то ж були іще такі часи:
Народ потрібно в «комунізм» вести.
Не силою, бо стане бунтувати.
Ба, гірше, ще візьметься жартувати
Та «небилиці» про вождя нести.
А він же – символ. Як за ним іти,
Коли смердить? Взялися розбиратись,
Проблему ту рішити намагатись.
До гіршої б біди не довести.
Як виявилось, справа в тім була,
Що мавзолей узимку будували.
Як котлован під мавзолей копали,
Лопата жодна взяти не могла
Промерзлу землю, гнулися ломи.
Тож стали вибухівку закладати
І так потроху землю підривати.
Та й зачепили мінами тими
Міську каналізацію. Поки
Були морози – усе добре було.
А, як розтала від тепла земля,
Лайно усе й поперло звідтіля
Так, що пів міста «аромат» почуло.
Тоді каналізацію бігом
Взялись ремонтувати. Все зробили,
Та мавзолей лайном так засмерділо,
Що довелося розібрать його.
Звели тоді камінний мавзолей,
Який стирчить в Москві і до сьогодні.
А Тихон – патріарх на ту пригоду
Сказав, неначе: «По мощах єлей».