Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Давня легенда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Давня легенда
Говорять, то у давнину було,
Велике плем’я у краю жило.
Князь правив краєм, а під ним бояри,
А в кожного із них ще й слуг отара.
Бояри, хоч земель і злата мали,
Та їм, як завжди всього було мало.
Народ простий сумлінно працював
Та всю оту ораву годував.
Адже боярство все, що лиш могло,
З простого люду в «закрома» тягло.
Казали: ваше діло працювати,
А наше – вас надійно захищати.
Щоб ми ж готові до війни були,
Коли б, не дай Бог, вороги прийшли.
Самі ж вони давно не воювали
І зброю майже всю попродавали.
Князь на те все спокійно поглядав,
Бо сам із того чималенько мав.
Отак воно і відбувалось тут.
Простий у полі надривався люд,
Не устигав від поту просихати,
А ті все вищі зводили палати
Та мірялись добром і вихвалялись.
Для люду ж геть нічого не мінялось.
Раніш було: хто мужність проявляв,
Той запросто боярином ставав.
Але завів такі порядки князь,
Що простолюду в те боярство зась.
Тепер там місце тільки для «своїх»,
«Чужий» би туди втиснутись не зміг.
Свати, брати, куми і, звісно, діти,
Вони все звикли між своїх ділити.
«Еліт-та» - старий князь їх називав,
Бо сам лиш про кишеню власну дбав.
Як вмер старий князь, взявся молодий
Боярству тому, врешті, дати бій.
Та тут неждана те й взялась біда:
Зі сходу в край посунула орда.
Боярству треба зброю в руки брати,
Але воно не прагне воювати,
Бо роздобріло надто, розжиріло,
Тож воювати, звісно, не хотіло.
Хай хтось іде за нього воювати,
Добро нажите їхнє захищати.
Прикинулися, наче інваліди,
Хоча про те не скажеш по їх виду.
Самі не йдуть, синів, хоч купу мають
Та воювати теж не посилають.
Князь кинув клич, але дарма чекав,
Ніхто з бояр в похід не поспішав.
Взялися люд в околицях хапати,
Щоб на війну за себе посилати.
Кричали про обов’язок святий,
Щоб за Вітчизну йти на смертний бій.
Говорять, мудрість вже тоді була:
Зловити можна й притягти осла
Аж до води, вмовляти його, бити
Та силою не змусиш його пити.
Тож люд, як міг, від «ловів» тих ховався
І на слова оті не піддавався.
Хто у ліси, а хто на чужину,
Щоб не погнали на оту війну.
А хтось подався до бояр служити,
Тепер узявся сам людей ловити,
Щоб хтось за нього воювати йшов.
Адже блакитна вже у нього кров.
Та більшість погляда на те і жде,
Коли ж боярство на війну піде.
Коли покине ті свої палати
Й покаже, як потрібно воювати?!
Князь не діждався помочі бояр.
Для нього, звісно, був страшний удар.
Та долю проклинати все ж не став,
Свою дружину вірну він зібрав
Та і пішов назустріч тій орді,
Хоч розумів даремність всю тоді.
Бо що дружина може учинити?
Як ту орду велику зупинити?
Всім доведеться полягти у полі.
Та він пішов назустріч своїй долі.
Між тим, не всі серед простого люду
Лякалися списам підставить груди.
Хто взяв сокиру, хто косу, хто вила,
Своєму князю в поміч поспішили.
Хай справжню зброю досі не тримали,
Та їх то, якось зовсім не лякало.
Немає зброї - та ж в орди багато,
Поб’єм її і зброю будем мати!
Тож, поки князь з дружиною ішли,
До них загони цілі підійшли,
Готові, аби битися з ордою.
Тепер ставати можна і до бою.
А скоро степ тривожно загудів,
Хижак ординський по степу летів,
Позаду залишаючи руїни
Від гарної, квітучої країни.
Князь хутко військо зготував до бою
І груди в груди стрілися з ордою.
Він своїм військом керував уміло.
Ординці його збити не зуміли.
І почалася в полі січа люта.
А тиснява – не можна повернути.
Орда все більше й більше насідала,
Бо ж поки з простим людом воювала.
А ті, хоч, може й досвіду не мали
Та стійко рука об руку стояли.
І от, коли орда вся в бій пішла,
Удар дружина княжа нанесла.
Змела ординців на своїм шляху.
Ті, долю відчуваючи лиху,
Назад у поле кинулись тікати.
Дружинники ж взялися її гнати,
Рубаючи і трупом шлях встеляли.
Лиш темрява орду ту врятувала.
На ранок люди вбитих поховали.
Ординську зброю по степу зібрали.
А зброї тої було так багато,
Що кожному дістались меч і лати.
Князь радісно на теє позирає,
Бо ж справжнє військо під рукою має.
Вертало військо із того походу.
Князь попереду війська їхав гордо.
Та не у стольний град вони вертали,
Бо ще роботи чималенько мали.
Князь їх повів в боярськії палати,
Щоб ті «осині гнізда» розоряти.
Бояри, тільки–но про те узнали,
Один поперед одного втікали.
Та черева за роки так наїли,
Що по землі аж ними волочили.
А слуги їхні попереду мчали,
Бо поки черев ще таких не мали.
Князь ні одні палати не минав,
І з них бояр у три шияки гнав.
А тих, хто в полі мужність проявив,
Він в ті палати правити садив.
Як розігнали трутнів тих у краї,
Так жити стали – краще не буває.
Отак мій дід колись розповідав,
А я згадав і вам то передав.
Велике плем’я у краю жило.
Князь правив краєм, а під ним бояри,
А в кожного із них ще й слуг отара.
Бояри, хоч земель і злата мали,
Та їм, як завжди всього було мало.
Народ простий сумлінно працював
Та всю оту ораву годував.
Адже боярство все, що лиш могло,
З простого люду в «закрома» тягло.
Казали: ваше діло працювати,
А наше – вас надійно захищати.
Щоб ми ж готові до війни були,
Коли б, не дай Бог, вороги прийшли.
Самі ж вони давно не воювали
І зброю майже всю попродавали.
Князь на те все спокійно поглядав,
Бо сам із того чималенько мав.
Отак воно і відбувалось тут.
Простий у полі надривався люд,
Не устигав від поту просихати,
А ті все вищі зводили палати
Та мірялись добром і вихвалялись.
Для люду ж геть нічого не мінялось.
Раніш було: хто мужність проявляв,
Той запросто боярином ставав.
Але завів такі порядки князь,
Що простолюду в те боярство зась.
Тепер там місце тільки для «своїх»,
«Чужий» би туди втиснутись не зміг.
Свати, брати, куми і, звісно, діти,
Вони все звикли між своїх ділити.
«Еліт-та» - старий князь їх називав,
Бо сам лиш про кишеню власну дбав.
Як вмер старий князь, взявся молодий
Боярству тому, врешті, дати бій.
Та тут неждана те й взялась біда:
Зі сходу в край посунула орда.
Боярству треба зброю в руки брати,
Але воно не прагне воювати,
Бо роздобріло надто, розжиріло,
Тож воювати, звісно, не хотіло.
Хай хтось іде за нього воювати,
Добро нажите їхнє захищати.
Прикинулися, наче інваліди,
Хоча про те не скажеш по їх виду.
Самі не йдуть, синів, хоч купу мають
Та воювати теж не посилають.
Князь кинув клич, але дарма чекав,
Ніхто з бояр в похід не поспішав.
Взялися люд в околицях хапати,
Щоб на війну за себе посилати.
Кричали про обов’язок святий,
Щоб за Вітчизну йти на смертний бій.
Говорять, мудрість вже тоді була:
Зловити можна й притягти осла
Аж до води, вмовляти його, бити
Та силою не змусиш його пити.
Тож люд, як міг, від «ловів» тих ховався
І на слова оті не піддавався.
Хто у ліси, а хто на чужину,
Щоб не погнали на оту війну.
А хтось подався до бояр служити,
Тепер узявся сам людей ловити,
Щоб хтось за нього воювати йшов.
Адже блакитна вже у нього кров.
Та більшість погляда на те і жде,
Коли ж боярство на війну піде.
Коли покине ті свої палати
Й покаже, як потрібно воювати?!
Князь не діждався помочі бояр.
Для нього, звісно, був страшний удар.
Та долю проклинати все ж не став,
Свою дружину вірну він зібрав
Та і пішов назустріч тій орді,
Хоч розумів даремність всю тоді.
Бо що дружина може учинити?
Як ту орду велику зупинити?
Всім доведеться полягти у полі.
Та він пішов назустріч своїй долі.
Між тим, не всі серед простого люду
Лякалися списам підставить груди.
Хто взяв сокиру, хто косу, хто вила,
Своєму князю в поміч поспішили.
Хай справжню зброю досі не тримали,
Та їх то, якось зовсім не лякало.
Немає зброї - та ж в орди багато,
Поб’єм її і зброю будем мати!
Тож, поки князь з дружиною ішли,
До них загони цілі підійшли,
Готові, аби битися з ордою.
Тепер ставати можна і до бою.
А скоро степ тривожно загудів,
Хижак ординський по степу летів,
Позаду залишаючи руїни
Від гарної, квітучої країни.
Князь хутко військо зготував до бою
І груди в груди стрілися з ордою.
Він своїм військом керував уміло.
Ординці його збити не зуміли.
І почалася в полі січа люта.
А тиснява – не можна повернути.
Орда все більше й більше насідала,
Бо ж поки з простим людом воювала.
А ті, хоч, може й досвіду не мали
Та стійко рука об руку стояли.
І от, коли орда вся в бій пішла,
Удар дружина княжа нанесла.
Змела ординців на своїм шляху.
Ті, долю відчуваючи лиху,
Назад у поле кинулись тікати.
Дружинники ж взялися її гнати,
Рубаючи і трупом шлях встеляли.
Лиш темрява орду ту врятувала.
На ранок люди вбитих поховали.
Ординську зброю по степу зібрали.
А зброї тої було так багато,
Що кожному дістались меч і лати.
Князь радісно на теє позирає,
Бо ж справжнє військо під рукою має.
Вертало військо із того походу.
Князь попереду війська їхав гордо.
Та не у стольний град вони вертали,
Бо ще роботи чималенько мали.
Князь їх повів в боярськії палати,
Щоб ті «осині гнізда» розоряти.
Бояри, тільки–но про те узнали,
Один поперед одного втікали.
Та черева за роки так наїли,
Що по землі аж ними волочили.
А слуги їхні попереду мчали,
Бо поки черев ще таких не мали.
Князь ні одні палати не минав,
І з них бояр у три шияки гнав.
А тих, хто в полі мужність проявив,
Він в ті палати правити садив.
Як розігнали трутнів тих у краї,
Так жити стали – краще не буває.
Отак мій дід колись розповідав,
А я згадав і вам то передав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
