Було, кажуть, в чоловіка вуликів багато.
Від дядьків своїх навчився пасічникувати.
Все би добре, але напасть якась узялася,
Хтось на пасіку до нього щоніч прокрадався,
Оббирав найбільший вулик, увесь мед виносив.
Отож, в дядьків своїх рідних той помочі просить.
А ті: - От бач, та давно б вже прийшов та спитався.
І з тим злодієм давно ти уже б розібрався.
Піди - кажуть, - сплети постіль із лози до річки.
Півтора на пів аршина. Коли прийде нічка,
Постав постіль під найбільший вулик і сховайся.
Візьми кийок, злодіяку того дочекайся.
Він, як прийде, стане мірять постіль, тихо вийди
Та кийком його по ребрах і кричи для виду:
«Не попав!» Той так і робить. Засів та й чекає.
Коли тут страшний чортяка з кущів підступає.
Вздрів ту постіль та й узявся її приміряти.
Та при тому бурмотіти щось та примовляти:
- Оце я такий великий, а є й більші люди.
Не приведи їх зустріти, бо що ж тоді буде?
А чоловік тихо вийшов, кийком, як умочить,
Та як крикне: «Не попав!» А чорт як підскочить,
Перемахнув через тин, лається, тікає:
- От же, сучий син! Напевно ж, клятий, силу має.
Бо не попав, а боляче. Попав – міг і вбити.
Тож відтоді на ту пасіку зарікся ходити.