Понівечений храм,
Хрести на банях вандалами здерті
Стоїть він одиноко там
Серед долини смерті.

Нема села
Давно уже його згорнули
І наробили стільки зла
Щоб і нащадки не забули.

Нема уже озер і плавень вроди
Лиш шлак і насип кольору снігів,
Убита річка несе беззвучно свої води
Уздовж таких же мертвих берегів.

Як вітер з півночі здійметься
І починає враз мести,
Смертельна курява несеться
Від місць де бовванять хвости.

Іржавий ліс, чорнобильського брат,
Із сумом зазирає в воду:
Що було не повернеться назад
Навіть коли уже нема заводу.

І уночі те дивно мерехтить
Іде угору світло від урану.
Здіймаючись у небесну ту блакить,
Говорить про незгоювані рани.

Козацька церква в риштуванні
Прямує до відродження мети
На цьому перешкоди не останні
Вгорі високовольтнії дроти.

Та попри це горить надія
І живить люд впродовж років
Проводяться і служби й літургії
Серед руїн уранових цехів.

Так само, крізь ілюзій крах,
І влади тисячі загат
Торує свій тернистий шлях
Наш Київський Патріархат.

26 грудня 2009.

Тритузнянський храм святого Миколая - найстаріша церква міста Кам'янське що збереглася. Належала до козацького села Тритузне, що було знесене в 1947 році, оскільки на його місці постав завод N° 906 (згодом Виробниче об'єднання Придніпровський хімічний завод), де займались виплавкою урану для атомної зброї. Виробництво радіоактивної продукції припинилось в 1991, із розпадом СРСР, але, звісна річ, місцевий аналог Чорнобильської зони на березі Дніпра і його притоки Коноплянка нікуди не зник. Оскільки храм знаходився на заражений території ще й в глухому забутому місці його віддали Українській православній церкві Київського патріархату. Нині храм було відновлено, попри те що реконструкції довгі роки заважала проведена вгорі лінія електропередач. Наразі належить до Православної церкви України.