Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.28
20:51
Кажи усім, кого зустрів
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
2026.07.28
19:35
У світі, бездонному морі скорботи,
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
2026.07.28
19:02
Вже раки червоні і стало здаватись
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.
Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.
Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
2026.07.28
15:01
Легкий гуляє між кущами вітер,
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.
Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.
Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
2026.07.28
12:21
Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.
Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.
Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
2026.07.28
11:58
стоять миряни
і говорять щось
наскільки щось це добре
ти не в курсі
а сам збирав би
квіточки на лузі
для милої
котра іде ось-ось
і говорять щось
наскільки щось це добре
ти не в курсі
а сам збирав би
квіточки на лузі
для милої
котра іде ось-ось
2026.07.28
10:01
Невтішна осінь п'є дощі
із глечика щербатого
і скрапує сльоза з душі
кровицею розп'ятого.
Пробачте, рідні, що була
подеколи нестримною! —
Пустують нерви, не зі зла,
із глечика щербатого
і скрапує сльоза з душі
кровицею розп'ятого.
Пробачте, рідні, що була
подеколи нестримною! —
Пустують нерви, не зі зла,
2026.07.28
07:46
Як ти, мамо, там, де тихий
Супокою час настав, -
Більш не крутишся, як вихор
І не горбишся від справ?
Нічогісінько не знаю
Про той світ без темних стеж, -
Якщо добре так у раю,
То чому мене не звеш?
Супокою час настав, -
Більш не крутишся, як вихор
І не горбишся від справ?
Нічогісінько не знаю
Про той світ без темних стеж, -
Якщо добре так у раю,
То чому мене не звеш?
2026.07.28
07:35
Штрих III: Жозефіна. Ніжність проти закону
Музичний супровід:
Франц Ксавер Моцарт.
Фортепіанний концерт № 2 мі-бемоль мажор, ор. 25 (II. Andante espressivo)
«У присмерку лемберзьких салонів Жозефіна Кавалькабо з’являлася як тонка струна, що чекає
2026.07.28
00:35
Традиційно графині з Ессексу
Відмовлялись від всякого сексу.
Хай пробачить Ессекс,
Але був таки секс,
Бо не вимерло графство Ессексу.
Уродженцеві міста Батумі
Гарантовано місце у думі.
Відмовлялись від всякого сексу.
Хай пробачить Ессекс,
Але був таки секс,
Бо не вимерло графство Ессексу.
Уродженцеві міста Батумі
Гарантовано місце у думі.
2026.07.27
22:06
Нас день на дощик нині множить легко.
Каламчить з неба синь у душу тихо.
І літо ніби й тут чи десь далеко.
Лиш я і ти. Й зелений листя вихор.
А ми, як діти, граєм у мовчанку.
І крапель сум повзе листком, як гусінь.
Полічать нас міста й дороги зран
Каламчить з неба синь у душу тихо.
І літо ніби й тут чи десь далеко.
Лиш я і ти. Й зелений листя вихор.
А ми, як діти, граєм у мовчанку.
І крапель сум повзе листком, як гусінь.
Полічать нас міста й дороги зран
2026.07.27
21:12
Боже, як страшно, нестерпно, смертельно
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
2026.07.27
17:11
Гупають яблука гулко, і котяться шелестно,
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
2026.07.27
16:21
Випадаю з життя, випадаю.
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
2026.07.27
14:34
Закінчується двадцять п’ятий рік пошуків.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
2026.07.27
13:16
Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Литвин поробив, що москаль летів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Литвин поробив, що москаль летів
Сидять діди, розмовляють, згадують минуле,
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
