Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.21
06:07
Ловлю старанно поглядом своїм
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
2026.09.21
05:41
ІІІ. ТАЄМНЕ КОХАННЯ У ЗАТІНКУ АМФІТЕАТРУ
У будинку поважного роду Помпоніїв ранок почався зі звичної суєти та маминого гніву. Аврелія, загорнута у строгу темно-пурпурову столу, стояла посеред перистилю – внутрішнього дворика з фон
2026.09.20
23:24
колись давно
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
2026.09.20
21:39
Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
2026.09.20
19:41
Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Литвин поробив, що москаль летів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Литвин поробив, що москаль летів
Сидять діди, розмовляють, згадують минуле,
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
