Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.22
14:33
Не хочете стати овочем на старісті – їжте овочі замолоду.
Глибше лизнеш – більше куснеш.
Безкорислива любов корисніша для здоров’я.
Сила мистецтва не залежить од сили звуку.
Не втрачайте голову – шануйте працю перукаря.
Політ думки був пере
2026.06.22
13:22
Я заблукав поміж дерев зимових,
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
2026.06.22
12:20
Розділ II: РУНІЧНЕ КОЛО ПІВНІЧНОЇ КРОВІ
Наступного дня після того, як золоте чорнило застигло на пергаменті, туман над Києвом змінився пронизливим північним вітром. Маленька Анна сиділа в дівочих покоях своєї матері, княгині Інгігерди. Тут пахло зовсі
2026.06.22
07:59
розкажи мені ще
про інакші дні
де так гарно було
із тобою
дай ліричного ще
відчуття мені
без потреби
сурми і двобою
про інакші дні
де так гарно було
із тобою
дай ліричного ще
відчуття мені
без потреби
сурми і двобою
2026.06.22
06:41
Неймовірно голосна
І проворна дуже, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі.
Повернулися назад
Наспіви веселі,
Ніби чути їх не рад
Нині хтось в оселі.
І проворна дуже, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі.
Повернулися назад
Наспіви веселі,
Ніби чути їх не рад
Нині хтось в оселі.
2026.06.21
21:58
Гортензія-красуня пишно квітне,
Вражає розмаїттям кольорів.
Розкішним покривається суцвіттям.
Побачив літній легіт - і зомлів.
І звідки тут ця пані елегантна?
Таких в саду ще досі не було.
Прикраса днини, вечора, світанку.
Вражає розмаїттям кольорів.
Розкішним покривається суцвіттям.
Побачив літній легіт - і зомлів.
І звідки тут ця пані елегантна?
Таких в саду ще досі не було.
Прикраса днини, вечора, світанку.
2026.06.21
21:48
Михайло Ісаковський (1900-1973)
Був наказ йому – на захід,
їй також – до чужини...
Йшли на фронти комсомольці
Громадянської війни.
Йшли у військо, розставались,
Був наказ йому – на захід,
їй також – до чужини...
Йшли на фронти комсомольці
Громадянської війни.
Йшли у військо, розставались,
2026.06.21
21:00
Лежать ляхи з юдеями,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
2026.06.21
20:09
Вона була вихована серед білого мармуру, кольорових мозаїк Софії та шелесту пергаментів у скрипторіях сонячного Києва періоду «золотого віку» Русі ХІ століття. Донька великого князя Ярослава Мудрого, вона мала стати живою печаткою у великій грі європейськ
2026.06.21
20:08
Прозорий ліс у сутіні прозорій.
Прозорий смуток дивиться в імлу.
Прозорий спокій п'є північні зорі.
Прозорий час читає ковилу.
Прозорий простір причаївся вчасно
У згусток нерозтрачених хвилин,
Плекає мрію дивну і незгасну
Прозорий смуток дивиться в імлу.
Прозорий спокій п'є північні зорі.
Прозорий час читає ковилу.
Прозорий простір причаївся вчасно
У згусток нерозтрачених хвилин,
Плекає мрію дивну і незгасну
2026.06.21
17:06
Лежать ляхи з юдеями,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
2026.06.21
16:52
Давно вже я не сходив, зі своїх ей, пагорбів
Усе, що бачив я, прискорює рух мій, домів
Прилинь, до обличчя, устами своїми
Дивися далі, о дивися глибинно
Помаранчевий і синій
Кольори моїх чуттів
Усе, що бачив я, прискорює рух мій, домів
Прилинь, до обличчя, устами своїми
Дивися далі, о дивися глибинно
Помаранчевий і синій
Кольори моїх чуттів
2026.06.21
16:50
Вдягнувши водолаза маску,
і вибравши спіралі час,
він ринув у місцеву прощу -
на дно духмяно гаслих трас.
Минулі виходи нестерпні
туди траплялися не раз,
та вірив він, що крізь ті терні,
і вибравши спіралі час,
він ринув у місцеву прощу -
на дно духмяно гаслих трас.
Минулі виходи нестерпні
туди траплялися не раз,
та вірив він, що крізь ті терні,
2026.06.21
16:08
Скоро наші уже будуть, мабуть Крим звільняти.
Пора звідти москалів тих усіх виганяти.
Закінчилась лафа їхня, кришка вже «Кримнашу»,
Забираються усі хай у помийну Рашу.
Я дивлюсь на те, як нині москалі воюють,
Як укріплення бездумно вони в лоб штурмую
Пора звідти москалів тих усіх виганяти.
Закінчилась лафа їхня, кришка вже «Кримнашу»,
Забираються усі хай у помийну Рашу.
Я дивлюсь на те, як нині москалі воюють,
Як укріплення бездумно вони в лоб штурмую
2026.06.21
12:48
Час тече, наче плинна вода
У сипучий і ніжний пісок.
Час крадеться, неначе біда
У сплетінні геройств і пасток.
Не повернеться трепетний час,
Час кохання, дивацтв, розставань,
Що розкажуть важливе про нас,
У сипучий і ніжний пісок.
Час крадеться, неначе біда
У сплетінні геройств і пасток.
Не повернеться трепетний час,
Час кохання, дивацтв, розставань,
Що розкажуть важливе про нас,
2026.06.21
12:33
У твоїх очах небагато спокою:
Більше – суму багряного, наперстів
Зі слів на оголених пальцях –
Аж до критичного струму.
У венах моїх більше правди,
Особливо, коли вони навиворіт –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Більше – суму багряного, наперстів
Зі слів на оголених пальцях –
Аж до критичного струму.
У венах моїх більше правди,
Особливо, коли вони навиворіт –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Литвин поробив, що москаль летів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Литвин поробив, що москаль летів
Сидять діди, розмовляють, згадують минуле,
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
