
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Литвин поробив, що москаль летів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Литвин поробив, що москаль летів
Сидять діди, розмовляють, згадують минуле,
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію