Петро подавсь на уходи ранньою весною.
Зібралися всі охочі дниною ясною
Й подалися в Дике поле звіра полювати.
Хутро можна тим же ляхам вигідно продати.
А ще в річках повноводих риби наловити,
Насолити, закоптити, тарань насушити.
Зазвичай восени пізно звідти повертались,
Як вже до зими в Черкасах люди готувались.
А тут Петро ще в вересні додому вертає
Та ще й руку на перев’язі на грудях тримає.
Збіглися усі до двору уходників рідні,
Щоб із перших вуст почути новини послідні.
Бо ж чутки повзли по місту, що ординці кляті
Знов припхали в Україну ясир полювати.
Чи уходників у полі часом не спіткали?!
Може, там Петрові й руку стрілою дістали?!
Петро усіх заспокоїв, щоб не хвилювались:
- Рана мені, щоб ви знали, на Дністрі дісталась.
- А чого оце ти, Петре, аж там опинився?
Чи за звіром яким гнався і туди добився?
- Так, за звіром, - Петро каже, - татар полювали.
Біля Сорок їм добряче чосу надавали.
- Розкажи, - всі напосіли, - як то воно сталось?
Ви ж всі разом на уходи весною подались?!
- Так то так. Але ж усяке у житті буває.
Бо ж людина лиш гадає, а Бог визначає.
Щоб вам усе пояснити, почну іздалека.
Щось ви знаєте – на крилах принесли лелеки
Чи сороки натріщали. Кілька років тому
Помер був Стефан Баторій – наш король невтомний.
Він збирався з козаками татар воювати,
Але смерть його забрала раніше проклята.
Козаки ж, щоби не дарма вони готувались,
Самостійно воювати татарву узялись.
Із Кулагою пройшлися, Очаків узяли.
Та ще каторги турецькі на дно попускали.
Та й до Криму завернули, в Козлов погостити,
Бусурманам трохи крові у Криму пустити.
А там якраз купців було турецьких багато.
Було чого козаченькам там «наторгувати».
Правда, скоро налетіли зі степу татари,
Якийсь мурза на братчиків силою ударив.
Хоч козаки й відступили, до «чайок» дістались,
Та чимало запорожців там навік зостались.
Серед них і сам Кулага. Але справа в тому,
Що про той гармидер стало султану відомо.
Знать, купці були багаті, жалітись помчали,
Що якісь в них гультіпаки весь крам відібрали.
Султан, звісно, розізлився, дав веління хану
Із ляхами розібратись і то вже негайно.
Ще й золотих десять тисяч виділив для того.
Тож хан і узявсь негайно збиратись в дорогу.
А що ханові збиратись – шаблі похапали,
На коней своїх ордою швидко посідали
І в похід. А ще ж до того потрібно додати,
Що в Криму нового хана вже встигли обрати.
Старий хан не довго правив, кілька років всього.
І орда була не надто прихильна до нього.
А новий – Газі-Гераєм його, кажуть, звати,
Войовничий, любить коней швиденько сідлати.
Москалі, говорять, також свою бульбу впхали.
То козаків Крим палити вони умовляли,
А дізнались, що на ляхів татари зібрались,
Тут же і москальські плани хутко помінялись.
Привіз посол купу грошей, щоб тільки татарин
Не роздумав і добряче по ляхах ударив.
Хоча зна натура підла, бісова скотина,
Що дістанеться найбільше, звісно, Україні.
Бо ж усі шляхи до ляхів йдуть по наших землях.
А ще корчить православних те бісове плем’я.
Так отож, Газі зібрався ордою всією.
А посол отой москальський подався із нею
До Дніпра, аби побачить, що не обманули
Ті татари, а до ляхів саме й повернули.
Сказано, брехливі люди, оце поміж нами:
Самі брешуть і думають, що всі такі самі.
Пройшла орда Диким полем, шляхами отими,
Що ординці вже іздавна користались ними.
Попалили на Поділлі, народ порубали
Та ясиру і худоби, й здобичі набрали.
Під Тернополем спинились, там кіш влаштували,
А вже звідти на всі боки гасати почали.
Аж до Львова дісталися, Збараж попалили.
Тільки де-не-де від ляхів опір вони стріли.
Ляхи більше по фортецях своїх заховались,
Звідти висунути й носа у поле боялись.
Були і такі, щоправда, що шаблі узяли,
Не злякалися й на битву з ординцями стали.
Та і люди теж так просто орді не скорялись,
А за вила, за сокири та за дрюки брались.
І стрічали тих ординців, як предки стрічали,
Непереливки орді тій частенько ставало.
Тим не менше, удалося орді нахапати
І ясиру, і худоби, і добра багато.
Обтяжена всім добром тим, орда розвернулась
І до Дністра, як зміюка шляхом потягнулась.
Коли орда вийшла з Криму, ми про те узнали.
Запорожці у Криму тім своїх людей мали.
Але що тих запорожців, як татар йде сила.
Отож, на Дніпрі орду ту б ніяк не спинили.
Та, як вона подалася уже на Поділля,
То Косинський став збирати козацькую силу,
Щоб уже там – на Поділлі із ляхами спільно
Ударити на орду ту. По всіх степах вільних
Кинув клич він, щоб збирались до нього охочі,
Хто за неньку-Україну боротися хоче.
Збиралися і козаки, і всякі гультяї,
Хто добра собі дістати у татар бажає.
І уходники. Таких там у цей час чимало.
Хоч не всі, звичайно, кинуть промисел бажали.
З наших ото я подався, Трохим та Микола.
На товаришів лишили здобутого долю.
Всіх зібралось до двох тисяч охочого люду,
Вирішили, що Косинський отаманом буде.
Козакам він вже відомий, бував у бувальцях,
Знали, що такому в рота дарма класти пальця.
Він не став чекати довго, щоб час не втрачати,
Як зібралося достатньо, то й велів рушати.
Подалися ми степами та не на Поділля.
Що татар там не застанем – було зрозуміло.
Вони б довго не товклися – здобичі набрали
Та й, напевно вже додому, у Крим повертали.
Тож рішив гетьман зустріти орду по дорозі.
Десь понад Дністром вертати мають голомозі.
Бо ж прекрасно розуміють: до Дніпра попхають,
То козаки вже оружно там на них чекають.
По дорозі доєднались до нашого стану
Переяславці, черкаси наші і кияни.
Тож вже десь біля трьох тисяч наше військо мало,
Хоч орда разів у десять нас переважала.
Але нас то не лякало. Досвід був багатий,
І з ордою в чистім полі вміли воювати.
До Дністра майже дістались, донесла сторожа:
Повертається орда вже зі здобиччю, схоже.
Розтяглася, як зміюка вздовж Дністра шляхами,
Йде з худобою, ясиром, накраденим крамом.
Іде орда, не боїться, купи не тримає,
Що ніхто вслід не женеться – то напевно знає.
Ми у лісі зачаїлись та чекати стали,
Щоби хан із основною ордою пропхали.
Сил, щоб битися із нею у нас було мало,
Тож чекали на чамбули, що були відстали.
Стоїмо ми в тому лісі, річка протікає
Кам’янка – вона коротка, у Дністер впадає.
На тім боці Дністра видно молдавські Сороки.
Дочекались, хан з ордою пропхалися поки.
Орда десь аж за горою за річкою стала.
А надвечір орда менша приплелась відстала.
Понад річкою спинились ті татари. Наче,
Було їх в два рази більше, аніж нас. Одначе,
Саме їх ми і чекали. Орда розляглася,
Понад річкою спокійно спочивать взялася.
А вночі ми і напали, зусібіч набігли,
Багато хто й прокинутись, навіть не устигли.
Ми ж нікого не жаліли, безжально рубали,
А ординці лиш метались й від страху волали.
В темряві, мабуть здалося, що нас суне сила,
Отож вони перед смертю в страху голосили.
Коли в небі засіріло, різня закінчилась.
Від орди нічого майже і не залишилось.
Половина, мабуть землю навкруги встеляла,
Друга в страху на всі боки від нас утікала.
Та не встигли відпочити, як летить сторожа.
Хан вертає, дуже скоро вже тут бути може.
Гетьман наш не розгубився, велів всім збиратись
Та до зустрічі з ордою швидко готуватись.
Взялись табір лаштувати, що під руки мали.
Бранців було кілька тисяч, теж нам помагали.
Тягли вози, рили шанці та трупи складали.
Уже скоро справжній табір серед поля мали.
А тут і орда з‘явилась. Газі попереду
З булавою, веде орду у бій, як череду.
Запорожці за мушкети, за підводи стали,
Та сигналу від гетьмана стріляти чекали.
А той мовчить, все чекає. Орда усе ближче,
Іржуть коні, орда кричить, улюлюка, свище.
Уже зараз, видається, зімне нас, потопче.
Косинський, мабуть, діждався глянуть хану в очі,
Махнув тоді булавою, козаки й пальнули.
Перші ряди орди тої, наче вітром здуло.
Другі на них налетіли, зверху повалились.
Така собі «куча мала» з татар утворилась.
Тут Косинський враз як гаркне: - Хлопці, всі до бою!
Та й на татар тих показує вперед булавою.
Ми всі разом підхопились та й на татар прямо,
Поки вони не устигли ще прийти до тями.
Узялись орду прокляту шаблями рубати
Та так, що орда від страху кинулась втікати.
Ми на те й не сподівались, ще тоді не знали,
Що Газі-Герая в ногу кулею дістали.
А ордою рознеслося, що убили хана.
Ніхто ж не знав, що у нього не смертельна рана.
Паніка – погана справа, а в орді тим паче.
Навіть, ми й не сподівались на таку удачу.
Орда кинулась тікати: хто назад за гору,
Де на них ясир і здобич ждали на цю пору,
Другі кинулись до лісу, що ми в нім сиділи.
В тому лісі оборону від нас учинили.
Гнатися услід за ханом у нас сил не було,
Отож ми всі свої сили на тих повернули,
Що у лісі заховались. Тут до нас пристали
Ще загони ляхів, які слідом простували
За ордою, в сподіванні щось в татар відбити.
Узялися ми всі разом татар тих громити.
А вони засіли міцно, відбилися кляті.
Довелося відступити та знов нападати.
Отут якраз стріла клята мене і дістала.
Так, що далі вже без мене татар добивали.
Хан уже не повернувся, до Криму подався.
Весь полон, що ми відбили, у нас залишався.
І та здобич, і худоба… А татар побили.
Дев’ять тисяч ті ординці на полі лишили.
Серед них відомі мурзи і родичі хана.
Так, що битва закінчилась для татар погано.
Звісно, були й в нас загиблі – в бою не без того.
Та Микола із Трохимом живі, слава Богу.
Скоро мають повернутись. А я от, з рукою
На уход не повернувся, щоб була в спокої.
Вже потроху заживає. З весни буде видно,
Мабуть, знову на уходи з хлопцями поїду.