Мороз тоді у краї лютував
І люди по хатах усі сиділи.
Вели розмови, нудились без діла.
Сусід один, що зуб великий мав
На Насреддіна, як того не було
В компанії, сусідам став шептать:
- Чого б з Ходжі обід нам не зідрать?
Сусіди, звісно, радісно загу́ли.
Домовились і до Ходжі прийшли.
- Давай парі, - говорять, - заключати.
Ти цілу ніч не зможеш простояти
На площі, на морозі цім. Коли ж
Ти простоїш – тоді вгощаєм ми.
А ні – то ти гостину нам готуєш.
Ходжа то слуха та й собі міркує.
Чи ж він не спав в горах серед зими?
А в місті ні бандитів, ні вовків.
Чого боятись? Хай тоді вгощають!
Та й каже тим : - Що ж, я парі приймаю.
Сусід же підлий страху захотів
Тоді нагнати: - Ти ж не забувай,
Що кладовище буде поряд тебе.
Отож з ріднею попрощатись треба.
Борги, як перед кимось є, віддай.
- Та я, - Ходжа став бити себе в груди, -
Вже сотню раз на кладовищах спав.
Боргів ніяких до цих пір не мав.
Я ж із заліза – відступать не буду.
Той знов своє: - Але ж не забувай,
Що ми у вікна будем виглядати,
Чи цілу ніч ти будеш там стояти…
- Та ти хоч військо ціле викликай,
До ранку з площі не зроблю ні кроку.
І простоя́в… Сусіди всі зійшлись,
Ходжу про все питати узялись.
А підлий той теж причаївся збоку.
- Як то було? – питають, - розкажи?!
- А що казати? Все навколо біле.
І тільки чутно – клята буря вила
І вітер у деревах ворожив.
А десь далеко каганець мигтів…
Сусід тут підлий раптом похопився:
- Програв! Програв! – на місці закрутився.-
Ти ж каганцем тим своє тіло грів!
І всі разом піддакувать взялись.
Хоч як Ходжа із ними сперечався,
Неправду їх довести намагався,
Що аж на всіх, нарешті розізливсь.
Та мусив все ж погодитись на то,
Що має всіх сусідів пригощати.
Отож призначив відповідну дату.
Гостини ті не пропустив ніхто.
Усі прийшли. Спочатку помолились.
А потім говорити почали.
Уже на небі й зірочки зійшли,
А на столі ще й дрібки не з‘явилось.
Давай вони тоді Ходжу питать:
- А де ж гостина? Скільки тут сидіти?
Давно пора уже нам стіл накрити?!
Ходжа ж усе їх просить зачекать.
То вийде десь на вулицю, верта.
Посидить та і знов кудись виходить.
Коли ж вже стали ті кричати: - Годі!
Уже що-небудь на столи постав!
Пішов Ходжа. Нема його й нема.
Пішли вони тоді всі поглядіти,
Що ж можна довго в кухні так робити?
Але на кухні пусто і пітьма.
Тоді вони уже надвір пішли.
Аж бачать: ген на дереві високо
Висить казан широкий і глибокий.
Внизу світильник мерехтить малий.
Ходжа стоїть при казані тому
І хитро на сусідів поглядає.
А ті: - У тебе совісті немає!
Він їм: - Не розумію я, чому
Ви розізлились? Я ж обід готую
Аби усіх вас смачно пригостить?
- Та ж твій казан так високо висить?! -
Уже сусіди з голоду лютують. –
Ти думаєш, від того каганця
Вода у казані кипіти буде?
Та він сміється вже над нами, люди!
Хіба отак чинити до лиця?
Ходжа на те: - Шановні, вже забули.
Три дні тому із вас всяк говорив,
Що каганець на площі мене грів.
До нього десь із кілометр було.
Тут, наче в лазні, порівняти з тим.
Якщо світильник може зігрівати,
Від нього в кілометрі як стояти,
Тут метра три між казаном і ним.