Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Уже кілька тижнів ходжу навкруги аркуша паперу, наче кішка довкола гарячої каші, і ніяк не можу розпочати… Певне, боюся затертої фрази «народився такого-то року…» Або, можливо, це священний трепет перед часом? Навколо зеленіє і квітне весна, а я маю в дзеркалі пізньої осені міркувати про наступну зиму? Зі смутком розчарування в моїй по-дитячому наївній душі мушу оповісти історію моєї юності! Повинен буду заглибитися в далину спогадів: уже-бо минуло майже сім десятиріч відтоді, як я з’явився на світ… А втім, нічого не вдію – не можу уникнути шаблонної фрази.
Отже, я народився 24 жовтня 1882 року в Шіофоку, розташованому на березі Платтензее [2]. День мого народження не дуже-то точний, і через це в моїй родині утворилися два угрупування, одне з котрих стверджує, що я народився 24-го, а друге – що 25-го числа. У результаті цього щороку отримую телеграми й віншування протягом двох днів.
Шіофок лежить на березі Балатону-Платтензее… У роки мого дитинства це було велике село з залізничним вокзалом і пароплавною пристанню. Місцеві мешканці добротно купалися в Балатоні. Приїжджі були тут рідкісними гостями до того часу, поки в головах підприємливих сміливців не народилася ідея перетворити це село на великий курорт. В оселі мого батька було засновано акціонерне товариство, і протягом кількох років Шіофок перетворився на курорт найвищого класу. Колись тиха і спокійна місцина круто змінилася: тисячі гостей почали приїжджати сюди щоліта; вони купалися, грали, фліртували… уночі звучали серенади… трепетні скрипки з сурдинами…
У Шіофоку я провів перші десять років свого життя. Моїм першим коханням був Балатон – одне з найбільших і найгарніших озер Європи, яке простерлося на 60 кілометрів у довжину і в деяких місцях на 14 кілометрів у ширину [3]. Незліченні казки й легенди, які записав Мор Йокаї, пов’язані з цим місцем, яке відіграло величезну роль в історії мистецтва і культури Угорщини. Мені Балатон подарував тисячу див, тисячу радощів. Улітку – купання і риболовлю, навесні – незабутні враження від ураганних штормів, узимку – тривожне хвилювання: замерзне озеро чи ні? Коли озеро замерзало, часто я потайки сам-самісінький ходив гуляти по кризі, сподіваючись побачити персонажів легенд про Балатон, а вночі чекав на Ріанас [4]: так звався страшний громовий удар, який повідомляв нам про те, що крижана ковдра тріснула від одного берега до другого. Такими ночами я не міг спати… Балатон і його зимові шторми приносили мені також іншу велику радість: снігові замети. Ми, малюки, завжди вкрай допитливо розглядали повні відчаю обличчя пасажирів застряглих потягів.
До музики я приохотився ще зовсім дитиною в рідній домівці. Моя сестра Вільма була доброю піаністкою, старанно займалася, а я в цей час ховався за фортепіано, де міг сидіти годинами. Усі добре це знали, тому ніхто не шукав мене. У результаті чотирирічним хлопчиком я міг заспівати всю Другу рапсодію Ліста від початку до кінця. Це викликало загальний подив і невдовзі привело мене до знайомства зі справжнім великим музикантом.
Це був професор Лідль – артист Будапештської опери й Філармонійного оркестру. Усе літо він мешкав у нашому будинку, цілими днями ходив зі своєю скрипкою по кімнаті й ретельно вправлявся. Я, чотирирічний карапуз, годинами простоював біля вікна, слухаючи його гру і дивлячись на нього. Щодня він проганяв мене і, врешті, поскаржився моїм батькам.
- Хлопчик зовсім не хоче вам заважати, – відповів на скаргу мій батько. – Просто любить музику і слухає її .
- То, можливо, він справді музикальний! – зацікавився професор.
Кінець цієї історії полягав у тому, що, аби здобути собі місце під вікном, я мусив проспівати Другу рапсодію. Від цього моменту дістав право слухати професора в його кімнаті. Ми стали друзями й часто гуляли вкупі, заразом не вимовляючи ані слова.
Наступного літа ми влаштували дитячий бал. Для нього я пристосував порожній склад і запросив як бальний оркестр муляра, що грав на гармоніці. Звісно, бал відкрив я, одначе, заледве зробивши перший крок, упав разом зі своєю партнеркою. Узяв це своє падіння дуже близько до серця і більше ніколи не танцював. Либонь, багатьом мільйонам людей, які танцюють під мою музику, буде цікаво дізнатися, що сам я скінчив свою кар’єру танцюриста п’ятирічним кавалером і вже ніколи не зміг подолати перешкоди, яка зробила участь у танцях неможливою для мене…
Рік потому в Шіофоку було побудовано літній театр і, на моє неописанне щастя, просто навпроти нашого будинку. Відтепер я цілими днями пропадав у театрі, де був присутній на всіх репетиціях і так вивчив увесь репертуар сезону 1888/1889 років. Особливо важкими були репетиції вистав «Чортові ігри» [5] й «Летючої миші». Коли на сцені щось не ладналося і починався скандал, перше, що зазвичай робили, – це спроваджували мене. Я терпляче очікував, поки вщухнуть розбіжності між режисером і трупою, і тоді знову прошмигував до глядацької зали.
Ненавиджу репетиції нині, отож незбагненно, як я міг бути їх завзятим відвідувачем!.. Після репетицій програвав на фортепіано вдома все те, що там чув, – звичайно, у міру своїх тогочасних можливостей.
Одного разу пан директор якнайсуворіше наказав капельдинерові, аби той більше не пускав хлопчаків (нас було чоловік 8–10), і той ретельно виконав його веління. Це було для мене великим нещастям – тим більше, що «Прекрасну Гелену» мали дати зі славетним гастролером. Чи міг я не бути присутнім при цьому! Звісно, лише на репетиції, бо увечері не мав права бути в театрі без батьків, брата і сестер.
Перемовини з «цербером» нарешті принесли результат: за дві «герцеговинські» цигарки він обіцяв сховати мене. Але ж де їх узяти? Грошей я не мав, а потребував трьох крейцерів. І тоді мені впала в голову ідея: я вирішив піти постригтися! Батьки видали мені на цю мету десять крейцерів, і я відразу розбагатів, оскільки стрижка коштувала всього п’ять крейцерів – проте лише для дітей малозабезпечених батьків. Але я, вирішивши не звертати уваги на цю деталь, купив дві цигарки, а на решту – два крейцери – цукерок. Потім пішов до перукаря, який відразу почав обробляти мою голову машинкою. Коли половина голови вже була постриженою, раптом я злякався і сказав перукареві, що хочу заплатити йому лише половину звичайного гонорару, бо чув, що з інших дітей він бере по п’ять крейцерів. Перукар пояснив мені, що менше платять єдино селянські діти та що мені за половину гонорару він може постригти лише половину голови. Усі прохання були даремні й у розпачі я побіг по допомогу до своєї тітки. Коли зняв шапку і вона побачила стан моєї шевелюри (половина голови лиса, мов більярдна куля, друга половина – непрохідний ліс), то лунко зареготала і дала мені необхідні п’ять крейцерів. Перукар закінчив свою процедуру, і я щасливо доправив капельдинерові театру обидві цигарки.
Наступного дня відбувся родинний суд. Мій старший брат, довідавшись про історію з цигарками, вирішив, що я сам палив їх, і обдарував мене двома ляпасами. Крізь сльози я оповідав усю правду, але результатом цього стала категорична заборона всіляких відвідин театру.
Отже, моя театральна кар’єра вже в ці роки заподіяла мені чимало страждань. Зате лишилася театральна дружба. Моїм другом був комік Арпад Дунай – сумна самотня людина і водночас блискучий актор. Ми разом ходили купатися і ловити рибу, причому я мав дбати про коробку з дощовими хробаками. Був щасливий і гордий тим, що міг бути корисним цьому великому митцеві й нетерпляче очікував його бенефісу в п’єсі «Мавпа Домі». Мій друг, звичайно, грав головну роль – мавпи. Це була зворушлива американська історія про мавпу, яка принесла багато користі людям і яку наприкінці, по тому як вона рятує хлопчика, його батько безглуздо вбиває. У ролі мавпи Дунай продемонстрував блискучу акробатичну роботу, і я плакав гіркими слізьми, коли підстрелений Домі впав з дерева.
Я пережив нові радощі й нові страждання! Нові страждання і нові пристрасті! Став «фабрикантом». З дикого винограду, який ріс у нашому саду, я виготовив чорнило й одного разу з рішучим видом запропонував моєму батькові забезпечити його канцелярію та її філіали натуральним чорнилом. А коли ця справа не принесла скільки-небудь істотного успіху, я сміливо заходився розводити шовковичних хробаків і губки.
Потім мене охопила пристрасть до читання. Невдовзі я прочитав усі з числа дитячих книжок, які можна було дістати в родині та у знайомих, і більше не мав книжок. Аби дістати нові, я вирішив учинити маленьку революцію. Річ у тім, що у школі була бібліотечка, але вчитель, у чиєму розпорядженні вона перебувала, не давав нам книжок. Одначе я мусив дістати нові книжки! І спробував заснувати нову бібліотеку під власною орудою. У мене вийшло захопити цим планом усіх моїх шкільних товаришів. Ми, діти, організували доброчинний концерт із танцями для дорослих! Захід видався славний, я одержав усю виручку, купив книжок на ці гроші й за кілька тижнів укомплектував бібліотеку. Учитель навіть розлютився на мене. «Погано скінчиш, негіднику!» – напророчив він. Але тепер я володів книжками та, як бібліотекар, мав змогу читати їх першими. Мені знадобилося ціле літо для укомплектування бібліотеки, але я все-таки створив її!
Настала осінь 1892 року. Прощання з рідною домівкою, прощання з Балатоном, прощання з Шіофоком! Надійшов останній день серпня, шкільні канікули скінчилися, і я мав їхати в Будапешт, у гімназію. Важко було розставатися з батьком, матір’ю, братом і сестрами. Ви, діти міста, не знаєте, що означає вперше в житті бути поставленим перед потребою сказати справжнє, серйозне «прощавай»! Полишити все, що любиш, бути самому, мешкати в чужих людей з тугою в серці за всім любимим, що ти покинув. Бачу маму, яка складає валізку, і, власне, не знаю, що зі мною буде, аж ось я вже на чужині у великому місті.
Найліпший учень сільської школи, у благородній будапештській Євангелійній гімназії я виявився нікчемним провінціалом, нулем у неймовірно провінційному вбранні, був кинутий у зграю дітей з «порядних» родин. Через мої чоботи трубою незабаром я дістав прізвисько «сільського йолопа». Кілька звичних стусанів і «добрих шіофоцьких ляпасів», якими я обдарував синів тогочасної будапештської фінансової верхівки, зробили свою справу, і невдовзі мені дали спокій. Більше того: ті, хто дістав від мене найбільше число потиличників, стали моїми найліпшими друзями!
Навчальний матеріал першого класу гімназії мало задовольняв мене. Я хотів робити щось «велике», тож заснував дитячу газету, яку1892-го сам писав, редагував, розмножував і розповсюджував.
У жовтні того ж року почув першу оперну виставу: «Валькірію» під керуванням диригента Артура Нікіша. Дуже небагато я зрозумів в усьому цьому творі, але пережив страх того вечора. І впродовж багатьох років лякався темряви, бачачи перед собою дуель Зиґмунда і Гундінґа, пристрасного суддю Вотана, Лоґе [6] і Брюнгільду, охоплену моторошним полум’ям.
Шість тижнів потому в Будапешті спалахнула епідемія холери, школу зачинили, і я зміг знову поїхати додому. Саме тоді виникли мої перші композиції: у довгих піснеспівах я заклинав ласкавого Господа Бога прогнати епідемію холери, але заразом якнайдовше тримати школи зачиненими! Коли взимку надійшла жахлива новина про те, що школи знову відчиняють, я зімпровізував нові піснеспіви, гучно співаючи і прохаючи ласкавого Бога: якщо вже немає холери, то пошли мені прегарні снігові замети, аби потяги зупинилися, і я ще довго зміг би лишатися в матері. Одначе холера, прохання і снігові замети минули, лише коротко врятувавши мене від шкільних мук. Скоро я мусив наново попрощатися з домівкою і поїхати в Будапешт.
Тепер можу сказати, що я не був щасливий на чужині ані години, ані хвилини. Журба і туга за батьківщиною мучили мене безнастанно. Це було вічне очікування години побачення з батьківщиною, тієї хвилини, коли кожному, починаючи від матері, я міг вручити привезені з собою дарунки й сюрпризи. Знайти для цієї мети необхідні кошти було важко, тому що в питанні кишенькових грошей – двадцять крейцерів на тиждень – батько тримав мене в жорстких межах. Але я знав, як вийти з цього становища. Щодня одержував 12 крейцерів для проїзду омнібусом – школа була за шість кілометрів від моєї домівки – і 6 крейцерів на сніданок. Але я ходив до школи пішки й на сніданок їв, замість цілої, половину булки. Так невдовзі накопичив потрібні мені гроші.
Наближалося Різдво. Необхідні дарунки вже було куплено і щодня до них прилучалися нові покупки: шоколад, цукерки, ялинкові зірки. Ані разу я навіть не пробував солодощів, місяцями переживав танталові муки та з благородними терпінням і гордістю очікував години, коли зможу вручити малечі дзвіночок у переддень Різдва…
Тут ми очевидячки підійшли до того місця, де ти, любий читачу, подумаєш повноправно: пане Кальмане, ваші чесноти справді вельми добрі, але навіщо ними хизуватися? Любий читачу, почекай ще кілька секунд і пізнаєш сенс цієї різдвяної казки.
Отже, настав великий день! Канікули! Різдво! Повернення додому! Мій перший маршрут: похід у ліс, де я вкрав гарну ялинку. По обіді замкнувся з нею та ялинковими прикрасами, і ніхто не смів увійти до моєї кімнати. Проте, наряджаючи ялинку, я спробував спочатку одну, потім іншу цукерку і, врешті, з’їв усі аж до двох бідних шоколадних мишей, які в самотньому смутку, сильно скалічені, висіли на ялинці. Протягом багатьох місяців я виявляв твердість, не торкнувшись нічого, і просто перед метою трапилося моє падіння. Коли я взяв дзвіночок, запросив усю родину до ялинки й почав святкове роздавання дарунків, то був висміяний так, як ніколи до і – слава Богу! – ніколи після цього пам’ятного новорічного вечора. Так зіпсував собі шлунок великою кількістю солодощів, що упродовж трьох жахливих днів дістав нагоду осмислити глибину свого морального падіння. Страшенно соромився і дав собі слово бути сильним надалі.
Під час наступних літніх канікул мене опанувала нова пристрасть: кінські перегони. Для розвитку міжнародних зв’язків у Шіофоку організували скачки. Я шалів від збудження і напруження. Скакові доріжки й примітивні трибуни побудували, так би мовити, під моєю «особистою орудою». У мене вийшло замаскуватися конюхом, і коли одного разу князь Макс-Еґон Турн-Таксіс [7], найліпший вершник тієї доби, вручив мені листа для доправлення, уважаючи мене одним із конюхів, я відчув небесну радість! Був незмірно гордий цим успіхом!
Так я перейшов у четвертий клас гімназії. Мешкав тоді вже у своєї старшої сестри, яка вийшла заміж у Будапешті. Тут займав добру навчальну кімнату, де міг робити все, що мені заманеться. Читав цілими ночами. Моєю новою любов’ю і пристрасним захопленням був Йокаї, чиї романи я просто поглинав. Оскільки не мав грошей на купівлю абонемента в бібліотеці, то обробив мого класного товариша, аби він переконав своїх батьків купити зібрання творів Йокаї. У результаті я зміг отримувати один роман за другим і жив, наче сп’янілий, у чудернацькому і фантастичному світі героїв дивовижно прекрасних романів.
Ця пристрасть до читання перетворилася на хворобу; я був нервовим, невиспаним, і мені загрожувала небезпека втратити позицію найліпшого учня, що справді сталося скоро. Товариші почали глузувати з моєї непогамовної пристрасті до читання, через що, як і раніше, я починав битися з ними. Невдовзі мені був ворожий увесь клас, і лише один друг лишився в мене: власник романів Йокаї. Але одного разу навіть він зачепив мене, і я був поставлений перед вибором: якщо терпітиму його кепкування, то зможу далі читати його книжки, але буду мізерним, боязливим песиком; а якщо відбудеться «двобій», я буду людиною незаплямованої честі, проте муситиму попрощатися з бібліотекою. Дві години я героїчно боровся з собою і вирішив пожертвувати всім, аби не втратити мого Йокаї. Але з цього нічогісінько не вийшло! На першій же перерві я так відлупцював свого друга, що той три дні не міг відвідувати школи.
Навесні 1896 року в дні Будапештської виставки [8] я бачив цісаря Франца-Йосифа, цісарицю Єлизавету, увесь двір і предмет моєї любові Мора Йокаї. Його благородного, доброго обличчя з прегарними сумними очима не забуду ніколи.
Якщо до цього часу все йшло гладенько в моєму житті, то літо, яке почалося так чудово, учинило в моєму житті важкий, майже трагічний поворот. Спочатку – погані оцінки й втрата становища найліпшого учня. На додачу до цього в будинку моїх батьків запанував понурий, смутний настрій, спричинений важким станом батькових справ.
Я був веселий і безжурний, коли на кілька днів залишив батьківську стріху, діставши запрошення до близького маєтку від батьків одного мого шкільного товариша… Захопливе життя! Ми їздили на конях, полювали, мали до свого розпорядження кегельбан, величезний парк, численні фруктові дерева, обвішані соковитими, вишуканими угорськими плодами. Це було воістину казкове життя!
…Запрошений на десять днів, потім я мав поступитися місцем іншому шкільному товаришеві. Минули вісім чарівних днів, я був щасливий, веселий, повен бадьорості, з рання до смеркання нескінченно сміявся! Лише вряди-годи, на хвилинку, в мою голову впадала думка про батьків: про бідного тата, обтяженого діловими клопотами, про зажурену маму, про трьох маленьких сестер. Я заклинав милосердного Бога знову все поставити на свої місця, перш ніж повернуся додому. Але більше ніколи не повернувся і ніколи не побачив батьківської стріхи.
Дев’ятого дня отримав листа від брата з повідомленням про те, що підприємство батька збанкрутувало. У нас забрали все: будинки, філіали, крамниці, домашні меблі, фортепіано… одне слово – усе! Я більше не повинен був повертатися, бо мама з сестричками вже покинула домівку. При листі була записка з проханням до господарів, аби вони ласкаво дозволили мені побути в них у гостях до того часу, поки з’ясується, щó маю робити.
Саме тієї миті, коли я читав листа, прийшла мати мого друга і дала мені зрозуміти, що наступного дня мушу від’їхати, оскільки вже прибув новий гість. Зашарівшись від сорому, я переказав їй свою долю: ми розорилися; чи не можу лишитися ще на кілька днів?..
Усе було дарма! Мене чемно спровадили. Син великого багатого ділка був бажаним гостем; бідний хлопчик, який не знав, куди прямувати, мусив іти геть! Заливаючись слізьми, я зібрав свою валізу; заливаючись слізьми, попрощався з чудовою місциною.
Візник доправив мене на залізницю. Я лічив свої гроші й думав: куди? Вистачало до Будапешта! Саме тоді я познайомився з новим другом – милим, добрим третім класом [9] – і багато років лишався вірний йому. У Будапешті мене прийняла добра тітонька, в якої я лишався до того часу, поки мої батьки не знайшли собі квартирки в цьому місті. У цей період усе наше майно було продано з аукціону, нам не лишилося нічогісінько! Добрі родичі дали моїй матері грошей, на які ми змогли купити необхідні меблі: отак почали знову жити разом…
Я завше тужив за татом, мамою, сестричками та мріяв, що колись житимемо всі вкупі в Будапешті! Тепер мої мрії здійснилися, але це було жахливо! Комісії з опису майна працювали в нашій домівці вдень і вночі; не сумніваюся, що в ту пору наше житло становило центр опису майна в усьому Будапешті! Проста селянська дівчина, яка нам прислужувала, називала членів цих комісій письменниками, бо вони складали списки речей. Коли я приходив зі школи й запитував дівчину, чи є хтось удома, щоразу вона відповідала:
- Письменники знову тут!
Усі ми відчували великий страх перед цими «письменниками». Батько остаточно занепав духом, мати й ми, діти, були безпорадні, і лише мій бідний, передчасно померлий брат Бела не втрачав самовладання: 20-річним узяв на себе важку роботу, аби якось відродити розбиту сім’ю, яку покинув цілий світ. Він став найманим працівником. Банк, який розорив батька, ласкаво дав братові маленьку посаду.
Я, учень п’ятого класу гімназії, теж мусив заробляти. Давав уроки. Став репетитором. Протягом десяти наступних років заучував предмети зі своїми учнями! А увечері ще допомагав батькові поратися з його поштою, переписував листи й біг з ними на головпоштамт.
За кілька місяців на мене навалилася сила-силенна тяжких переживань! І якщо раніше мені забороняли забагато сміятися, то тепер я взагалі не міг цього робити. Щодня ми мали відчуття, ніби стоїмо перед чимось жахливим. Ця журба, ця страшна свідомість загнаності, відкинутості не покидала мене все дальше життя. Люди, які згодом бачили мене спокійним і тихим у ситуаціях, коли будь-хто інший тріумфував би з радості й щастя, думали, що я накладав на себе «меланхолійну позу», наче грим! Мою гадану світову скорботу зустрічали усмішками, про неї оповідали анекдоти, але ніхто не знав, яка сумна була моя юність!
І саме тут мене опанувала туга за музикою! Я прагнув забути в ній свої щоденні клопоти. Так охоче займався музикою!
Раніше, коли батьки прохали мене вчитися музики, я не хотів цього робити; тепер, коли не було ані фортепіано, ані грошей, схотів за всяку ціну опанувати музику, стати музикантом.
О цій порі в мене з’явився своєрідний друг, який годинами розповідав мені про свої композиції. Раз, коли ми гуляли, він раптово ліг на землю.
- Чуєш мелодію землі? – спитав він.
- Нічого не чую, – несміливо відповів я.
- Негайно лягай! – велів юний маестро.
Я зробив те саме, що й він, але, на його розчарування, не почув ані ноти з тої мелодії.
- Не маєш геть жодного таланту, – заявив юний композитор і, підвівшись, додав: – Ось чую, як співають квіти, а ось – мотив комах…
Тоді я вірив йому, але пізніше збагнув, що він не міг створити ані звука і просто розігрував комедію переді мною.
Безсонними ночами мені міркувалося про те, як було б добре, якби я міг чути землю, квіти, птахів, комах і все це переплавити у велику симфонію…
Коли я оповів це моєму другові, той відповів:
- Спершу мусиш послухати справжню симфонію у філармонійному концерті, і тоді твій слух розвинеться!
- Але ж як можу потрапити на концерт, якщо не маю грошей?
- Нічого, – промовив друг, – концертмейстер оркестру – мій учитель у класі скрипки, він дістане нам контрамарку.
Я очікував вечора в трепетному збудженні. Уже пів на сьому, за годину до початку концерту, я був перед артистичною кімнатою філармонії. Нарешті з’явився мій друг.
- Стань біля входу і чекай до того часу, поки не проведу тебе. Звісно, не можу представити тебе як «нікого», а скажу, що ти – молодий композитор. Симфоніст. Це звучить!
- Кажи що хочеш, – відповів я, – мені потрібна лише контрамарка.
Я все чекав і чекав. Мій друг зник в артистичній кімнаті й ніяк не з’являвся. Звідти один за одним виходили молоді люди, студенти Музичної академії, і кожен мав контрамарку. Зрештою прийшов той, на кого я чекав.
- То де контрамарка?
- Мені дали тільки одну! Я вмовляв професора Ґрюнфельда, аби він дав контрамарку й тобі, переконував його, що ти – майбутній геній, наша велика надія, що працюєш над симфонією! Усе дарма: більше він не мав жодної – я отримав останню!
- О Господи, адже ти хотів представити мене професорові Ґрюнфельду!
- На жаль, не маю вже на це часу: концерт починається, двері зачиняються.
- Прошу тебе… – пробурчав я зі слізьми в голосі. Але він пішов.
Концерт розпочався. Я стояв сам. Присоромлений, покинутий, ошуканий, нещасний. Притулився до величезних зачинених дверей зали й став прислухатися. Увесь концерт простояв перед дверима, притуливши вухо до замкової щілини. Виконували симфонію Берліоза «Гарольд в Італії». Слухаючи, я поступово забув своє горе. Навіть крізь маленьку щілину могуття велетенського оркестру захопило мене своєю красою.
Враження, отримане крізь замкову щілину, було таке глибоке, що я остаточно вирішив стати музикантом.
Але як належить почати навчання? Я звернувся до вказівника «Реклам-бібліотеки» – доброго друга стількох бідних гімназистів. І він допоміг мені!
Першою книжкою, яку я дістав тоді, стали твори Роберта Шумана. Навіть не підозрював, наскільки вдалою була ця випадковість. Сьогодні знаю лише те, що чарівний світ шуманівських образів спричинився до мого остаточного шаленства. Услід за творами композитора я познайомився з його біографією, яка зворушила мене до глибини душі. Особливо сильне враження справила на мене історія хвороби його руки. Затамувавши подих, я читав це місце книжки й цілими днями міркував про трагічну долю мого кумира. Чи можливо, чи справедливо, що молодий музикант зазнав краху просто на порозі здійснення своїх мрій про кар’єру віртуоза?
Звісно, тоді я не підозрював, що кілька років потому сам стану жертвою такого ж вироку долі…
З великою радістю я читав би ще більше книжок про музику, але не мав на те грошей. Своїми уроками заробляв 20 крон на місяць і постійно вносив їх у родинну касу. З цієї суми не лишав собі нічого. То як міг дістати грошей на купівлю книжок? Це становило мою величезну турботу. Передусім я спробував зробити це шляхом збирання поштових марок. Невдовзі був власником їх значної кількості й отримав адресу одного американського колекціонера. Цьому незнаному збирачеві надіслав силу-силенну старих поштових марок і одного чудового дня отримав грубого листа з Америки; там було багато прегарних американських поштових марок і один долар! Отже, перший долар я заробив не своєю музикою, а старими угорськими поштовими марками…
Скоро навчальний рік завершився; я вже закінчив п’ятий клас гімназії, посідав у ньому лише третє місце серед найліпших учнів і тому виявляв крайнє невдоволення собою. Це була державна гімназія; аристократичну Євангелійну гімназію через упертість і легковажність я полишив.
Тут я познайомився з хлопцями, які майже зуміли мене ґрунтовно зіпсувати: схиляли до ошукування власних батьків. Я виходив з дому з ботанічною бляшанкою буцімто для того, аби збирати рослини, а насправді йшов на кінські перегони, де рвав різну траву, аби мати змогу щось показати вдома. У вільні від школи дні, призначені для підготовки до шкільних іспитів, брав з собою книжки, але, замість навчання, грав з друзями в карти в міському парку… Коли раз прийшов додому після картярської гри, мама сказала:
- Бідна дитино, певне, сьогодні ти багато вчився, маєш такий утомлений вигляд… Ти не повинен так напружуватися – адже далі лишаєшся в числі найліпших учнів…
Мені стало зовсім важко на душі: я брехав, обманював своїх батьків, грав у карти, валявся у вуличних рівчаках, нічого не вчив, а тут ще й мама з добрими, повними любові словами… Ні, далі так діло не піде! Я мусив піти з цієї школи, більше не хотів бачити цих зіпсованих хлопців, бажав знову бути порядним, як раніше… Прийди, о свята музико, врятуй мене від зіпсутості, від морального падіння!
Наприкінці навчального року я сказав державній гімназії остаточне adieu [10] і повернувся в мою стару школу. А під час літніх канікул почав готуватися до професії музиканта. Мріяв стати піаністом-віртуозом і вважав, що надійшла найбільш підхожа пора розпочати заняття на фортепіано. Передусім я мусив подбати про плату за навчання в музичній школі. З цією метою багато місяців надписував конверти для одного солідного ділового офісу. Так накопичив стільки грошей, що зміг записатися до новоствореної музичної школи. Купив собі ноти, пальто і краватку, які зазвичай носили артисти; невдовзі з’явилася відповідна зачіска: одне слово, усе було в найкращому вигляді – бракувало лише фортепіано! Моя добра тітонька дозволила мені вправлятися на своєму інструменті в неї вдома. Виходячи, вона замикала музичну кімнату, і я мусив годинами чекати моменту, коли зможу сісти за рояль. Потребував власного інструмента – адже втрачав так багато часу! І вирішив купити собі добре піаніно.
Я давав по чотири уроки щодня, поспішав від одного учня до іншого, викладав латину, грецьку (нині не знаю ані грецької, ані латини!), математику і фізику. Окрім того, день у день мусив відвідувати музичну школу. Коротше кажучи, мав справ по маківку, але відчував задоволення і з великими сподіваннями йшов назустріч своїй кар’єрі віртуоза.
Моя одержимість музикою принесла мені в гімназії прізвисько «фуга», яким, проте, я вельми пишався. Навесні ми мали відкритий іспит, на який було запрошено пресу. Я грав Фантазію ре мінор Моцарта. Учитель будапештських професорів фортепіано, сивоволосий Корнель Абраньї [11], давній улюблений учень Ліста, теж був присутній, і моя гра зворушила його до сліз. Плачучи, цей старий обійняв мене, поцілував у чоло, а я, відповідаючи, вдячно поцілував його руку, яка благословила мене. Газети писали про мене, п’ятнадцятирічного шибайголову, як про «дванадцятирічного вундеркінда» і пророкували велике майбутнє.
Вінок я теж отримав! Але не лавровий: мої подруги по школі увінчали мене – на знак особливої поваги – вінком із цибулі. Нею я розпорядився на королівський лад: віддав нашій кухарці й замовив гуляш, супроводивши замовлення словами, повними гордості:
- Лаври прийдуть пізніше…
Від цього моменту все пішло гладесенько. Я скінчив шостий клас гімназії на відмінно. Моє ім’я мелькало в газетах, справи нашої родини поліпшилися, ми мали нове, більш улаштоване помешкання. А головне: за цей рік я накопичив стільки грошей, що зміг купити собі фортепіано – власне фортепіано!
Великою святковою подією став той день, коли я пішов у крамницю музичних інструментів, аби придбати трохи потриманий, але все-таки пристойний інструмент! Попрохав батька бути присутнім на цій церемонії. Зовсім не шкодував тієї важко заробленої й складно накопиченої величезної суми – 520 крон, яка потрібна була для цієї покупки: стільки я заробив за рік майже тисячею уроків!
Дуже виразно пам’ятаю урочистий в’їзд у помешкання його величності Мого Фортепіано. У кожному вікні було видно постаті членів нашої родини. Сам я, палаючи нетерпінням, не витримав і побіг назустріч возикові з фортепіано, який тягла стара, утомлена конячка. Мій скарб здійснював воістину тріумфальну ходу!
Коли ми наблизилися до нашого будинку, мої маленькі сестри замахали руками… Словом, це було чудово і дивовижно! Я приймав віншування і був гордий, наче іспанець. Заледве тринога музична тварина стала на свої кінцівки, я почав щосили лупити по його клавішах…
Для мене надійшла щаслива пора: саме розпочалися літні канікули, школи були зачинені, жодних уроків, жодних лекцій! Усе те забуто, усе позаду, а попереду – свобода і музика, нескінченно багато музики: гами, вправи, інвенції Баха, легкі твори Шопена, сонати Бетговена і – мій ідеал Роберт Шуман! Цілими днями я сидів за роялем – адже тепер міг займатися вдома… Аж ось по кількох днях безмежної радості прийшла лиха доля і зробила свою чорну справу. Прийшла моя маленька трагедія.
Одного разу, днів через п’ять-шість, я відчув болі в руці. Прийнявши їх за прояв слабкості, почав займатися ще наполегливіше, але мені ставало не ліпше, а день у день усе гірше. Болі при грі стали нестерпними, і я мусив припинити заняття. Певний час вичікував, сподіваючись, що у проміжках відпочинку болі минуть. Марно: кожна нове спроба приносила єдино жорстоке розчарування. Довгоочікувані канікули добігли кінця, а я досі не міг грати. Знову давав по чотири уроки на день, одночасно бігаючи від одного лікаря до іншого. Перепробував усе: апарати Цандера, гаряче повітря, мінеральну воду, фарадичний і гальванічний струм, зміцнювальні препарати – жодного поліпшення! Уроків фортепіано я геть не міг відвідувати. Лише одного разу зібрав усі сили й зіграв на відкритому заключному іспиті нашої музичної школи захопливо прекрасний ре-мінорний Фортепіанний концерт Моцарта. Після цього моїй піаністичній діяльності було покладено край назавжди.
Якщо нині вся ця історія для мене – не більше, ніж трагікомічний епізод, то тоді я дуже страждав і уявляв, що переживаю трагедію мого кумира Роберта Шумана.
Минув рік, і впала остання надія на одужання. Мрії про кар’єру віртуоза було поховано довіку. Я знову став лише учнем Євангелійної гімназії та вже кандидатом на здобуття атестата зрілості. Був чудернацьким, вельми серйозним і сумним молодиком!
Доля звела мене тоді з моїм пізнішим другом Альбертом Сірмаї [12]. Він страждав на ту саму хворобу, що і я, і так само розпачливо бігав від одного лікаря до іншого. Якщо тепер мої наївні й зухвалі мрії про кар’єру віртуоза здаються мені донкіхотськими, то Сірмаї був тоді блискучим піаністом, одним із найліпших студентів Музичної академії.
Це знайомство з Альбертом, завдяки спільній біді, яка дуже зблизила нас, вилилося у тривалу, нерозривну дружбу.
Я заходився міркувати про те, як продовжувати займатися музикою без пов’язаності з інструментом. Можна просто вивчати теорію музики й композицію! Проте я не вірив у свій композиторський талант; навпаки, був переконаний у тому, що ніколи не зможу написати нічого путнього. Але хотів чимось заповнити той час, за який моя рука, либонь, усе-таки одужає. І ще дещо приваблювало мене в класі композиції Музичної академії: на кожній виставі Королівського оперного театру учні третього і четвертого класів мали право займати ложу в горішньому ярусі – так звану Д-ложу. Перспектива проводити кожен вечір в оперному театрі вельми припала мені до вподоби.
Я пішов до славетного професора класу композиції Ганса фон Кесслера [13]. Професор Кесслер перевірив мене і визнав придатним. Але, позаяк учні середніх шкіл не мали права займатися в класі композиції, він порадив мені перший клас, гармонію, вивчити під орудою одного з його учнів, а через рік після складання іспитів на атестат зрілості прийти знову, і, якщо все буде гаразд, мене приймуть у другий клас – клас контрапункту. Послухавшись цієї поради, я звернувся до видного молодого музичного теоретика Альберта Шиклоша [14]. Спочатку під його орудою вивчав гармонії, а за кілька років – інструментування.
Професор Кесслер розважив слушно: підготовка до іспитів на атестат зрілості забрала в мене стільки часу, що для Музичної академії його би справді не лишилося. У ту пору я мусив багато вчити, точніше – заучувати. То було огидно – досі бачу погані сни про цей період, – але всі іспити я склав на відмінно…
Восени мене прийняли в другий клас – клас контрапункту Музичної академії; одночасно я вступив на юридичний факультет Будапештського університету. Віднині для мене настало чарівне, вільне життя: уранці – година-дві в університеті, потім – більярд і картярська гра в сусідній кав’ярні «Централь», по обіді – години репетицій і Музична академія, увечері – жадана, нарешті отримана ложа в оперному театрі.
Вісім семестрів я навчався в університеті, склав усі іспити, мені лишався єдино іспит на ступінь доктора, але мушу сказати відверто, що вельми шкодую про кожну годину, проведену там. Хоча національна економіка і римське право мене цікавили, усе вкупі було страшенно нудне. Дотепер я задоволений тим, що знайшов у собі сили потрібної миті оголосити про мою ситість усіма юридичними фортелями.
- Adieu, університете, – мовив я, – бувайте здорові, професори! Більше вас не боюся, чихати я хотів на свій докторський ступінь!
Та, перш ніж я дійшов цього правильного рішення, усе-таки минуло кілька років. Це була важка боротьба, і перемогу в ній здобула лише моя перша оперета «Осінні маневри». До неї я ніколи добре не знав, щó, власне, може з мене вийти. Малою дитиною хотів попервах бути кравцем, потім передумав і вирішив, що було б ліпше і практичніше стати міністром юстиції. Навіть світлинився в позі майбутнього міністра з серйозним поглядом і складеними руками. Але врешті збагнув, куди тягне мене серце: до музики! Тільки до музики!
Звичайно, тоді я ще не наважувався думати про те, що колись музика мене годуватиме. «Певне, зможу бути музичним письменником» [15], – думав я. Ще в гімназії якось зробив спробу писати: то був кілометровий нарис про «програмну музику і програмну симфонію». Розпочав я, звісно, Пасторальною симфонією Бетговена, продовжив симфонічними поемами Ліста, зробив велику зупинку на Ваґнері й закінчив Ріхардом Штраусом, чиї «Заратустра» і «Життя героя» були тоді ще новинками, які спричиняли палкі дискусії. Прем’єра цього нарису відбулася на зборах гімназійного наукового товариства, де я прочитав усю роботу протягом багатьох засідань. Одначе цих лаврів мені бракувало, і зі своєю працею я пішов до мізерної, злиденної редакції однієї спеціальної музичної газети. Видавець зачудовано подивився на мене і недовірливо глянув на величезний кілограмовий пакунок із рукописом.
- Чим можу прислужитися?
- Хочу продати вам мій твір про програмну симфонію.
- Ви, часом, не ошаліли? Мушу це надрукувати, та ще й заплатити вам гроші? Такого мені й уві сні не марилося!
Глибоко скривджений, не говорячи ані слова і бачачи перед собою лише людину з несамовитим поглядом, я рішуче пожбурив рукопис – не йому в голову, як би це належало зробити, а на брудний письмовий стіл, і, не прощаючись, покинув редакцію.
У найближчому числі газети з’явилася перша частина мого нарису, а упродовж місяця публікували продовження: мене «друкували»!
І з цим убогим журналістським багажем я пішов до однієї з найбільших угорських газет «Pesti Napló» [16]. Був тоді юристом на стадії першого семестру і відчував бажання писати критичні статті; окрім того, хотів відвідувати концерти, ясна річ – безкоштовно. Проте здобуття цієї старої шанованої газети виявилося не такою-то простою справою. Належало все ретельно продумати: адже якби я був допущений до головного редактора і не справив на нього сліпучого враження, то мене б більш або менш чемно спровадили. Тому я намагався діяти вкрай обачно, аби уникнути помилок.
Передусім треба було знайти «базу дій», і нею я обрав кав’ярню «Едісон», розташовану навпроти газетної редакції. Щодня сидів там, пив чорну каву і палив силу-силенну сигарет, тоскно придивляючись до будівлі на протилежному боці вулиці.
- Сьогодні надто рано, шефа напевно ще немає… Сьогодні вже надто пізно, шеф пірнув по маківку в роботу, тебе не пустять до нього, – казав я собі.
Урешті, по кількох тижнях вагань, наважився піти в атаку. З калатанням серця вибрався на третій поверх, попрохав доповісти про мене головному редакторові й був прийнятий негайно.
Він дивився на мене дещо глузливим поглядом, випускаючи зі своєї люльки хмари диму.
- У чому річ? – було його перше запитання.
Я почав щось бурчати про роботу, про бажання писати, про письменницьке покликання.
- Ну-ну, хіба це так необхідно? Невже не маєш іншої роботи?
Його добрий погляд, здається, говорив: чого шукає цей хирлявий підліток у цій непривабливій, сумній редакційній кімнаті?
- Іди негайно додому! Ти не повинен дихати цим повітрям!
- Не піду!
- Не підеш?!. І що мушу з тобою робити?
- Хочу писати! – промовив я несамовито рішуче.
- І що саме хочеш писати, синку?
- Хочу стати критиком!
- Гаразд, хай тобі морока, лишайся тут, ходитимеш на концерти й повідомлятимеш керівнику відділу театру і мистецтва все, що там побачиш і почуєш. Час від часу зможеш написати кілька рядків.
«Браво, – думав я, – він-бо не викинув мене!» Відразу мене представили «китам» газети, справжнім співробітникам:
- Ось вам новий волонтер!
Від цієї щасливої миті я ходив на концерти, бігав з однієї урочистості на іншу та мав писати про них невеликі повідомлення. Особливу гордість відчував тоді, коли під моїм дописом про концерт з’являлися ініціали «І. К.». Поступово я став писати повідомлення про оперні вистави й різноманітні третьорядні сенсації. З якою гордістю я сидів на літерних місцях біля оркестру, які належали «Pesti Napló», і слав рукою привіти в бік четвертої галереї, де містилася наша академічна ложа, в якій сиділи мої товариші, лускаючи від заздрощів!
По закінченні сезону я все-таки пішов з редакції. Моїм професорам не заімпонувало те, що учень класу композиції пише критичні нотатки, а моєму батькові не подобалося, що більшість вечорів проводжу поза домівкою. З важким серцем я попрощався з газетою, де віднині стало на одного волонтера менше. Але туга за колегами, за своєрідним повітрям редакції лишилася жити в мені!
І, закінчивши Музичну академію, я знову прибув на службу. О цій порі якраз звільнилося місце оперного й концертного критика, і по кількох тижнях пробної роботи мене було прийнято на цю посаду.
Тепер я вже був справжнім, штатним співробітником редакції та протягом чотирьох років лишався оперним і концертним критиком газети. Це був щасливий період, пов’язаний нині для мене зі святими спогадами про блаженний період життя.
На ту пору, коли я здобув своє скромне місце музичного критика, «Pesti Napló» очолював Ференц Мольнар. На порядку денному газети стояли гострі політичні й економічні питання, тож оперний критик був там далеко не першорядною постаттю. Я здавався собі дрібним «балетним щуром», останнім партнером у кадрилі. Проте якомога прагнув здобути своєю роботою гідне місце в газетній ієрархії й був переконаний: важливе лише те, що пишу я. А втім, досягнув головного: одержував пристойну платню – 70 крон. Окрім цього, мав ще додатковий заробіток: писав статті, переважно невеликі життєписи визначних музикантів у газету для дівчат, одержуючи по 20 крон за кожну біографію.
У суботу вранці я отримував свій гонорар, а по обіді розтринькував його під час картярської гри в нашому артистичному клубі «Оттон». Головний редактор молодіжної жіночої газети сидів навпроти мене і незворушно спостерігав, як я поштучно, до останньої крони проциндрював Бетговена, Шумана, Шопена та інших композиторів [17].
У «Pesti Napló» нас було двоє з однаковим прізвищем – Кальман. Другий Кальман писав біржову інформацію, отож був «біржовим» Кальманом або, інакше, «товстим» Кальманом. Я був «музичним» Кальманом, а пізніше – «п’яним» Кальманом. Це прізвисько дістав з тієї причини, що інколи після гарного концерту або захопливої оперної вистави приходив у редакцію з блискучими очима, сп’янілий, себто «п’яний».
У цей період (з 1904-го по 1908 рік) музична рубрика була сферою боротьби. Ми мусили достеменно боротися за нові твори й одночасно провадити своєрідну просвітницьку роботу серед публіки, аби збудити її зацікавлення серйозними питаннями музики. Як важко написати серйозну критичну статтю, котра би була загальнодоступною, чогось би навчила пересічного слухача і котру публіка справді б читала! Не знаю, чи в мене це вийшло, чи писав я, як кажуть, «добре» і чи правильні були мої судження. Я був молодий, позбавлений забобонів, трохи самовпевнений, але одне можу стверджувати щиросердно: висловлював власну думку нещадно відверто. Часто, втім, усемогутні власники нашої газети намагалися приборкати мене. У таких випадках уся редакція ставала на мій захист, і я далі писав те, що вважав правдою.
Ми жили в редакції однією родиною, і на цю тему можна оповісти незліченне число різноманітних комічних епізодів. Так, попри те, що я був наймолодшим співробітником нашої редакції, якось зумів заразити забобоном усіх своїх колег.
Я мав давню антипатію до білих коней і уявив, що білий кінь обов’язково мусить приносити нещастя. Навпроти нашої редакції якраз містилася стайня, і незабаром візники змогли переконатися в тому, що я ненавиджу білих коней і що те саме відчувають усі мої колеги. Першим із них підхопив мою «кабалу» Ференц Мольнар, який був забобонніший від мене. А за кілька тижнів уже ніхто в місті не хотів сідати в коляску, запряжену білим конем. Візники з брунатними або чорними кіньми процвітали, коляски з білими кіньми цілими днями ходили порожні, тож їхні візники спочатку розлютилися, а тоді й геть упали в розпач.
- Хотів би якось зустріти того негідника, ту скотиняку, що розповсюдила таку бридню! – сказав мені раз один із таких потерпілих.
І раптово за кілька днів усі білі коні зникли; в усій околиці більше не було жодного білого коня! Я сушив голову над тим, як це могло статися, але скоро все збагнув: візники перефарбували білих коней у брунатну барву і так ліквідували антибілокінну епідемію.
У нашій редакції щодня народжувалися нові жарти, і «перше квітня» було в нас певною мірою постійне. Гросмейстером усіх розіграшів був Ференц Мольнар; звісно, під час роботи він не знав жартів. Коли приходив до мене і говорив «ти добре написав», я був щасливий і задоволений…
У листопаді 1908 року я прийшов до головного редактора:
- Пане редакторе, хочу піти з газети?
- Ви хочете піти? Чому? Куди?
- Хочу поїхати до Відня?
- А що хочете робити у Відні?
- Хочу робити те саме, що і Ференц Легар.
Головний редактор викликав колег:
- Погляньте на цього хлопця! З ним більше геть немає згоди! «Дитина» зненацька захворіла на манію величі! Каже, що повинен їхати до Відня, аби робити там те саме, що і Легар!
Колеги аж ревіли з реготу… Але я все-таки поїхав до Відня. Був переконаний, що всього на кілька тижнів. З них виросло багато років.
Одначе я трохи забіг наперед. По суті я був подвійним студентом – Музичної академії й одночасно юридичного факультету Будапештського університету. Але, як уже сказано, заняття в університеті поступово відійшли на другий план.
Чотири роки я вивчав композицію під орудою професора Кесслера. Академія вже тоді стала одним із найбільш поважних і знаменитих музичних навчальних закладів в усьому світі. Універсальна слава цієї інституції була пов’язана з іменем його першого керівника – президента Ференца Ліста. Після нього академію очолив Еден Міхалович [18], високоосвічений митець, який тонко мислив і постарався залучити в Будапешт молоду гвардію викладачів, котрі помножили світову славу академії. Ганс Кесслер, керівник класу композиції, та Єне Губаї [19], який став директором академії пізніше, були опорними колонами чудового викладацького колективу.
Музична академія містилася тоді в чистому, не дуже великому будинку на вулиці Андраші. Коли Ференц Ліст був її президентом, найліпші кімнати будинку було віддано під його особисте помешкання [20]. Тепер наше навчання композиції відбувалося в колишній музичній кімнаті Ліста. У цих священних стінах працював з нами професор Кесслер, учитель Донаньї, Бартока, Кодая. Це була людина величезного шарму; ми любили й поважали його настільки щиро, що майже всі без винятку по закінченні нашого навчання ще вчилися в нього цілий рік. Тому звичайно закінчували навчання відразу два-три курси вкупі. Я був свідком становлення таланту Бели Бартока і злету Золтана Кодая. Віктор Якобі, Пал Редль, Реже Лавотта, Альберт Сірмаї, Альфред Сендреї, Ервін Лендваї, Лео Вайнер були моїми співучнями.
Солодкі днини вільної композиції заступили кислі дні контрапункту. Бах, Бетговен і Брамс – три великі імені, на яких була побудована методика Кесслера.
- Коли ви підете від мене, можете робити все, що хочете, однак хочу зауважити: без ґрунтовних знань контрапункту не зможете інструментувати навіть вальсу або пересічного маршу! – мовив маестро одного разу. Коли згодом я сидів над своїми оперетними партитурами, то дякував Богові, що прислухався до цієї настанови.
Особливо цікавими були ті уроки, коли наш учитель аналізував бетговенські сонати й симфонії та коли насамкінець ми показували власні композиції.
- Що ти приніс, сину мій? – запитував маестро.
Автор сідав за рояль, решта обступала його. Коли закінчувалася гра, починалося обговорення. Один за одним молоді композитори мали критикувати щойно прослуханий твір. Бідні грішники часто мусили вислуховувати жорсткі слова на свою адресу, бо студенти зазвичай нападали на композицію свого товариша, мов розлючені собаки, скажено критикуючи в ній усе на світі: форму і зміст, мелодію і контрапункт нового твору вони просто шматували. Зрештою говорив сам маестро: спочатку аналізував і критикував композицію, а потім розбирав нашу критику.
Кесслер був учнем Райнберґера, приїхав з Реґенсбурґа і замолоду став знаним органістом [21]. Брамс, один із його найліпших друзів, своєю пишною бородою і головою Юпітера нагадував його самого. Викладав німецькою мовою, бо не міг вивчити угорської. Політики, для яких шовінізм був важливіший за мистецтво, через це почали нападати на нього, але учні й великодушний, мудрий директор академії всі одностайно захистили його.
Через кілька років після закінчення мого навчання все-таки надійшла новина про те, що Кесслер має піти на пенсію – себто повинен бути звільнений. Я глибоко обурився і розповів читачам «Pesti Napló» про те, щó зумів зробити Кесслер за понад два десятиріччя, про те, як нація мусить бути вдячна йому, і, врешті, про те, яку несправедливість він змушений переживати. Здійнявся шквал обурення. Було зроблено все можливе, аби вмовити Кесслера залишитися, – дарма! Він пішов. Повернувся до себе на батьківщину, і протягом багатьох років я нічого не знав про нього. Лише 1918-го отримав листа від професора Альтмана, керівника музичного відділу Державної бібліотеки в Берліні, де він повідомляв, що в результаті революційних перипетій маестро лишився без усілякої підтримки й переживає люті злидні. Я відразу надав йому допомогу, зробивши все можливе, аби виправити його біду, спричинену тогочасними невтішними обставинами.
За певний час до Відня приїхав новий керівник Музичної академії Єне Губаї та вкупі з подякою передав мені суму, яку я колись надіслав Кесслерові. Одначе тепер на порозі стояла інша небезпека: інфляція! Ми побоювалися, що Кесслер потрапить у злиденні умови навіть у тому випадку, якщо регулярно одержуватиме свою пенсію. Я запропонував повернути його до Угорщини, поновити на роботі й віддати Кесслерові клас композиції [22]. Цю пропозицію схвалили, і я був щасливий, що доля дала мені нагоду довести учителю, котрому стільки завдячую, як нескінченно я вдячний йому.

Я мав п’ятнадцять років, коли прийшов на перший урок фортепіано, а 18-річним уже був учнем другого класу Музичної академії. Це сталося, мабуть, надто швидко. Я мусив багато працювати над собою, аби компенсувати те, що пропустив через власну впертість у часи ніжного дитинства, та мені лишалося всього три роки для знайомства з найзначнішою частиною музичної літератури. Від «Веселого селянина» [23] до останніх сонат Бетговена і його Дев’ятої симфонії пролягає дистанція величезного розміру; істотною мірою я мусив подолати її бігма, аби не відстати од своїх товаришів, які освоювали цю музику протягом 10-ти–15-ти років.
Далі – вивчення партитур. Усе вивчити, пізнати всі таємниці цього чудового мистецтва, сьогодні відчувати щастя в переконанні, що ти осягнув усе, а завтра ходити в розпачі, думаючи, що все це неосяжне, – ось які клопоти мучили мене.
На початку мене захоплювали всі композитори, а потім я знайшов своїх улюбленців, пізніше знову дещо відкинув, і, врешті, оркестрове мистецтво Чайковського вказало мені той шлях, яким я вирішив іти. Власне, на партитурах цього майстра вчився інструментувати. Ясність, ощадливість і захоплива сила оркеструвань Чайковського, зокрема трьох його останніх симфоній, найбільше відповідали особливостям моєї творчої натури. Нині, через багато років, ці твори тріумфально крокують концертною естрадою. А тоді вони були ще новими, ледве не революційними. Мої знання, здобуті шляхом ретельного вивчення цих партитур, створили мені те «рятівне коло», з яким я занурився у глибокі води оркестру.
Моїми першими композиціями були пісні. Я поклав на музику кілька віршів визначного німецького лірика Якобовського [24]. «Цикл на вірші Якобовського» – така була горда назва цього опусу. А оскільки мої подруги по академії, учениці оперного класу, охоче співали ці пісні, то першу з них навіть було видрукувано. Це видання спричинило достеменний ажіотаж у нашому класі: усі допомагали готувати пісню до друку, а підготовча церемонія вийшла грандіозною.
У результаті пісню віддрукували у ста примірниках на гектографі, що означало для мене майже те саме, якби її видали насправді.
8 червня 1903 року ми організували концерт із власних творів, серед інших – Бартока, Кодая, Сірмаї, Якобі та Лео Вайнера; з моїх опусів було виконано Скерцандо для струнного оркестру, першу частину фортепіанної сонати й кілька дрібних п’єс, теж для фортепіано. Так я вперше постав перед публікою в ролі композитора... Це було жахливо! Мене охопило неприємне, задушливе відчуття незручності – почуття, якого досі не можу здолати!
Преса зустріла нас похвальними, підбадьорливими словами. Мені тоді ще не виповнилося 21-го року, неповних шість із них я вивчав музику і вже був на виду… Усі ми захоплено творили й між іншим допомагали композиторам-дилетантам.
Раз мене запросили до одного славетного художника, аби я дав уроки гармонії його доньці, яка скомпонувала кілька пісень. Радісний, гордий тим, шо нарешті можу давати й музичні уроки, я пішов на розкішну віллу художника – спеціаліста в баранах, звісно, мальованих! У його майстерні на мене звідусіль позирали ягнята, кози та, ясна річ, барани; ціла юрма намальованих тварин, здавалося, от-от накинеться на мене. Художник – велет бичачої статури – пояснив мені, чого маю навчати його доньку.
Перший урок я скінчив задоволено: моя учениця була інтелігентною дівчиною. Нервувала мене лише сила-силенна худоби. На другому уроці художник – фахівець у тваринах – певний час прислухався до нас, і коли почув, як виправляю граматичні помилки його доньки, дико розлютився і почав гарчати на мене. Кімнатна собачка – зла, огидна істота, улюблениця моєї учениці, яка до виверження батьківської злоби (причина якої мені досі незрозуміла) сиділа спокійно, почала гарчати й дзявкати.
На мить мені навіть здалося, що замекали й забекали мільйони баранів, ягнят і кіз. Насамкінець батько геть відмовив мені, а коли я виходив, маленька бестія раптово стрибнула на мене і вкусила за кісточку.
Така трагічна історія мого першого уроку композиції. Іншим разом я займався з одним заможним дилетантом, сином великого директора. Він запросив мене і попрохав записати прегарну п’єсу його авторства. Твір був кострубатий, до того ж молодий пан запропонував мені мізерний гонорар, але я був бідний і мусив слухняно стати до роботи. Коли по численних виправленнях і замінах я надав твору відносно прийнятної форми, то пішов до свого замовника і зіграв йому «його» композицію.
- Захопливо! – вигукував він раз по раз. – Яку чудову музику я скомпонував!
Я зіграв йому твір у варіанті з тріолями. Це сподобалося «композиторові» ще більше.
- Хочу в цій редакції! – було його веління, і неповторно щедрим жестом він заліз у кишеню жилета, аби вручити мені злиденний гонорар – 5 гульденів.
- Цього замало, – мовив я, відсунувши гроші.
- Чому? Адже ми так домовилися!
- Шановний пане, якщо ви хочете отримати тріолі, то мусите оплатити їх додатково, – відповів я.
«Любитель тріолей», з кислою пикою, знову пошарив у кишені жилета і, важко зітхнувши, вручив мені ще 5 гульденів. Я поспішив з грошима до академії, запросив друзів і подруг у найближчу кондитерську, і за півгодини всі «тріолі» було з’їдено.
1904-й приніс мені визначну подію. 29 лютого, себто переступного року і переступного дня, мою музику вперше (і я переконаний – востаннє) виконали на сцені Оперного театру в Будапешті. Це був концерт із творів випускників академії. Грав Філармонійний оркестр під орудою одного з найбільших угорських диригентів – Іштвана Кернера [25]. З моїх творів було виконано симфонічне скерцо «Сатурналії» для великого оркестру. Від цього дня мені уявилося, що переступний рік відіграє особливу роль у моїй творчості. (Проте не лише уявилося. Це справді так: 29 лютого 1904 року – офіційний дебют мене як композитора; 1908-го – «Осінні маневри»; 1912-го – «Ром-прем’єр»; 1916-го – «Місс Спрінґтайм» [26], яка мала величезний успіх в Америці, та всесвітній тріумф «Княгині чардашу» [27]; 1920-го – «Голландочка» і дві великі прем’єри в Англії [28]; 1924-го – «Графиня Маріца»; 1928-го – «Герцогиня з Чикаґо»; 1932-го – «Бісовий вершник»; 1936-го – «Імператриця Жозефіна» [29].)
Дебютом в Оперному театрі я закінчив своє навчання в маестро Кесслера.
- Тепер ти більше не учень, – ствердив він.
Але ще протягом кількох місяців я продовжував заняття в Кесслера, допоки не був прийнятий на роботу в «Pesti Napló».
Моєю наступною композицією стала симфонічна поема у формі увертюри; вона звалася «Ендре і Йоганна» і була виконана у філармонійному концерті 1905 року.
Літні місяці 1904, 1905 і 1906 років я провів у Мюнхені. Це сталося так. 1904-го я здобув стипендію, що давала право відвідати ваґнерівські вистави в Байройті. У товаристві кількох приятелів почав свою мандрівку, проте покинув Байройт уже після двох вистав і поїхав до Нюрнберґа, звідти повернувши на Мюнхен.
Нарешті: це було місто достеменно в моєму смаку! Оселившись у невеликому пансіоні для артистів, я відвідував моцартівські й ваґнерівські фестивалі й почувався так добре, як ніколи в житті.
У Мюнхені знайшов собі покровителя: ним став Артур Нікіш. Показав йому партитуру своїх «Сатурналій»; ніколи не забуду тієї години, коли великий диригент і я, маленький композитор-початківець, сиділи поруч у готелі «Чотири пори року». Він читав партитуру, а я сидів принишклий, наче мишеня.
- Добра робота, але потрібно й надалі бути старанним, сину мій! – сказав він, і я збентежено подякував йому. – Як тебе звуть? Я забув твоє ім’я.
- Мене звуть Імре Кальман…
- Отож, мій любий Кальмане, завтра диригую «Майстерзингерами» в «Прінцреґентен-театрі» [30]. Приходь, хочу, аби ти почув цю виставу.
Усі квитки було продано. Нікіш наказав поставити мені стілець в оркестрі, і від цього дня я повинен був відвідувати кожну виставу «Майстерзингерів». Мене Нікіш саджав завжди в оркестрі: то біля скрипок, то біля духових. Бачити його диригування було райською насолодою.
Наступного літа я здобув у академії премію ім. Роберта Фолькмана. Композитор – лауреат цієї премії мусив здійснити шеститижневу навчальну поїздку. Я зібрав власні речі, партитури й поїхав до Берліна. Уперше був у цьому місті й розтринькав свою стипендію за кілька днів. По суті, проїздив гроші: у Берліні вперше в житті сів у таксі! Їзда цим новим видом транспорту приносила мені таку велику насолоду, що вже за тиждень я виявив у себе майже повну відсутність грошей, але мені ще лишалося принаймні п’ять тижнів «навчання»! З дрібними залишками моєї так легковажно розтриньканої стипендії поїхав спершу до Ляйпциґа, а тоді знову до Мюнхена, де в ту пору, на щастя, ще не було таксі.
У Берліні, Ляйпциґу і Мюнхені я зробив перші спроби знайти видавця. Одначе жоден із них не дав мені позитивної відповіді, а всі вкупі навіть не підозрювали, якою мірою мали рацію! Нині знаю, що на ту пору мої твори були недостатньо зрілі для публікування. Але тоді я був глибоко уражений. Сказав своїм товаришам:
- Уявіть-но, друзі, ті кляті видавці взагалі не стали розмовляти зі мною. Хіба такі твори, як «Сатурналії» та «Ендре і Йоганна», повинні валятися ненадрукованими в моєму письмовому столі?
- Нечувано! – гримнув хор моїх товаришів.
- Якщо так піде далі – зроблю щось жахливе, – промовив я похмуро.
- То що, що можна тут зробити? – питали приголомшені друзі.
І я відповів беззвучним голосом:
- Напишу оперету!
Глибоке ошелешення, неприхований жах – така була дія моїх слів на аудиторію.
Жалюгідний простак, тоді я ще не підозрював, що надійде пора, коли моїм єдиним бажанням буде писати оперети. Тимчасом не насмілювався загадувати наперед і першочергово написав 20 пісень. Серйозні й сумні «Осінні пісні», «Пісні долі», балади…
Вони навіть з’явилися друком, і за ці нові композиції мене було сподоблено Великою премією імені Франца-Йосифа міста Будапешта.
Але після цього я звернувся до композицій для театру. Моїм першим сценічним твором була комедія з музикою – історична п’єса, дія котрої відбувалася в часи Ракоці й тоді звучала вельми вчасно. Річ у тім, що віденські й будапештські політики в ту пору перебували в лютій ворожнечі, тож на сценах угорської столиці одну за одною ставили п’єси, народжені з цієї боротьби. У моєму творі, який звався «Спадщина Перешлені», це актуальне політичне становище було змальовано вкрай опукло! Ракоці та його генерали «жбурляли» патріотичні фрази, а в оркестрі звучали несамовиті патріотичні пісні.
Надійшов день прем’єри, і саме цього дня між обома країнами монархії відбулося довгоочікуване примирення. Отже, політичний обрій раптово прояснів, і все скінчилося дуже добре; прем’єрна публіка, вільно і легко зітхнувши, прийшла до театру… Але гучномовні тиради, які ще три дні тому викликали бурхливий захват, цього разу звучали марно. Патетично-патріотичні заклики не знаходили відгуку: п’єса зазнала розгромного фіаско! Не допомогло й те, що моя музика мала успіх і що після кожного акту мене викликали по двадцять разів. Після шести вистав п’єса – мізерна, безневинна жертва високої політики – зійшла зі сцени.
Ледве встигнувши відчути радість прем’єри, я знову опинився в дурному становищі. У батьківській домівці панували труднощі. Після мого блискучого іспитового показу мої родичі були впевнені, що стою на порозі великої кар’єри.
- Ще хлопчиком він пророкував, що стане міністром юстиції, – казали дядьки й тітки, очікуючи, що вкупі з королівською каблучкою дістану вчений ступінь доктора. Одначе кандидат у юристи не бажав знати ані про юриспруденцію, ані про посаду міністра. Мої батьки були милі й терплячі, але друзі й родичі не давали їм спокою. Особливо дядько, чий син уже став юридичним світилом, підбурював мого бідного батька, який і без того був нещасний через мої музичні дурощі. Я обіцяв виправитися, і моє музикування терпіли ще певний час. Потім настав несподіваний злам.
Одного разу інший дядько застав мене на гарячому в батьковій конторі, де я сидів у фраку, пишучи партитуру.
- Що робиш, мій хлопчику? – спитав дядько, який одночасно був моїм хрещеним батьком. Це був темпераментний пан, котрого провидіння обдарувало фантастично гучним голосом, якому зазвичай він знаходив щедре застосування. Мене, похресника, дуже любив і розмовляв зі мною найніжнішим піанісимо. Його велетенська фігура схилялася над моїми нотами.
- О, звичайно, готуєшся до іспиту на ступінь доктора! Браво-браво, дуже мило!
- Ні, дядьку, працюю над симфонією.
Хрещений проказав щось несхвальне і допитливо поглянув на мене.
- Ти не повинен сидіти у фраку і замість занять писати ноти.
- Мене запросили на домашній бал до знайомих, але ще рано йти і тому працюю.
Дядько ставав усе похмурішим.
- Іди сюди й негайно зіграй мені те, що ти «створив» там.
Я неохоче послухався і, не бажаючи кривдити старого пана, почав грати перші важкі акорди «Ендре і Йоганни».
Уже на першій хвилині вибухнув шквал. Дядько волав, мов скажений, спершу на мене, потім на моїх батьків.
- Але ж це не музика! Не знаю, чого він хоче! Це суцільна нісенітниця, навіжена метушня без мелодії. І ви дозволяєте це! Що з нього вийде? Шибайголово, неробо! Ваша мавпяча любов погубить хлопця!
І так тривало протягом доброї години. Мої батьки сумно слухали, я принишк, зовсім знітився і вишмигнув з кімнати білий, як моя фрачна сорочка!
Уже наступного дня розпочалося слідство. По-перше, мені було заборонено музикувати. По-друге, я мусив посісти місце кандидата в адвокати. У зв’язку з цим мене влаштували до депутата парламенту – майбутнього міністра Самуеля Баконьї.
Це була золота людина, яка віддавала перевагу політиці над своєю канцелярією, що вельми відповідало моїм нахилам. Коли йшло засідання парламенту, я залишався геть сам, працював над своїми партитурами, а коли приходив шеф – швидко хапав який-небудь акт і починав інтенсивно вивчати його. Клієнти приходили рідко, лише інколи – виборці з його округу. Це дозволяло мені бути непунктуальним. Через це щоранку між моїм батьком і шефом відбувалася довга телефонна розмова, яка закінчувалася словами:
- Прошу, будьте ласкаві, розбудіть вашого сина, і хай він негайно прийде до мене; терміново мушу їхати в парламент!
Я біг у бюро, де мій шеф, добродушно усміхаючись, зустрічав мене словами:
- Нічого! Усе ще буде добре!
Потім він брав свого капелюха і йшов на засідання, а я йшов у суд як його представник.
Бідні клієнти! Ваші справи були зовсім не в надійних руках!
Якось я мусив заступати мого шефа у Верховному суді при Королівській курії. То був політичний процес, і цього разу Баконьї зустрів мене інструкціями:
- Прочитайте акти й виступатимете. Ви повинні лаяти уряд (це був захист опозиції), розкажіть обставини справи й… та годі, ви добре впораєтеся!
Не цілком упевнений у собі, я відповів:
- Боюся, що мені бракує підготовки. Благаю вас, виступіть самі; навряд чи зможу допомогти страйкарям-залізничникам!
- Гаразд, якщо буде змога, приїду і заступлю вас.
Я, з сильним калатанням серця, переступив поріг Палацу юстиції. Тут було багато адвокатів, і я мав лише одну надію на те, що вони говоритимуть якнайдовше! Але їхні виступи виявилися порівняно короткими. Невдовзі черга дійшла до мене. Я нажахано поглянув на двері. Одначе мій шеф не йшов! Урешті – моя черга. Я пробурчав кілька невмілих фраз, сказав про справедливість, тоді – про уряд, який ніколи не зрозуміє страждань моїх бідних клієнтів, розпачливо зирнув у залу й урвав свою промову на півслові. Так закінчився мій виступ.
Слово взяв президент сенату. Він говорив про справу загалом, потім – про захист, і з вуст старого достойника-президента, який суворо дивився на мене, я мусив почути слова:
- Такої дитячої, сміховинної захисної промови, яку ми щойно почули з вуст нашого юного друга, ця зала не пам’ятає взагалі…
Я став криваво-червоним від сорому і відчайно озирався навкруги, думаючи, як би мені зникнути.
- Це ганьба... – мовив далі президент сенату, підвищивши голос…
Більше я не слухав, а скочив з місця і бігма покинув залу.
Отже, мою кар’єру адвоката було закінчено. Я звернувся до свого шефа з проханням про відставку.
- Не маю анітрохи таланту в цій справі, – сказав я. – Більше не можу, відпустіть мене. Тільки прошу вас нічого не говорити моєму батьку; він не повинен страждати, хай далі вірить, що служу у вас!..
Добра людина виконала моє прохання, і я був вільний!
Але тепер у мене з’явився новий клопіт: де маю проводити час, аби ніхто не запідозрив, що я більше не кандидат у адвокати? І я вирішив орендувати кімнату, поставити туди фортепіано і там спокійно, безперешкодно працювати. Невдовзі знайшов таку кімнату на Драйморенґасе [31]. Стояло тут і пристойне фортепіано, але ціна була зависока. Я порадився зі своїм близьким другом Віктором Якобі, а той сказав:
- Мусиш знайти собі партнера, який би користувався кімнатою з тобою навпіл і сплачував за неї половину.
- Але таке буває лише в романах і оперетах!
- Будь ласка, не кажи дурниць! Спокійно орендуй помешкання під мою відповідальність! Неодмінно знайду людину, яка сплачуватиме половину.
Він дотримав свого слова, знайшовши партнера другого дня.
- Отож, любий друже, – оголосив він мені, сяючи, – я розмовляв зі славетним лібретистом Іксом; він готовий розділити кімнату з тобою: у понеділок, середу і п’ятницю кімната належить тобі, у вівторок, четвер і суботу – йому, а в неділю мусите поділити її між собою по-братньому.
Я здивувався:
- А що, хіба пан Ікс не хоче працювати вдома?
- Річ не в тім. Просто йому необхідне гніздечко, де він міг би безперешкодно розв’язувати свої любовні справи.
- Ти наважився, – мовив я, – зробити мені таку брудну пропозицію! А ти переконаний, що піду на це, аби профанувати ті святі місця, де хочу писати свої безсмертні твори?
- Ти – скотиняка, – гідно відповів він. – Ну то дбай про марний звук. Адже неодмінно потребуєш приміщення, де б ти міг працювати без перешкод, і це головне!
Ще певний час я боронився, але потім дав згоду. Так розпочався мій «Драйморенґасе-період». Увесь дообідній час повністю належав мені, а крім того – і кожна друга пообідня частина дня. Неділями я показував друзям те, що написав за тиждень.
Вряди-годи мою пообідню роботу порушувано: раптово з’являвся мій партнер – найчастіше тоді, коли я уявляв, що переживаю запал натхнення:
- Старий, – збентежено казав пан Ікс, – прошу вас, не сердьтеся; сьогодні потребую кімнати.
- Далебі, з величезним задоволенням, любий маестро! Бачу, ви знакомитий Дон Жуан!..
- Принагідно-принагідно…
Темпераментний партнер задоволено усміхався, а я хапав ноти й виходив. «Цей поглинає жінок, наче спілі вишні», – думав я і нетерпляче очікував наступного дня.
У цей час я дістав перше замовлення від театру: мав написати святкову музику до урочистостей на честь Ракоці для Угорського театру в Будапешті. Роботу належало виконати за шість днів. Мій друг доктор Александер Мечей написав текст – прегарну глибоко хвильну сцену, яка мені надзвичайно сподобалася. Я скомпонував музичний супровід для великого оркестру і хору, а потім особисто вчив його з ними й диригував мелодрамою. Великий улюбленець оперетної публіки Акош Ратоньї читав текст. Гадаю, мелодрама вельми сподобалася публіці.
Під час цієї події я познайомився з двома знаними віденськими лібретистами Лео Штайном [32] і Карлом Ліндау [33]. Вони прийшли до театру з ініціативи одного будапештського видавця, маючи на меті знаходження молодих талантів. Цей видавець запропонував Якобі, Сірмаї й мені почергово, окремо і таємно прийти до нього, сказавши кожному з нас одне й те саме:
- Обидва славетні пани прийшли сюди, аби прослухати багатьох композиторів. Одначе поверну справу так, що перевагу буде віддано вам за умови, що ви зараз підпишете цю угоду.
Я підписав, бо думав: «З цієї справи однаково нічого не вийде».
Увечері ми зустрілися всі троє і спершу поводилися таємничо, оскільки кожен із нас підписав контракт і тисячоразово присягнув не казати нікому ані слова. Але вже за п’ять хвилин таємницю було розкрито і ми ревіли від сміху з того, що кожен із нас трьох був переконаний у власній обраності.
Наступного дня мені виповнювалося 24 роки, а позаяк раніше мені не щастило в мої народини, то я не очікував нічого доброго від свого прослуховування. Перш ніж піти з дому, мусив пообіцяти матері повернутися точно на вечерю, аби не сердити батька.
Прослуховування розпочалося через довгий час по обіді й тривало кілька годин. Потім мене спровадили, а в кабінеті шефа стартувало довге обговорення. Урешті панове з Відня сказали мені кілька підбадьорливих слів і попрощалися. «Еге, усе скінчено», – подумав я і хотів піти, але видавець мене затримав.
- Ви дуже сподобалися панам. Учора вони підписали угоду, а ось зустрічний контракт і тисяча крон – перша частина гонорару.
Я подякував і пішов. Була вже 9-та година, коли на сходах почув сумний голос моєї матері:
- Він прийде, бо він хороший! Мій син не може бути поганим!
Тиша. Потім – голос батька:
- Твій син! Ти розбалувала його! Тепер він змушує чекати на себе навіть у день свого народження.
Аж я відчинив двері. Сестри дивилися на мене докірливо, але я підійшов до батька і, не говорячи ані слова, вручив йому договір і тисячу крон:
- Це я зараз заробив! Заробив своєю музикою! Будь ласка, не сердьтеся, що через це я спізнився.
Тоді запанували достеменні радощі. Одначе другого дня настало моє розчарування. Я вперше прочитав угоду як слід і побачив, що дав зобов’язання на три твори. Продався тілом і душею. У розпачі попрохав видавця взяти гроші назад.
- Не вийде, любий друже – заявив він. – Контракт – не іграшка; не візьму грошей назад і не подумаю звільнити вас від зобов’язань!
Цілий рік я провадив боротьбу за те, аби позбутися контракту. По кількох сотнях моїх відвідин, нарешті, видавець неабияк розлютився.
- Чорти б узяли вас! – волав він на мене. – Віддайте мені мої гроші, а вам ось ваш підпис. Радію, власне, що я відв’язався од вас!
Віднині я був вільний і нічим не зв’язаний, але саме тому лишився без лібрето, без контракту, без грошей і без надії. А розум уже підказував: «Либонь, ти зробив помилку».
Я шукав лібрето і не знаходив його! Облягав усіх відомих журналістів і драматургів своїми проханнями, проте діставав лише марні обіцянки або наївно-дилетантські твори. І тоді трапилося несподіване: видавець викликав мене до себе.
- Маю чудовий текст Ойґена Гельтаї [34], – сказав він мені. – Якщо на цей текст написати добру музику, він може стати великим шлягером. Оголошую конкурс: хто напише найкращу пісню, той отримає 40 крон. Право видання належить мені!
Я прочитав текст, рефрен якого починався словами «Я – домашня кішечка Шарі Федак», – і був у захваті від нього. Проте оголосив видавцеві, що не бажаю через сорок крон ставати до боротьби з моїми друзями.
Одначе текст не давав мені спокою. Я створив мелодію і пішов з рукописом до видавця, але відмовився грати йому. Сам поет, опинившись там випадково, втрутився в нашу суперечку, і врешті було вирішено скасувати конкурс. Затвердили мою музику. Кілька днів потому пісня побачила світ під псевдонімом композитора: я вважав нижче за мою гідність признаватися в тому, що написав куплети.
Невдовзі відкрилося перше угорське кабаре. Головним шлягером його дебютної програми була моя пісня. Лише посвячені знали про те, що її написав я. Пісню вже виконували цілий місяць, коли одного вечора сама Шарі Федак [35] прийшла послухати її. Побачивши на сцені карикатуру на себе, гучно засміялася:
- Це чудово, мушу сама це заспівати!
У найближчому ревю Королівського театру для моєї пісні спеціально написали декорацію. Федак зробила кумедну, надзвичайно смішну маску, вийшла на сцену з власним песиком, і щовечора публіка зустрічала її й стару таксу на прізвисько Буберль [36] бурхливими оплесками.
Отже, пісня відразу стала популярною, стала справжнісіньким шлягером! На бажання дирекції я мусив розкрити власне інкогніто. Моя наступна пісня з Гельтаї здобула ще більший успіх і теж знайшла дорогу з кабаре на сцену. Тож у Будапешті було два шлягери, і обидва – мої. Тепер, думав я, у мене напевно вийде отримати лібрето!
У пору моїх перших оперетних задумів у Будапешті функціонувало три театри оперети екстракласу: Народний театр, Королівський театр і Угорський театр.
Нові постановки там були рідкісною подією, тож молоді композитори мали досить можливостей для сценічного втілення своїх творів. Водночас опуси угорських оперетних композиторів майже ніколи не перетинали кордонів Угорщини, тому робота в жанрі оперети не приносила високих гонорарів. Лише любов до театру і справді видатні виконавці, яких тоді мала Угорщина, були тим магнітом, котрий владно притягував молоде покоління музикантів. Заздрощі, недоброзичливість й інтриги були поняттями геть нам чужими.
Лібретисти, композитори, виконавці й директори становили одне велике ціле. Духовним поводирем цієї велетенської родини був директор Королівського театру Боті [37].
Щовечора лібретисти й п’ять тоді вже апробованих композиторів – Гуска [38], Качо [39], Буццкаї [40], Сірмаї та Якобі – збиралися в Королівському театрі та очікували Боті. Близько десятої години він з’являвся і вів усю компанію в один із численних розкішних кабінетів, де обговорювано різнорідні плани. Закінчувався вечір зазвичай у музичному салоні кав’ярні. Композитори сідали за фортепіано – і нові твори набували «сценічної форми»; музикування тривало до самого ранку.
Ференц Мольнар, молодий і захоплений, був режисером цих чудових нічних зустрічей, які тривали, здавалося, нескінченно. Мені дозволяли бути присутнім на них. Увів мене в це вишукане товариство діячів мистецтва мій друг Віктор Якобі, який уже мав за плечима чотири або п’ять прем’єр, хоча був ще далеко не літньою людиною. Я не являв собою апробованого театрального композитора, а був усього лише «прибульцем» для вже знаних авторів і сидів тихо, як миша. Для цієї бурхливої темпераментної компанії я був навдивовижу тихим учасником. Жодного разу всемогутній Мольнар не подужав усадовити мене за фортепіано. Вступати в розмову я не наважувався, лише торкався випивки. Становив достеменно п’яте колесо у возі й водночас був невимовно щасливий, що міг бути присутнім при всьому цьому дійстві.
Заради мене добрий Вікі бив у рекламний барабан, і лише його запевненням у моїй здатності створити дещо корисне в царині театральної музики, я завдячував те, що ніхто не сушив собі голови над тим, чого, власне, потребую на цьому Олімпі діячів мистецтва. Ми з Якобі були такими нерозлучними друзями, що думка про те, що один із нас може провести вечір без другого, була просто незбагненною. У музичному плані ми являли собою антиподи. Він писав ніжну, прекрасну музику у французькому дусі й захоплювався Парижем, де проводив свої літні канікули. А я, навпаки, писав суто угорську музику, не визнаючи Парижа; мене тягло до Німеччини, а ще більше – до Відня. І коли пізніше я переїхав туди, мені вельми бракувало мого друга. Ми часто приїжджали один до одного, аж поки Перша світова війна не розділила нас остаточно.
Наприкінці липня 1914 року в Лондоні розпочалися репетиції його «Сивіли» [41]. Коли Британія вступила у війну, репетиції було припинено, а йому самому загрожував арешт.
Але він зміг виїхати до Америки, де 1921 року передчасно помер. Коли 13 грудня я отримав телеграму про його скін, то ніяк не міг і не хотів цьому вірити. І ще протягом кількох тижнів жив надією на те, що телеграма ґрунтувалася на непорозумінні.
Повертаюся до часів моєї будапештської молодості. Після появи на світ твору-первістка знайти нове лібрето було тяжкою справою. Те, наскільки важливо отримати саме сценічно дієве лібрето, я відчув на власній шкурі й нині сповнився твердої рішучості працювати лише з першокласним драматургом.
Найліпшим автором пісенних текстів в Угорщині тієї пори був Єне Гельтаї. Найліпшими оперетними лібретистами – Ференц Мартош [42], Ференц Райна [43] і Карой Баконьї.
Отримати від Гельтаї справжнє оперетне лібрето не виходило ні в кого, зокрема в мене; одначе мені пощастило написати музику на декотрі його пісенні тексти, імовірно – найвеселіші й найдієвіші серед усіх, які він створив.
До Ференца Мартоша я не міг підступитися, бо він перебував у надійній авторській співдружності з Віктором Якобі, а в нас в Угорщині колеги строго поважали такі постійні співдружності. Ференц Райна працював тоді виключно з Альбертом Сірмаї, та й Баконьї теж не був вільний. Що мені лишалося в такій ситуації?
На допомогу прийшов випадок. Після низки великих успіхів Баконьї зазнав невдачі: його музична вистава «Ракоці» сфіаскувала [44]. Після фантастичного для Угорщини успіху його «Витязя Яноша» [45] публіка очікувала наступного твору лібретиста з величезним нетерпінням. А втім, перша дія надзвичайно сподобалася, тоді як решта картин вийшла невдала. Після цього фіаско Баконьї та його композитор Качо розійшлися, і раптово літератор залишився без співавтора. Цю ситуацію ми обговорювали з другом Якобі.
- Саме зараз твоя нагода, і мусиш отримати лібрето від Баконьї, – заявив мій приятель, – усе це організую тобі.
- Але ж він ізнову працюватиме зі своїм апробованим композитором, – невпевнено заперечив я.
- Та ти не заглиблюєшся в театральні справи, – вибухнув Вікі, – і нічого в них не тямиш! А відбувається ось що: два чи три автори збираються вкупі й одностайно пишуть свій перший твір. Його інсценують, і тоді автори починають сваритися. Якщо вистава має успіх, кожен автор упевнений у тому, що свої переможні лаври вона завдячує тільки йому. А якщо твір зазнає краху, тоді кожен перекидає провину на іншого. Так зазвичай буває! Наприклад, попервах ці автори здобули величезний успіх, але вже в чудові часи дебютної постановки почали сваритися. А тепер блискуче сфіаскували й продовжують сварку. Коротше: Баконьї потребує нового композитора, і цей новий композитор – ти! Якщо у своїй незграбності не можеш цього зрозуміти…
- Моя незграбність, однак, ліпша за твою сумнівну мораль казино! – закричав я, глибоко ображений, в обличчя остовпілому доброму Вікі.
За кілька днів він ошелешив мене повідомленням про те, що з Баконьї «all right», і вже сьогодні ввечері можу офіційно «просити його руки».
Звісно, я був дуже збуджений: розумів, що повинна якось вирішитися моя доля. Але всі гарні вступні фрази, які я шліфував удома в різних варіантах, раптом мені видалися банальними й перебільшеними, коли я постав перед Баконьї. Мій язик відмовився їх проказувати, і, ледве відчинивши вхідні двері, я лише тихо видихнув:
- Любий пане фон [46] Баконьї, хочу вас попрохати написати добре лібрето для мене!
- Ваша пропозиція робить мені честь, – усміхнувся Баконьї, – тож не відхиляю її! Одначе мусите приблизно пояснити мені, яке лібрето ви вважаєте добрим! Адже вам відомо: смаки бувають різні.
- Маю певний план: з великим задоволенням я б отримав лібрето, яке би принесло на сцену барвисто-радісний, веселий і одночасно романтичний настрій маневрів! [47]
- Оперета про маневри, – мовив Баконьї замислено, – непогано…
- І ніхто не може зробити цього так добре, як ви, пане фон Баконьї, колишній офіцер і син генерала…
- Гаразд, подумаю, пане Кальмане…
Такий вигляд мали наші «заручини». Я був надзвичайно щасливий! Нарешті отримаю довгоочікуване лібрето! Але за кілька днів з’явилися важкі грозові хмари, і, здавалося, справа пішла назад.
Раз увечері мій майбутній співавтор сказав:
- Я опрацьовував ідею, про яку ми з вами домовилися, і мені впали в голову деякі цікаві думки. Але, на жаль, мене сковує інша термінова робота; цей план доведеться відкласти до іншого разу; не сердьтеся на мене!
Мені здалося, що я почув повідомлення про кінець світу.
- Заради Бога, – пробурчав я, – то що мушу зробити тепер?
Адже я знав, що так-то воно буде… саме так… саме інша термінова робота… саме слова «до іншого разу»…
Баконьї мовчки ходив навколо мене; уся ця справа здавалася йому надто надокучливою. Проте я не запанікував через його відмову співпрацювати, оповівши йому історію, яка, мені здавалося, могла лягти в підґрунтя лібрето:
«Одного разу мій добрий друг приїхав додому після польових маневрів.
- Бідолаха, – сказав я йому, – це, певне, було жахливо! Ти, людина мистецтва, – і на військових навчаннях!
- Навпаки! – відповів мій друг. – Було дуже добре і до того ж корисно для моїх нервів.
- Облиш-но! – мовив я недовірливо. – Хіба ти не тужив вечорами за театром і кав’ярнею?
- Навпаки! Саме вечори були найкращі. Усі ми лежали біля табірної ватри; командир чоти оповідав нам яку-небудь історію. Після кожної третьої-четвертої фрази раптово припиняв оповідь, говорячи: «Крапка!» Той, хто ще не спав, мав відповідати словами: «Солома і пісок». А хто вже спав – спав міцно. Число тих, хто відповідав, ставало все меншим, усе тихішою ставала оповідь і, врешті, більше ніхто не відповідав. Невдовзі було чутно хропіння самого командира чоти, а здалека долинали звуки вечірньої зорі – словом, це було прекрасно!»
Спершу Баконьї ледве слухав, потім почав прислухатися з дедалі більшою цікавістю, а коли я скінчив, він вигукнув:
- Це чудово! Писатиму лібрето – і негайно! Можете бути абсолютно спокійні! Те, що ви розповіли мені, відбуватиметься в п’єсі. Навіть не підозрюєте, наскільки це файно!..
Баконьї дотримав свого слова. Кілька тижнів потому я отримав першу дію, ще за три тижні – другу. Баконьї ніколи не робив начерків: відразу писав п’єсу начисто. Вручивши мені другу дію, сказав:
- Любий друже, нині від’їжджаю на кілька тижнів; для створення текстів до музичних номерів пропоную вам одного обдарованого молодика.
Далі все відбувалося так. Я приїхав до Ґраца, орендував там кімнатку на горищі в сусідньому Кройсбаху [48] і писав музику. Восени ми знову зустрілися в Будапешті.
- Ти працював? – розпочав допит Баконьї (тоді ми вже були з ним на «ти»).
- Усе готове!
- Де клавір, де партитура?
- У мене в голові; я ще не записав ані звука…
- Але ж як можна бути таким легковажним?
- Одначе не маємо ще ані театру, ані постановників.
- Тут, либонь, маєш рацію… Справа не така-то проста. Серед трьох наших театрів оперети два втрачені для цього жанру.
- Так, саме тепер, коли я повинен вийти на підмостки, зненацька директори виявили, що маємо забагато оперетних і замало драматичних театрів!
- Але ж Королівський театр усе-таки залишається! Єдиний оперетний театр, який ще вижив у нас! – мовив Баконьї пригнічено. – Хоча там нині ставлять «Мрію про вальс» [49], і вона йтиме нескінченно… наші шанси малі.
- А все-таки спробую; можливо, усе владнається!
- Гаразд, – відповів мій співавтор, – іди до директора Боті й скажи йому, що ми готові передати оперету Королівському театрові, але він повинен її поставити не пізніше за 15 лютого.
Я пішов до Боті, який заявив мені, що готовий поставити нашу оперету після «Мрії про вальс». А втім, точного терміну окреслити не міг.
- Довше, ніж до 15 лютого, на жаль, чекати не можемо, пане директоре! – оголосив я.
- Шкода й мені, – відказав він, і з цим я пішов.
Отже, моя перша дипломатична місія скінчилася повним провалом. Баконьї був украй незадоволений мною.
- Не падай духом, – утішав я його, – хочу спробувати дещо інше, але ти не повинен питати мене про це, бо йдеться, певне, про химерну ідею.
Я взяв лібрето і пішов до директора Будапештського театру комедії. Тут ніколи ще не ставили оперет; лише одного разу в літні місяці в цьому театрі зіграли водевіль з кількома вставними музичними номерами. Я теж колись написав декотрі такі номери.
Директор зустрів мене дуже привітно.
- Що ви принесли, любий друже?
- Оперетне лібрето!
- І що маю з ним робити?
- Будь ласка, прочитайте його! Ви напевно зможете поставити цю оперету, звичайно, в основному сезоні!
Директор усміхнувся трохи іронічно.
- Ми? О-пе-ре-ту?.. Наш репертуарний план уже складено: будемо ставити Мольнара, нові твори Бернштайна, Броді…
- Отже, немає надії, пане директоре?
- Залиште, про всяк випадок, лібрето тут! Прочитаю його і протягом двох-трьох тижнів відповім вам.
Я пішов додому, не маючи жодних сподівань. Як міг бути таким легковажним, висунувши цю шалену ідею? Либонь, дістанемо відмову! Щастя бодай у тому, що ніхто не підозрює про мій почин! Але, як відомо, таємниці театрального життя лишаються ними єдино протягом 24-х годин.
Незабаром довідуюся про те, що я вже вдруге вилетів з театру вкупі зі своєю оперетою. У кожному разі, очікуючи неодмінної відмови, я заздалегідь настільки засоромився, що три дні переховувався в помешканні моєї заміжньої сестри. А коли третього дня нарешті зважився піти додому, то дізнався від нашої хатньої робітниці, що директор Театру комедії вже тричі запитував про мене телефоном і прохав переказати, аби я негайно прибув до театру.
Проте в директорському кабінеті мене зустріли захоплено.
- Ми прочитали вашу п’єсу – лібрето чарівне; щоправда, ще не чули музики, одначе довіряємо нашому постійному композиторові.
- Чи мушу вам щось зіграти? – спитав я. – Адже ви не хочете купувати кота в мішку!
І я, сівши за рояль, зіграв усю оперету. Директор був задоволений.
- Ось контракт, – мовив він, подаючи мені руку. – Який контракт хочуть одержати панове?
- Домовмося так: дві тисячі гульденів при підписанні, а решта – побачимо пізніше. (Так, я був неабияким нахабою!)
За п’ять хвилин контракт був готовий, гроші виплачено, і ось уже бігма мчу до Баконьї!
- Що ти приніс, сину мій? – зустрів він мене.
- Я ж казав тобі кілька днів тому: щось зроблю з цією оперетою. І вийшло дещо приголомшливе: я віддав її в Театр комедії.
Баконьї зблід.
- Боже мій! – заволав він. – Як ти міг це зробити? Скінчиться тим, що торгуватимеш моїм лібрето серед вулиці. Якщо далі так піде, зробиш із мене автора, якого всі відкидають…
Тепер я міг тріумфувати.
- Помиляєшся, любий друже! Ми перемогли! Оперету прийнято! Ось контракт і завдаток!
Я гордо поклав йому на стіл дві тисячі гульденів готівкою.
- Це ти можеш одержати зараз, і лише я страждатиму, якщо пізніше щось вираховуватимуть з авторського гонорару!
- Браво, хлопчику, це ти зробив добре!
Баконьї задоволено потирав руки. Був щасливий. Цю благородну, дивно-сентиментальну і принципово-песимістичну людину я рідко бачив такою задоволеною, як тоді.
- Але тепер мусиш почати записування нот! – нагадав він. – Цього разу вже не може бути жодних відмовок!
Я й не шукав відмовок. Навпаки. Негайно пірнув у роботу так захоплено й інтенсивно, що не помітив, як одного разу на поверх нижче трапилася пожежа. Я звернув увагу на це вже тоді, коли шумно під’їхала пожежна команда з усілякими пристроями для гасіння пожежі. Слава Богу, мені вдалося вчасно врятувати сторінки моєї партитури, отож репетиції «Осінніх маневрів» змогли розпочати якраз незадовго до Різдва.
Через цю постановку величезну радість відчував дуже обдарований капельмейстер театру Ладислав Кун, якому було приємно диригувати чимось значнішим, ніж звичайною міжактовою музикою.
- Вашу оперету задумано як твір великої музичної форми? – запитав він.
Я пояснив йому: моя робота – це радше водевіль.
- Шкода-шкода, – проказав Кун розчаровано. – Я з великим задоволенням продиригував би великою, справжньою оперетою!
Отримавши перші номери, він заявив:
- Ви надто скромні; це зовсім не водевіль, це справжня оперета!
Коли я приніс фінал першої дії, він констатував:
- Це не оперета, це лірична опера!
Зрештою, отримавши велику хорову сцену третьої дії, пізніше скорочену під час репетицій, маестро Кун зачудовано пояснив:
- Це вже не опера, це ораторія!
Репетиції тривали протягом багатьох тижнів, бо на сцені були не оперетні, а драматичні актори, і лише на обидві головні жіночі ролі було запрошено гастролерок з оперети. Невдовзі, проте, вибухнув репетиційний скандал, який важко навіть було уявити.
Наша субретка Берта Корнаї [50], яка репетирувала роль Мароші, зажадала собі ще одного музичного номера. Я пообіцяв їй, але Баконьї заявив, що перша дія й так затягнута, отож вставка додаткового номера неможлива.
- То як вийдемо з цього становища? – спитав я занепокоєно.
- Дипломатично, – відповів Баконьї. – Зіграй їй що-небудь, а я скажу, що цей номер надто слабкий для такої великої артистки, і мусиш написати щось ліпше. А потім тобі просто нічого не впаде в голову: це може статися з кожним композитором. Тимчасом Корнаї побачить, що її роль досить велика навіть без вихідної пісні й гратиме так, як ми написали.
Одначе розрахунок Баконьї був побудований на піску. Артистка виявляла нетерпіння, на кожній репетиції вимагаючи досі відсутнього номера. Я вже відчував наближення катастрофи, але Баконьї безнастанно заспокоював мене:
- Тільки не бійся – усе буде гаразд!
Прем’єру було призначено на 22 лютого. Надійшло сімнадцяте, вісімнадцяте число, напруження все зростало, примадонна ставала дедалі нервовішою. За три дні до прем’єри партитура була готова, а оскільки я працював цілу ніч, то дозволив собі трохи відпочити й прийшов на репетицію на годину пізніше. Був задоволений і перебував у гарному настрої.
Але в театрі мені зустріли замогильною тишею. Геґедюш – виконавець однієї з головних ролей – був тихий і мовчазний.
- Жаль доброї оперети, – сказав він розчаровано. – Адже напевне міг би бути поважний успіх.
Я не сприйняв його слів серйозно. Вирішив, що зі мною хочуть зіграти один із численних жартів, звичайних щодо молодих авторів напередодні їхнього першого творчого випробування. Тому відповів тим самим розчарованим тоном:
- Маєш рацію, жаль бідної оперети! – і почав голосно сміятися.
- Смієшся… хіба не знаєш ти, щó сталося пів години тому? – спитав Геґедюш.
- Гадки не маю, я щойно прийшов.
- То послухай. На початку репетиції примадонна знову зажадала вихідної арії. А її не було… Тоді почалося щось неописанне: спершу вона бурчала, потім почала бушувати й, нарешті, пожбурила роль, увірвалася в кабінет директора, влаштувала там жахливий скандал, який не обійшовся без ляпасів. Тепер, негайно звільнена, примадонна злиться на всіх на світі. Ми вже шукали її вдома, але неможливо знайти: вона виїхала…
- Блискучий жарт… Ха-ха-ха! – Я сміявся: що мені ще лишалося робити? – Ви хочете розіграти мене?
- Досі не віриш? Ну то, будь ласка, іди на репетицію й сам усе побачиш.
Мені зробилося якось бентежно. Я ввійшов до глядацької зали. На сцені в костюмі Мароші репетирувала інша акторка – молода, недосвідчена вихованка театральної школи. Отже, це була правда… Не театральний жарт, а моторошна, жорстока дійсність!
Я вирішив знову все поставити на свої місця. Але як? Передусім винайняв фіакр: уважав, що тут можуть упоратися лише два коні. Прямую до примадонни. Цілком зрозуміло, що вдома її немає. Від’їхала! Чайові покоївці! Дізнаюся: імовірно – у кав’ярні Ікс! Хутчіше в кав’ярню! Результат: вона була тут, але вже пішла! Чайові метрдотелеві! Дізнаюся: певне, вона у свого нареченого лікаря Ікса! Так, була тут, але вже пішла! Куди? Не має гадки! Чайові слузі! Дізнаюся: певне, вона знову в себе вдома! Знову їду до неї додому! Діва тут, але нікого не приймає! Їду в найближчу квіткарню! Букет квітів, два рядки: «Берто, я не винен, мушу поговорити з тобою!» Наново – у помешкання! Квіти й листа передаю через покоївку! Зрештою дістаю нагоду поговорити з нею.
Примадонна лежить на дивані, обливаючись слізьми, а обурений наречений [51] ходить кімнатою.
- Здрастуй, Берто! Добридень, пане докторе! Ось твоя вихідна пісня!
Сідаю за фортепіано і граю якийсь начерк.
- Дуже добре, але запізно! Більше ніколи не переступлю порога цього театру!
Ціла година вмовлянь! Жодного результату! Знову поїздка до театру! Катастрофічна ситуація! Їду до мого друга доктора Мікси Мартона – доброго янгола всіх театрів [52]. Застаю Міксу сплячим, буджу його! Драматично-зворушлива оповідь про нещасний випадок!
- Це все? – питає Мікса. – Смішна дрібниця! Іди працювати – номер мусить бути готовий вже сьогодні. Решту владнаю.
Швидко їду в редакцію до автора текстів Ґабора [53]. Укупі з ним ідемо в музичний салон кав’ярні «Мóдьор Вíлаґ» [54] – чекає коляска! Граю номер, який відразу підтекстовує Ґабор! Везу його назад у редакцію! (Добре, що я винайняв фіакр! Один кінь би не впорався!)
Отже – до роботи! Спочатку – дзвінок метрдотелеві:
- Прошу вас нікому не казати, що я тут! Щогодини, будь ласка, посилайте мені чорну каву і британську сигару!
Геть жакет – написано клавір! Дзвінок Міксі. Відповідь: при зачинених дверях відбувається нарада адвокатів театру і примадонни!
Розпочато партитуру, інструментовано першу частину, знову дзвінок Міксі. Відповідь: до перемовин залучено синів директора Фалуді [55] й нареченого примадонни!
Інструментовано перший рефрен! Дзвінок Міксі. Відповідь: перемовини скінчилися учтою примирення, на якій були персонально представлені обидві сторони! Слава Богу! Перша ночі! Їду в кав’ярню «У́пор»! Там на мене чекають друзі. Коротка пауза: сповнена драматизму оповідь того, що сталося. Потім – у музичний салон! Інструментовано танцювальний рефрен! Якобі й господар кав’ярні сидять поруч. Наглядають, аби я не заснув з утоми! Пів на четверту! Наглядачі втомилися, ідуть спати; їх заступають чергові: дві жінки, які охороняють мене! Пів на п’яту ранку! Партитура готова! Жінки їдуть у моєму фіакрі до переписувачів! А візник – назад! Усе гаразд! Блискуче розв’язання! Падаю в ліжко! Фініш!
Наступного ранку відбувся публічний перегляд вистави. Корнаї грала захоплено! Вихід, ледве зрепетируваний з оркестром, мав колосальний успіх! Геґедюш, Шаркаді, Вендреї, Юлішка Келеті [56] – усі грали дивовижно! Я був вельми задоволений, дарма що надто втомився!
Уже в наступні години зрозумів, що справжня прем’єра – не дитяча гра, і задарма успіх не приходить! Одну за одною отримував естафети кур’єрів невдачі. То лаяли лібрето! То малий оркестр і не чути музики! То лібрето добре, але музика слабка! Або ж актори грають надто раціонально! Не можуть співати, зате цілком виразно показують, що грають у меншовартісній виставі! Директор Боті пішов до церкви, аби помолитися Святому Антонію! Він такий щасливий, що зрікся оперети! Фіаско! Катастрофа! Театральний скандал! Найбільший провал за останні роки!
Я слухав усе це, покірний своїй долі. Поїхав до друзів у «Модерн-театр». Вони накинулися на мене, і пророцтвам не було кінця-краю. Урешті я випростався на широкому дивані й мовив:
- Тут лежить мій труп – уся решта належить вам.
Наступного вечора прем’єра принесла сенсаційний розголос! Актори перевершили себе! Сливе кожен із них зумів здобути персональний успіх! Справи йшли блискуче! Уже другого дня до одинадцятої години квитки на всі вистави було розпродано! І протягом перших п’ятдесяти спектаклів каси жодного разу не були відчинені увечері.
Я насолоджувався щастям! Але вже цієї миті, обдарований песимістичними рисами, у страху почав рахувати, зважаючи на чисельність населення Будапешта [57], скільки ще можуть тривати вистави: а) якщо кожен мешканець міста прийде на виставу один раз, б) якщо прийде двічі, в) якщо не прийде жодного разу. Та в розпал цих математичних обчислень відбулася подія, що навіяла мені віру в майбутнє.
Одного вечора просто серед вистави до мене увірвався старий театральний портьє і збудженим голосом, уривчастим від хвилювання, повідомив, що мене шукали три пани з Відня. «З Відня! – повторив він. Либонь, у цій фразі вбачав сутність усього найвищого. – Вони сиділи в першому ряду – у першому ряду! – і хотіли в перерві терміново поговорити з вами. Терміново!»
Справді, по закінченні першої дії вони прибігли до мене з почервонілими обличчями й представилися: Вільгельм Карцаґ і Карл Вальнер – директори театру «Ан дер Він» [58], і Лео Фалль – автор «Доларової принцеси» [59]. Уже перша дія надзвичайно припала їм до вподоби! Якби й далі так було (тьху-тьху-тьху)! Після другої дії вони знову з’явилися, відчайдушно жестикулюючи, і заявили, що по закінченні вистави мушу неодмінно прийти до них у готель: вони хочуть обов’язково придбати цю оперету. Віденці були в захваті від лібрето, а музику Лео Фалль хвалив у таких тонах, у яких зазвичай композитор ніколи не хвалить свого конкурента. Через юнацьку недосвідченість і незнання незмірного марнославства людей театру тоді я ще не зміг оцінити, яку грандіозну послугу цими словами зробив мені Фалль.
Дирекція театру «Ан дер Він» стояла перед вибором, кому доручити опрацювання німецького варіанту лібрето «Осінніх маневрів». Обрали молодого Роберта Боданцького, який виконав цю роботу блискуче.
Наприкінці травня я поїхав до Відня, тому що пообіцяв Лео Фаллеві відвідати прем’єру його «Веселого селянина» [60]. Цей чудовий твір зачарував мене ще більше, ніж його «Доларова принцеса». Вистава вийшла грандіозна; гра молодого, ще не знаного мені актора попросту заворожувала! Це був найкращий комік серед тих, кого я взагалі бачив коли-небудь. То яке ім’я мав цей молодик?
Його звали Макс Палленберґ [61]… Після генеральної репетиції я побіг у кабінет Вільгельма Карцаґа:
- Дорогий дядьку Вільмоше, шалію від захвату! Я бачив молодого коміка на прізвище Палленберґ. Прошу вас, зробіть мені послугу і запросіть його до участі в моїй опереті. Побачите: він буде неповторний у ролі Валлерштайна!
- Спробую це зробити, але, заради Бога, не кажи йому того, що він так тобі сподобався; інакше зажадає подвійного гонорару!..
Задоволений обіцянкою директора, я повернувся до Будапешта. Проте минуло багато тижнів, а мені не надійшло ані рядка новин. І, прочитавши раз у газетах програму театру «Ан дер Він» на сезон 1908/1909 років, я зневірився. Там було заплановано поставити не менш як 18 оперет. Десь на 16-му місці стояла й моя. «Добрий дарунок, – подумав я, – так можу чекати на свою постановку принаймні років зо п’ять».
Я сів у потяг і відвідав Карцаґа, аби вилити йому незмірну журбу свого серця.
- Прошу тебе, вилий її іншим разом, – сказав він нервово. – За кілька хвилин починається прем’єра «Сміливого солдата» [62], а я маю страшенно високу температуру. Не уявляєш, яка мізерна і жахлива наша професія!
У наступні роки мені часто випадало згадувати ці слова. Наскільки ж мав рацію дядько Вільмош!
Наступного ранку, коли я ще ніжився в найсолодшому сні, пролунав стук у двері моєї готельної кімнати.
- Хто там? – спитав я сонно.
- Моріц, – відповіли з того боку.
- Який Моріц?
- Моріц із театру «Ан дер Він».
Я встав і впустив відвідувача; це справді був Моріц – Моріц Вéсселі, найвизначніший театральний службовець усіх часів, з яким пізніше в мене виникла близька дружба.
- Директор послав мене до вас; мусите негайно вдягнутися та їхати додому. Унизу чекає екіпаж! Мушу доправити вас на вокзал і простежити, аби ви справді поїхали.
- Що це означає? Не дозволю спроваджувати мене з Відня! Залишуся тут так довго, як захочу, точніше, як мені дозволять мої гроші.
- Будь ласка, не обурюйтеся, пане Кальмане; ви повинні, – сказав директор, – поїхати до Будапешта і привезти звідти музичний матеріал «Осінніх маневрів». Так-так, бо наступна постановка – ваша, і в понеділок мають розпочатися репетиції. А зараз не дивіться так зачудовано і надівайте брюки!
Аж ось він ухопив мою валізу, кинув туди найнеобхідніше, насилу дав мені одягтися й ескортував мене на Східний вокзал. Годину потому Весселі гордовито доповідав директорові:
- Наказ виконано – злочинець поїхав!
Приїхавши до Будапешта, я зібрав усе необхідне та у визначений термін наново з’явився у Відні. З двома скромними валізами увійшов у місто, яке відтоді мало стати моєю другою батьківщиною. Не вірив, що зможу лишитися тут, що в мене, маленького чужинця, вийде надовго утвердитися поміж грандіозною композиторською гвардією Відня. Лише одна людина знала і відчувала це: моя мати. Вона сміливо допомагала мені в підготовці до від’їзду. Великі сльози текли по її обличчю, три повні ночі й дні мама проплакала.
- Не плач, мамусю, приїду назад до тебе відразу після прем’єри.
- Ніколи більше не повернешся, дитино моя! – тихо мовила вона і сумно похитала головою.
І мала рацію. На вокзалі у Відні мене зустрів Боданцький:
- Нарешті ти приїхав! Ще маємо купу роботи, а репетиції вже ось-ось!
- Перше, чого потребую, любий Роберте, – це квартира! Хочу мешкати просто біля театру, аби мати змогу вчасно відвідувати всі репетиції.
- Підхожа тобі квартира вже є, – сказав Боданцький, – якраз коло театру «Ан дер Він», в однієї пані – моєї родички.
Екіпажем ми поїхали зі Східного вокзалу в місто. Це було увечері. Кімната виявилася гарною і великою; я відразу орендував її. Альзерштрасе, 18! Другого дня, коли я хотів іти до театру, побачив, що добрий Роберт ошукав мене! Орендована квартира містилася на відстані півгодинної їзди екіпажем до театру! [63] У сусідній кімнаті мешкала мила юна скрипалька, яка цілими днями вправлялася на своєму інструменті! Це було жахливо! Тож, працюючи, я мусив затикати вуха ватою!
Усю музику я переробив і переінструментував, а також написав кілька нових номерів, серед яких – нині відома пісня «Це, товаришу, хвала», текст якої блискуче написав Боданцький за ідеєю Палленберґа.
Репетиції вийшли чудові, прем’єра мала гучний успіх, преса виказала холодне, майже негативне ставлення, зате публіка була розкішна й узяла маленького хлопчика з Будапешта в обійми свого серця: так я залишився у Відні!




Додатки


І. Мої друзі [64]

Найсвятішим для мене завжди було чисте почуття дружби. Упродовж усього життя я прагнув піднести дружбу в достеменний культ. У пору юності мав багато справжніх друзів, пізніше було не так просто. Декотрі добрі друзі поїхали в далекі країни, а надто багатьох забрала в мене смерть.

Батько, мати, брат, сестри

Першими й найліпшими моїми друзями були батьки: тато і мама – дві людини, які йшли заради мене у вогонь і воду, дві людини, для яких усе, що я робив, було правильне, усе, що писав, – добре. Мій батько зазвичай казав: «Не тому, що він – мій син… але ж найпрекраснішу музику пише мій Імречко!» Ми з ним були справдешніми товаришами. Дитиною я відчував перед ним язичницький трепет; в останні роки свого життя батько виказував мені величезну шану. Ті роки він провів у мене; ми часто сиділи за чорною кавою, за доброю сигарою; я неухильно і суворо стежив за тим, аби він точно дотримувався дієти, яку приписали лікарі, і палив не більше за те, що йому дозволено. Було дуже кумедно, коли він порушував цю заборону, закурював «недозволену сигару» – і тоді відбувалася моя випадкова поява. Як колись я ховав від нього заборонену сигарету, так само батько намагався сховати цю сигару від мене.
Завжди був надзвичайно ніжний до мене. Як до малої дитини! Його радощі моїм успіхам були незмірними. Батько застав лише частину моїх оперет, його улюбленим твором був «Ром-прем’єр» [65]. Ця оперета завше слізно зворушувала його, і після кожної вистави я діставав цілунок від нього. Це було навдивовижу приємно, адже ми, «суворі чоловіки», проявів ніжного ставлення дістаємо не так-то багато.
Батько помер за кілька днів після першого виконання «Баядери» [66]. Він уже не зміг побачити цієї оперети, проте чув її ще до величезного успіху, і це було його останньою великою радістю. Як жаль, що він – угорець душею і тілом – не встиг уздріти «Графині Маріци»! Щоразу, коли бачу в театрі сцену, в якій мій герой, безквитковий глядач щастя, співає свою сумну пісню перед освітленими вікнами замку, думаю: «Якби цю виставу побачив мій батько, вона б йому особливо сподобалася».
Щодня дякую милостивому Богу за те, що моя мати змогла все це пережити. Я міг би оповісти про неї чимало зворушливого і веселого: адже ніхто на світі не має ліпшої, коштовнішої матері, ніж я! [67]
Одним із моїх найкращих друзів був брат Бела. Протагоніст роману, вогнистий дух, тисячоразово обдарований, герой честі й лицарства! Він важко страждав через багаторічну хворобу і помер 1915-го [68]. Вірив у мене більше, ніж я сам, але не дожив до великого успіху «Княгині чардашу». У період інструментування веселого приспіву «Не можна жити без жінок на світі» я дістав звістку, що він пішов назавжди.
Ще маю чотирьох найліпших другинь – сестер Вільму, Розіку, Міліку та Ілонку, усі четверо – мої кохані сестри [69]. А втім, наймолодшу сестру Ілонку я вже давно назвав своїм молодшим братом. Вона – моя секретарка і посолка в Угорщині й дивовижно розв’язала для мене численні найважчі дипломатичні питання, що постійно виникають у театральному житті.

Карцаґ, Севідж, Шульц

Я знав чимало людей, які належать до більш ранньої історії театру; багато з них були прихильні до мене, і один із найліпших у їх числі – Вільгельм Карцаґ [70]. Від того першого дня, коли доля привела мене у Відень [71], він, по-батьківському добрий, стояв за моєю спиною, сказати б, відкрив мене для великого світу. Завжди знаходив для мене добре, приємне слово, у його театрі «Ан дер Він» я незмінно міг почуватися наче вдома; протягом багатьох років ми бачилися щодня. Карцаґ постійно розмовляв зі мною по-угорському. Я почув з його вуст безліч розумних слів, чимало його славетних виразів свого часу стали крилатими. У мої перші важкі віденські роки він був, певне, єдиним, хто вірив у мене.
До числа моїх добрих друзів також належить знаменитий американський директор Генрі Севідж [72], непоказна постать з прегарним білим волоссям і осяйними блакитними очима. Ми багато мандрували разом. Він бачив усі постановки моїх оперет. Мав вигляд германського бога, який тримає в роті американську люльку, ненастанно плюючи. Коли Севіджові музика подобалася, він плювався; коли ми сиділи в купе залізничного вагона і він був особливо захоплений природою – теж плювався; ми не могли сказати один одному ані слова і, можливо, саме тому розумілися блискуче.
Ріхард Шультц [73], усемогутній директор берлінського театру «Метрополь», був одним із тих театральних керівників, яких я шанував особливо. Донині я не зустрічав здібнішого театрального діяча за Шультца. Необхідність перебувати з ним укупі сприймав за щастя, сліпо слухаючись його бажань і наказів. Великий творець берлінського метрополь-стилю був диктатором: йому належало підкорятися незаперечно. Він поставив у Берліні мої «Княгиню чардашу» і «Фею карнавалу» [74]; величезна частина заслуги в успіху цих оперет належить Шультцові. Для мене стало важким ударом повідомлення про те, що він пішов з театрального життя. Але пізніше ми все-таки ще зустрічалися.
Аби догодити йому і за його категоричним бажанням я ще раз повністю переробив «Фею карнавалу», зробивши це з радістю, бо цього бажав Шультц. Усе було перевернуто: кожну сцену написано наново, кожен номер перероблено. Але врешті-решт він мав рацію, позаяк у Берліні «Фея карнавалу» здобула ще більший успіх, ніж у Відні.
Ця оперета була останньою виставою, яку Ріхард Шультц випустив у театрі «Метрополь». Після цієї успішної прем’єри, під час якої публіка особливо тепло вшановувала директора, який ішов з посади. Він покинув Берлін і поїхав до Баварії, де купив собі великий маєток [75].

Еріх Мюллер

Протягом багатьох років Еріх Мюллер [76] був моїм найближчим другом. Я щодня проводив з ним багато годин. Ми познайомилися 28 грудня 1908 року після прем’єри «Розлученої дружини» [77]. Мій видавець Еміль Бертьє представив мене Еріхові Мюллеру. Як він оповідав мені згодом, тоді я не справив на нього особливого враження. У театрі «Ан дер Він» о тій порі готували мої «Осінні маневри» [78]. Мюллер сказав собі: цього конкурента нам немає сенсу боятися!
Моя друга зустріч з Еріхом Мюллером відбулася 1909 року в Бад-Ішлі. У той час він був директором ішльського «Курт-театру». Я відвідав одну його виставу і після другої дії пішов за куліси, аби побажати колегам доброго закінчення спектаклю. Побачивши мене в цьому забороненому місці, директор відразу прибрав міну суворого володаря і так само чемно, як і чітко закликав мене покинути сцену. «Начувайся, – подумав я, – для твого театру ніколи нічого не напишу!»
Уже наступного року я дістав замовлення написати для Театру ім. Йоганна Штрауса велику новинку з Ґюнтер [79] і Тройманом [80] у головних ролях. Узяв на себе цю місію, проте за два дні повернув лібрето назад: його третя дія не припала мені до вподоби, тоді як рана з останнього літа ще не загоїлася.
Та невдовзі я знову отримав запрошення працювати для Театру ім. Йоганна Штрауса. І цього разу не зміг його відхилити: мені запропонували написати «Рома-прем’єра»! [81] Директор Мюллер виявив тоді таку турботу про мене, що я став вдячним і захопленим другом його персони й своєрідності, залишаючись ним дотепер.

Лібретисти

Роберт Боданцький [82] – блискучий театральний письменник і справжній, вірний друг – був моїм першим віденським лібретистом. Багатьох речей я навчився від Віктора Леона [83]. Юліус Вільгельм [84] і Фріц Ґрюнбаум [85] написали для мене одне з найліпших лібрето – «Рома-прем’єра», і відтоді ми лишилися добрими друзями. Бела Єнбах [86], співавтор лібрето «Княгині чардашу» і «Голландочки», упродовж багатьох років був моїм близьким другом. Рудольф Шанцер [87] уже 25 років є одним із моїх найближчих друзів; він, як і його театральний супутник життя, доктор Веліш, – чудовий композитор; і обидва – що рідко можна зустріти в театрі – джентльмени від тімені до п’ят!
Моїми головними співавторами стали Юліус Браммер і Альфред Ґрюнвальд [88]. П’ять творів ми написали разом; це були успіхи світового масштабу [89]. Десять років ми жили, так би мовити, спільним художнім домогосподарством. Багато чудових годин провели вкупі, багато важких боїв чесно витримали. Утрьох ми були міцні, об’єктивно сильні, тому-то мусили розійтися; наші спільні успіхи нервували багатьох людей! Браммер і Ґрюнвальд розуміли мене блискуче, і ми досі розуміємося так само, як і 12 років тому, коли написали нашу першу оперету: «Баядеру»!
А тут хочу повідати про мого найулюбленішого товариша: Лео Штайна [90]. Ми познайомилися з ним у Будапешті, і відтоді Штайн був моїм другом, моїм захисником. Попри це, минуло майже 10 років, перш ніж ми змогли стати до спільної роботи. Зате це була «Княгиня чардашу», яка звела нас і, як наш спільний твір, за короткий час змогла завоювати цілий світ!
Поблизу нього, у його товаристві я почувався безпечно; слухати його оповіді було для мене насолодою, працювати з ним було погідною радістю! Працювати в атмосфері радості – цього навчив мене мій любий друг Лео Штайн. Я був щасливий, коли міг зіграти йому нову мелодію; його оцінка була мені мірилом, бо при всій любові до нього я ніколи не забував, що переді мною був найрозумніший, найчудовіший театральний діяч своєї доби!
Коли потім він пішов від нас, лишився його останній привіт мені та його останні думки про нашу нову задуману оперету, якої врешті не було написано. «Моє рішення тверде, мов скеля, – писав він мені. – Позавтра їду до тебе і радію нашій новій роботі, як дитина!» Того дня, коли хотів приїхати до мене в Ішль, Штайн покинув нас назавжди. Його смерть пробила у віденській опереті велику, незаповнювану вирву; я втратив вірного, відданого друга і великого, геніального співавтора.

Віденські друзі

Мої віденські друзі? Живу настільки замкнено, що багато з тих людей, котрі мене зустрічають у Відні, здивовано запитують:
- Коли ви приїхали до Відня?
Отже, вони просто не знають, що мешкаю у Відні вже 24 роки. Лише малесеньке коло знайоме зі мною особисто, але й у цьому вузькому колі тільки дехто є моїми друзями в тому сенсі, який вкладаю в слово «дружба». Ференц Легар, чемпіон оперетного світу, до якого я прив’язаний дитячою любов’ю; доктор Вальтер Наґельшток – лицарствений, справжній друг; Ґеорґ Руткаї, чиє товариство, здається, заступає мені втрачену батьківщину; Ґеза Ґерчек, мій маленький Ґезочко; Алекс і Фріцль – ось мої віденські друзі, до яких останнім часом приєднався Юліус Бістрон – музичний критик, хрещений батько й автор цієї книжки.

Мій друг Губерт

Ще мушу розповісти про Губерта Марішку. У який ряд маю поставити його? Адже ми – наче два брати, отож він належить до числа членів моєї родини! Він – мій директор [91], себто входить до групи директорів; він – мій порадник, мій співробітник: чи мушу згадати його серед моїх співавторів? Так, але ж він – мій видавець [92], то, можливо, мушу говорити про нього як про свого видавця? Він – головний виконавець, головний режисер моїх оперет, але й один із моїх найліпших друзів та ініціатор і духовний батько цієї книжки, тому повинен дістати особливе місце в моїй збірці. Отже, Губерт Марішка ніби сконцентрував у собі все, що пов’язано з іменем Кальмана.
Уперше я побачив Марішку 1908 року. Молодий, симпатичний артист надзвичайно сподобався мені. Розповів, що працює актором у Брюнні [93], але на наступний сезон запрошений до Відня в театр «Ан дер Він». Ура! Я знайшов справжнього артиста на головну чоловічу роль своїх «Осінніх маневрів». Біжу до директора Карцаґа:
- Дядьку Вільмоше, я зараз знайшов капітана Леренті! Маю на увазі артиста, який повинен у вас виконувати цю роль. Його звуть Губерт Марішка, ви ангажували його! Правда, я ще ніде не бачив його в ролі, але відчуваю, знаю, що він – та людина, яку шукаємо!
- Добре, дитино, – мовив дядько Вільмош, – гратиме роль він.
Поки ставили «Осінні маневри», Марішка довго працював у «Карл-театрі» й грав головну роль у «Розлученій дружині». Потім в Унтераху [94] я написав «Доброго друга». З кожним новим номером спочатку біг до Губерта. Він – перший, кому я грав нову мелодію ще в «теплому вигляді». Ми були захоплені один одним. Йому подобалася моя музика, мені – його нечувана музикальність і розкішний спів!
- Ніхто інший не гратиме цієї ролі, тільки ти, любий Губерте! – вигукнув я захоплено.
Коли «Доброго друга» було поставлено в «Бюрґер-театрі» [95], Марішку ангажували кудись, але як друг він був обіч мене й поставив танці в цій виставі.
Потім я заходився писати «Маленького короля». «Губерте, нині пишу велику партію, мовби створену для тебе: цього персонажа не може грати ніхто інший, крім тебе!» Знову Губерт був зайнятий – грав у іншому театрі; роль виконав Тройман, який після другої вистави кинув мене напризволяще.
Урешті з’явилася оперета «Я віддав золото за залізо» [96]. Цього разу Губерт Марішка був у театрі «Ан дер Він» і грав «Доброго друга». Його досягнення в цій опереті незабутні для мене.
Кілька років потому я написав роль індійського принца в «Баядері» – знову категорично для нього! [97] При кожному звуку думав про Марішку. Але тепер він працював у театрі «Ан дер Він», а я – у «Карл-театрі»: ми наново не могли поєднатися. Потім з’явилася «Маріца» – Губерт уже був директором «Ан дер Він»… «Маріца», «Принцеса цирку», «Герцогиня з Чикаґо», друга віденська прем’єра «Фіалки Монмартру», «Бісовий вершник» – такі станції, великі фермати нашої дружби.
Минулого літа я написав йому нову пісню для фільму «Маріца» [98]. Губерт уже був на зйомках у Берліні, і я мусив надіслати нове танго поштою. Писав йому тоді:
«Мій любий Губерте, щойно я відправив твою пісню. Можеш уявити мої дивні відчуття, коли вперше в житті пісню, призначену і написану для тебе, мушу випустити з рук, не маючи змоги зіграти її тобі…»
Я переживав певний страх: чи сподобається йому пісня? Чи зрозуміє він мене? Чи співатиме її так, як я уявляю?
Надійшла ляйпцидзька прем’єра фільму «Маріца». Ми сиділи поруч; я напружено чекав на свою нову пісню, яку мав почути вперше… Пісня зазвучала: Губерт співав розкішно – точно так, як я мислив її; кожна фраза, кожен нюанс були на місці. Він зрозумів мене так, як ми завжди розумілися і, з Божою допомогою, розумітимемося надалі.

*
Друзі моєї молодості? Баконьї [99] та Якобі більше немає серед живих; Сірмаї вже сливе цілий рік перебуває в Америці – рідко з ним бачимося; Віктор Альберті [100] мешкає в Берліні; Ференца Мольнара [101], на жаль, бачу раз-два на рік; Андор Міклош [102] мешкає в Будапешті… Я лишився майже сам, геть сам… Друзі юності покинули мене… А потім пішла Паула [103] – моя найліпша, найблагородніша товаришка, і я зі своєю розчарованою, сумною дитячою душею залишився справді самотнім.
Тоді ласкавий Бог послав мені нову молодість, нових друзів: дружину, сина і маленьку, зовсім крихітну дівчинку – дружину Віру [104], сина Чарлі [105] й доньку Ліліку [106], аби я був не сам… Вони прийшли, аби розчинити важко зашторені, затемнені вікна моєї душі, аби стало світло і блищало сонце… І ця трійця принесла мені осяйне світло… трьох моїх коштовних дітей, які наповнюють усе моє життя, усі мої думки!


Відень, 21 жовтня 1932 року


ІІ. Як виникають оперети

Моя молодша сестра оповідала мені одного разу:
- Сьогодні мене знову запитували: «Як виникають оперети вашого брата?» Я відповіла так: «Мій брат і його лібретисти, панове Браммер і Ґрюнвальд, зустрічаються щодня. Випивають кілька літрів чорної кави, випалюють силу-силенну сигар і сигарет, розповідають анекдоти, говорять про погоду, про гарних жінок, про економічне становище, про політику, сваряться, сміються, сперечаються і кричать. Це триває день у день упродовж багатьох місяців… І одного чудового дня оперета готова…»
Але, звичайно, усе далеко не так просто… Для цього ще необхідні кілька тисяч годин важкої роботи. Адже всі ми троє належимо до категорії трударів, зайнятих важкою працею.
Насилу наважуємося стати до роботи, насилу наважуємося сісти за письмовий стіл, насилу наважуємося змочити перо в чорнило – тому всі троє працюємо олівцями; насилу наважуємося випустити твір із рук – тому часто місяцями шліфуємо готову роботу; насилу наважуємося підписати новий контракт – тому кожен новий твір закінчуємо раз на два роки; насилу наважуємося звернутись до нового сюжету – тому сюжет повинен бути міцним і надійним; насилу наважуємося піти з театру – тому театр, який ставить нас, мусить бути найліпшим…
Тяжко страждаємо, коли наші твори знімають з репертуару, – тому ми повинні писати такі оперети, які грають довго…
Але, звичайно, найважчим було написати оперету після «Графині Маріци». Уже багато тижнів ми провели в марних роздумах, коли я сказав своїм співавторам:
- Діти мої, либонь, ви пам’ятаєте, як 1923 року ми одного разу гуляли Пратером! Я сказав тоді: «Гоп! Маю чудову ідею: мусимо написати добру оперету». І ви обидва розлютилися на мене (адже лібретисти не цінують навіть найвдаліших жартів композитора, зазвичай уважаючи його людиною слабоумною і духовно меншовартісною), а після приступу шаленства один із вас мовив мені: «Так, але ж де, о Господи, має відбуватися дія цієї оперети?» – «Де? У цирку! Я вже писав оперети, дія котрих відбувалася в театрі, перед театром, за кулісами театру; нині хочу обрати місцем дії цирк». Браммер і Ґрюнвальд вигукнули: «А ми вже її робимо, і оперета зветься “Принцеса цирку”!».
Наступного дня (30 травня 1925 року) ми поїхали в Ґастайн [107], а в березні 1926-го відбулася прем’єра цієї оперети.
Те, що для написання й інструментування цієї оперети я мусив працювати по 16 годин на добу протягом восьми місяців, – така дрібниця, про яку годі й казати.

[1] Ця друга (остаточна) версія спогадів композитора про літа юності й молодості увійшла до книжки Рудольфа Остеррайхера «Еммеріх Кальман. Життя Князя оперети» (першої посмертної біографії музиканта): Rudolf Österreicher. Emmerich Kálmán. Leben eines Operettenfürsten. – Zürich–Leipzig–Wien: «Amalthea»,1954.
[2] Платтензее – німецька назва озера Балатон (див. далі авторський текст).
[3] Насправді максимальна довжина Балатону – бл. 79 км, ширина – бл. 12,4 км.
[4] Ріанас – букв. з угор.: скресання криги.
[5] Під такою назвою була популярна оперета «Чорт на Землі» Франца фон Зуппе (лібрето Карла Юїна та Юліуса Гоппа) (1878).
[6] Тут Кальман (очевидно, згадуючи перипетії мітологічного сюжету означеної опери суто по пам’яті) дещо плутає. Лоґе, бог вогню, з’являється лише в «Золоті Рейну» – першій частині тетралогії «Нібелунгова каблучка» Ваґнера. У другій частині – «Валькірії» – його вже немає.
[7] Точніше: Максиміліан-Еґон Турн-і-Таксіс (1872–1920) – представник давнього роду Священної Римської імперії, який відіграв важливу роль у розвитку європейської поштової служби.
[8] Названу виставку було влаштовано з нагоди 1000-річчя коронації першого угорського короля Стефана (Іштвана) І Святого.
[9] Себто з залізничним вагоном третього класу.
[10] Прощавай (фр.).
[11] Корнель Абраньї (1822–1903) – угорський піаніст, композитор, музикознавець, педагог. Навчався гри на фортепіано у Ф. Шопена, Ф. Калькбреннера, Й. Фішгофа, композиції – у М. Мошоньї. 1860 р. заснував перший угорський музикознавчий часопис «Zeneszeti Lapok» («Музичний листок»). Був у складі групи фундаторів Будапештської музичної академії. Автор низки навчальних посібників і теоретичних робіт. Перекладав оперні лібрето угорською мовою, зокрема «Кармен» Бізе для її постановки в Будапешті. Як композитор відзначився головно фортепіанними опусами, а також романсами, піснями, хорами. Дід визначного композитора і диригента Еміля Абраньї.
[12] Альберт Сірмаї (1880–1967) – угорсько-американський композитор. Народився, виріс і здобув освіту в Будапешті, де прожив до 1923 р., коли виїхав до США на постійне мешкання. Автор бл. 20-ти оперет (декотрі названі музичними комедіями або п’єсами). Найвизначніша серед них – «Магнат Мішка» (1916), двічі екранізована. На його творчості позначився вплив угорського фольклору, американського джазу, німецьких романтиків. Укупі з Кальманом і Якобі стоїть на чолі угорської класичної оперети.
[13] Ганс фон Кесслер (1853–1926) – німецький композитор і педагог. Двоюрідний брат Макса Реґера. В Угорщині, де він працював упродовж 26-ти років, його називають Яношем Кесслером (див. про нього також коментарі далі).
[14] Альберт Шиклош (уродж.- Шенвальд) (1878–1942) – угорський композитор, теоретик і педагог єврейського походження. Закінчив Будапештську музичну академію (у Г. фон Кесслера), де пізніше викладав. Автор опери («Місячний дім»), пантоміми («Дзеркало»), 2-х симфоній, увертюр, концертів для віолончелі, скрипки, ф-но, камерної музики. Зазнав впливу Брамса, Дебюссі, Р. Штрауса. Опублікував 5-томний підручник композиції, підручник музичних диктантів і музичний словник.
[15] Музичний письменник – тут: музиколог (музикознавець).
[16] «Pesti Napló» («Пештський щоденник») – популярна газета, яка виходила друком у Пешті, а потім у Будапешті в 1850–1939 рр.
[17] Себто Кальман програвав гроші, які заробляв написанням життєписів названих та інших композиторів.
[18] Очолював Будапештську музичну академію в 1887–1919 рр.
[19] Керував цим закладом у 1919–1934 рр.
[20] Ситуація мала зворотний характер: класи Музичної академії, яку, за допомогою групи однодумців, заснував Ференц Ліст 1875 р., первинно містилися в низці приміщень його власного будинку.
[21] Кальман помиляється. Перед Будапештом, у 1877–1881 рр., Кесслер, який походив з баварського Кемната, викладав у Дрезденській консерваторії й керував тамтешнім лідертафелем. Ще раніше, у 1874–1877 рр., він справді вчився в Йозефа Райнберґера (органної гри), а також відвідував хоровий клас Франца Вюльнера – у Королівській музичній школі Баварії (Мюнхен). Одначе до Реґенсбурґа Кесслер не мав стосунку.
[22] У 1920–1924 рр. Кесслер повторно очолював клас композиції в Будапештській музичній академії, але через проблеми зі здоров’ям мусив полишити роботу і повернувся до Німеччини, в Ансбах (Баварія), де й помер.
[23] «Веселий селянин, який повертається з роботи» – п’єса Р. Шумана з циклу «Альбом для юнацтва» (1848).
[24] Людвіґ Якобовський (1868–1900) – німецький письменник, редактор дрезденського літературно-наукового часопису «Die Gesellschaft» («Суспільство»), де публікував переклади творів і статей українських письменників, зокрема автопереклад вірша «To be or not to be?» Лесі Українки. Свого часу на вірші Якобовського чимало писали музику визначні композитори (Альбан Берґ, Йозеф Маркс, Макс Реґер, Авґуст Ройс та ін.).
[25] Іштван Кернер (1867–1929) – учень Кароя Губера та його сина Єне Губаї. Як оркестрант (альтист) Оперного театру в Будапешті працював, зокрема, під орудою Шандора Еркеля та Ґустава Малера. Пізніше став диригентом. Очолював Будапештський філармонійний оркестр у 1900–1918 рр. З 1927-го був музичним керівником Оперного театру.
[26] Англомовна версія угорськомовної оперети Кальмана «Панночка Жужі» (відомої в німецькомовній версії як «Фея карнавалу»).
[27] Хоча світова прем’єра цієї оперети Кальмана відбулася у віденському Театрі ім. Йоганна Штрауса 15 листопада 1915 р.
[28] Кальман має на увазі дві лондонські прем’єри: англомовних версій власне «Голландочки» (1 грудня 1920 р., Лондон), а також – «Княгині чардашу», яка, одначе, відбулася вже 1921-го (20 травня).
[29] Додаймо, що прем’єра останньої оперети Кальмана – «Аризонська леді», яку закінчив його син Чарлз, теж відбулася, вже по смерті композитора, переступного – 1954-го – року.
[30] Нині в цьому будинку розташовані навчальні класи й приміщення театру Баварської театральної академії.
[31] Німецька назва вул. Моро в Будапешті.
[32] Коментар про Л. Штайна див. у розділі «Мої друзі».
[33] Карл Ліндау (уродж. – Ґемперле) (1853–1934) – австрійський актор, лібретист і драматург. Виблискував у театрі «Ан дер Він» у комічних ролях. Від початку 1900-х рр. зосередився на написанні лібрето, які, переважно у співпраці з іншими авторами (Юліусом Вільгельмом, Леопольдом Кренном та ін.), створив, зокрема, для таких визначних композиторів, як Карл-Міхаель Цірер, Йозеф-Гельмесберґер-мол., Карл Міллекер, Едмунд Айслер, Герман Досталь.
[34] Єне Гельтаї (1871–1957) – угорський письменник, журналіст, театральний менеджер. Зажив слави передусім як комедіограф. Під час Першої світової війни працював директором Театру комедії в Будапешті. В оригінальному (німецькому) тексті Кальман, германізуючи ім’я цього діяча, називає його Ойґеном Гельтаї (що й відтворюємо в перекладі). Але при цьому припускається анахронічної похибки, оскільки до 1913 р. (отже, включно з періодом, коли відбуваються описувані тут події) Єне Гельтаї ще був Ойґеном Герцлем.
[35] Шарі (спр. – Шаролта-Клара-Марія) Федак (1879–1955) – угорська акторка і співачка. Одна з провідних майстринь оперетної сцени своєї доби. Походила з Берегового (Закарпаття). Виступала спершу в Пожоні (нині Братислава), потім у кількох театрах Будапешта. Після Першої світової війни грала у Відні. Гастролювала в Берліні й Парижі. Урешті з 1923 р. закріпилася на сцені Будапештської оперети. Під час Другої світової війни підтримувала угорський колабораціоністський режим, за що була покарана в повоєнний період (8-місячне ув’язнення і 3-річна заборона грати в театрі). Закінчила кар’єру в Ньїредьгазі. Перебувала у стосунках, а потім у нетривалому шлюбі з письменником Ференцом Мольнаром (про нього див. коментар далі). У Берегові розташований палац (1912), який належав Ш. Федак (нині в ньому міститься єпископат Закарпатської Реформатської Церкви). У цьому ж місті 2018 р. навпроти Угорського національного театру ім. Дьюли Ієша установлено оригінальний пам’ятник акторці (сидячи на лавці, вона спирається ліктем на постамент колони). При театрі також діє Культурний центр ім. Шарі Федак.
[36] Німецькою «буберль» означає «маленький хлопчик».
[37] Ласло Б(е)оті (1873–1931) – угорський театральний режисер і адміністратор, письменник, журналіст. Онук поета Жиґмонда Боті, син історика літератури Жолта Боті й акторки Сіді Ракоші. Починав кар’єру як газетний репортер. Але вже з кінця 1890-х почергово очолював Угорський і Національний театри, потім – 1903-го – заснував і очолив Королівський театр. Пізніше знову став директором Угорського і, згодом, низки інших театрів Будапешта. Друкував власні вірші, статті, оповідки у столичних газетах. Автор п’єс «Три Казимири», «Золоте весілля», «Пані Ковач», «Дядько Бені», роману «Дві дівчини та один хлопець».
[38] Єне Гуска (1875–1960) – угорський композитор. Автор півтора десятка оперет (переважно на лібрето Ференца Мартоша), зокрема «Баронеса Лілі» та «Свобода і кохання».
[39] Понґрац Качо (1873–1924) – угорський композитор. Автор двох опер, трьох оперет і двох сюїт до драматичних вистав. Найбільш відомий своєю оперетою «Витязь Янош» за однойменною епічною поемою Ш. Петефі (лібрето Є. Гельтаї).
[40] Акош Буццкаї (Бутікаї, Бутікой) (1871–1935) – угорський композитор і піаніст. Походив з Трансильванії. З 1907 р. викладав у Будапештській музичній академії. Як піаніст мав численні гастролі країнами Європи та Північної й Південної Америк. Автор Угорських сюїти й рапсодії, двох симфоній, опери та п’яти оперет, зокрема «Гепі-енд» і «Срібна чайка».
[41] «Сивіла» – друга версія оперети В. Якобі «Ярмарок наречених» (оригінальне лібрето – в обох випадках – Міклоша Броді й Ференца Мартоша). Цю версію в англійському варіанті (лібрето Гаррі Ґрегема зі вставними номерами на вірші Гаррі Б. Сміта) було вперше поставлено у Вашинґтоні (1915) та Нью-Йорку (1916) (у заголовній ролі – Джулія Сандерсон), а згадана (у Кальмана) лондонська прем’єра, як і віденська, відбулася дещо пізніше, вже після війни (1919). Щодо світової прем’єри угорської версії «Сивіли», то вона відбулася 27 лютого 1914 р. в Королівському театрі Будапешта (за участю Ш. Федак). Іспанську версію оперети під назвою «Джек» було поставлено 1916 р. в мадридському театрі «Сарсуела» (лібрето – Еміліо Ґонсалес дель Кастільйо, музична обробка – Пабло Луна).
[42] Ференц Мартош (1875–1938) – угорський лібретист, поет, драматург, перекладач, журналіст. Розпочав свою кар’єру написанням статей, віршів, романів, потім п’єс, а з 1904 р. писав майже винятково оперетні лібрето для таких композиторів, як Є. Гуска («Князь Боб» тощо), В. Якобі («Колюча троянда» тощо), І. Кальман («Маленький король», спільно з К. Баконьї, «Панночка Жужі», спільно з М. Броді), А. Сірмаї («Александра», «Графиня Єва») та ін.
[43] Ференц Райна (уродж. – Райнер) (1861–1933) – угорський журналіст, драматург, перекладач, театральний діяч. Починав як мистецький критик у виданні «Neues Pester Journal». З 1922 р. очолював відділ театральної критики у щоденній газеті «Pester Lloyd» *. Короткий період, на початку 1900-х рр., працював директором Угорського театру. Переклав численні французькі й німецькі п’єси (та оперети) угорською, а угорські – німецькою мовою. Сам написав кілька оперетних лібрето, зокрема «Гусари в танці» й «Мексиканську дівчину» для А. Сірмаї. Автор першого угорського сценічного ревю «Екслекс» (з віршами Є. Гельтаї).
(* «Pester Lloyd» – провідна німецькомовна газета Угорщини в 1854–1945 рр. Її друк було поновлено 1994 р. у вигляді тижневика (під іншою назвою). Нині (під старою назвою) публікується лише онлайн-версія видання.)
[44] Мова про оперету «Ракоці» П. Качо на лібрето К. Баконьї, поставлену 21 листопада 1906 р. в Королівському театрі.
[45] Перша вистава – 18 листопада 1904-го (Королівський театр).
[46] В угорській мові не прийнято вживати частку «фон» перед прізвищами. Але під впливом німецької це раніше робили у випадках шанобливого звертання.
[47] Уточнення. Далі Кальман докладно оповідає історію написання і постановки (Будапешт, 22 лютого 1908 р.) своєї першої оперети, образна угорська назва якої «Татарська навала» («Tatárjárás») (лібрето Кароя Баконьї); вона лише у другій (німецькій) редакції (лібрето Роберта Боданцького), поставленій у Відні (21 січня 1909 р.), дістала назву «Осінні маневри» («Ein Herbstmanöver»). Спогади композитора закінчуються саме на моменті його приїзду до австрійської столиці – з метою поставити там цю другу версію і, врешті, залишитися у Відні на постійне мешкання.
[48] Кройсбах – нині: масив у межах Маріатросту – 11-го району Ґраца.
[49] «Мрія про вальс» – оперета Оскара Штрауса, уперше поставлена у віденському «Карл-театрі» 1907 р. На відміну од цієї постановки, її будапештська версія, підготовлена наступного року, успіху не мала.
[50] Берта Корнаї (уродж. – Кольбер) (1885–1950) – угорська акторка єврейського походження. Мала природний шарм і темперамент, була відмінною танцівницею. Виступала в характерних ролях у музично-драматичних постановках кількох театрів Будапешта (зокрема, у двох перших – угорськомовних – оперетах Кальмана). Після заміжжя (див. наст. прим.) рідко з’являлася на сцені.
[51] Елемер Тот – будапештський адвокат, за якого Берта Корнаї вийшла заміж на початку 1912 р.
[52] Мікса Мартон (уродж. – Кон) (1870–1936) – угорський правник, адвокат. З 1900 р. працював музичним критиком, а в 1910–1927 рр. – агентом діячів театру і літератури. Близький друг австрійського режисера Макса Райнгардта. Чоловік відомої кіноакторки Марґіт Макай.
[53] Андор Ґабор був автором віршованих текстів для вокальних номерів цієї оперети, тоді як Карой Баконьї написав розмовні діалоги.
[54] «Угорський світ» (угор.).
[55] Ґабор Фалуді був одним із засновників Будапештського театру комедії (1896) і його першим адміністратором (разом із директором Мором Дітрої). Його сини Міклош, Єне і Шандор теж брали участь у театральному бізнесі Фалуді.
[56] Дійові особи й виконавці на прем’єрі «Татарської навали»: Лерентей – Дьюла Геґедюш, Різа – Юлішка Келеті, Треска – Ілона Комлоссі, Валлерштайн – Аладар Шаркаді, Модьороссі – Берта Корнаї, Логоньяї – Ференц Вендреї.
[57] На ту пору чисельність населення угорської столиці становила бл. 800 тис. мешканців.
[58] Вони спільно керували названим театром у 1902–1911 рр.
[59] Лео (Леопольд) Фалль (1873–1925) – австрійський композитор і диригент. Походив з моравської єврейської родини. Перш ніж 1906 р. остаточно оселитися у Відні, працював у Берліні, Гамбурґу, Кельні. Написав 3 опери та 23 оперети. Видатний майстер легкого жанру. Його «Доларову принцесу» (лібрето Альфреда-Марії Вільнера і Фріц Ґрюнбаума) було вперше поставлено (під орудою автора) в «Ан дер Він» 2 листопада 1907 р. Пізніше здобула широку популярність її англомовна версія (перша лондонська постановка 1909 р. витримала понад 400 вистав). До числа інших відомих оперет Фалля належать «Любий Августин» (1912), «Стамбульська троянда» (1916), «Мадам Помпадур» (1922).
[60] «Веселий селянин» – оперета Л. Фалля на лібрето Віктора Леона. Тут ідеться про її віденську постановку, прем’єра якої відбулася в червні 1908 р. Хоча світова прем’єра цієї оперети пройшла в Мангаймі 27 липня 1907 р.
[61] Макс Палленберґ (1877–1934) – австрійський драматичний актор і співак. Один із провідних майстрів комічного амплуа в німецькомовному світі своєї доби. Чимало працював під орудою М. Райнгардта. Знявся в семи німих і одному звуковому фільмі («Доблесний грішник»). На оперетній сцені відзначився, зокрема, участю в світовій прем’єрі «Графа Люксембурґа» (12 листопада 1909 р.). Був одружений зі співачкою й акторкою Фріці Массарі. Загинув унаслідок авіакатастрофи поблизу Карлових Вар.
[62] «Сміливий солдат» – оперета О. Штрауса на лібрето Рудольфа Бернауера і Леопольда Якобсона (за комедією Бернарда Шоу «Зброя і людина»). Її світова прем’єра відбулася 14 листопада 1908 р. в театрі «Ан дер Він» за участю Луїзи Картуш, Ґрети Гольм, Карла Штрайтмана і Макса Палленберґа. Уже з наступного, 1909-го, року в Лондоні та Нью-Йорку здобула гучну славу англійська версія цієї оперети (під назвою «Шоколадний солдат»).
[63] Альзерштрасе – вулиця у Відні на стику сучасних 8-го і 9-го районів (Йозефштадта й Альзерґрунда), де в різні часи мешкало багато видатних людей (Бетговен, Шуберт й ін.). Тоді як театр «Ан дер Він» розташований у Маріагільфі (6-й район).
[64] Уривки з книжки Юліуса Бістрона «Імре Кальман. З нарисом його юнацької автобіографії». (Див. першодрук німецькомовного оригіналу, опублікованого з нагоди 50-річчя композитора: Julius Bistron. Emmerich Kálmán: mit einer autobiographischen Skizze der Jugendjahre von Emmerich Kálmán. – Leipzig [u.a.]: «Karczag», 1932.)
[65] Перше виконання – 11 жовтня 1912 р. в Театрі ім. Йоганна Штрауса (Відень).
[66] Прем’єра оперети «Баядера» відбулася 23 грудня 1921р. у віденському «Карл-театрі». Карой Коппштайн, батько Імре Кальмана, помер у 71-річному віці рівно через тиждень – 30 грудня.
[67] Паула Кальман-Коппштайн (уродж. – Зінґер) (1853–1933) походила з Хорватії (Вараждин). Померла у Відні невдовзі після написання цього нарису.
[68] Бела Кальман, народжений 1874-го, був на сім років старший за Імре. Помер 18 вересня 1915 р., за два місяці до прем’єри оперети «Княгиня чардашу».
[69] Рідні сестри Імре Кальмана: Вільма Войтіц (Кальман) (1874–1953), Роза (Розіка) Барна (Кальман) (1888–1972), Емілія (Міліка) Наґель (Кальман) (1891–1944), Ілона (Ілонка) Кальман (1892–1944). Дві останні загинули в нацистських концтаборах.
[70] Вільмош (Вільгельм) Карцаґ (1857–1923) – угорсько-австрійський театральний діяч. Починав свою роботу в Будапешті. 1901 р. очолив віденський театр «Ан дер Він», яким (одноосібно або, в різні періоди, спільно з іншими директорами) керував до своєї смерті 1923 р. За його оруди в цьому театрі було здійснено низку важливих оперетних постановок (зокрема, прем’єри «Віденських жінок», «Веселої вдови» і «Графа Люксембурґа» Ференца Легара, у 1902, 1905 і 1909 рр., відповідно). Його дружиною була співачка Юлія Копачі. Їхня донька вийшла заміж за визначного артиста Губерта Марішку (див. далі про нього окремий спогад композитора).
[71] Кальман переїхав з Будапешта до Відня 1908 р.
[72] Генрі-Вілсон Севідж (1859–1927) – американський бізнесмен і театральний діяч. Закінчив Гарвардський університет. Спочатку працював як інвестор у сфері нерухомості Бостона. Пізніше зайнявся театрально-музичними постановками (понад 50 успішних), передусім опер і оперет, які мали масштабний, грандіозний характер (від «Веселої вдови» Легара і «Сміливого солдата» Оскара Штрауса до «Мадам Баттерфлай» Пуччіні й «Парсіфаля» Ваґнера).
[73] Ріхард Шультц (1863–1928) – австро-німецький актор і театральний адміністратор. Замолоду виступав на різних сценах Німеччини, Австро-Угорщини та в Санкт-Петербургу. Кілька років керував гастрольною трупою, а 1893 р. орендував Центральний театр Берліна для влаштування різноманітних постановок здебільша розважального характеру (спільно з драматургом Юліусом Фройндом). 1898-го відмовився од оруди Центральним театром, а зайнявся колишнім театром «Під липами», який перебудував і назвав «Метрополь-театром», де продовжив давати гучні вистави й ревю. З початком Першої світової війни особливу увагу почав приділяти опереті (Ж. Оффенбах, Л.Фалль, І. Кальман). Накопичивши завдяки своїй підприємливості значні статки, 1919-го відійшов од активної діяльності (див. далі основний текст).
(* Уживаємо прізвище «Шультц» з літерою «т», ідучи за його оригінальною формою (Schultz) та відрізняючи її од іншої, більш поширеної форми цього німецького прізвища – Шульц (Schulz)).
[74] Названі оперети Кальмана було поставлено в «Метрополі» в 1916 і 1918 рр., відповідно.
[75] Одначе наприкінці життя Шультц коротко перебував у Австрії (Ґрац), а тоді повернувся до Берліна, де бажав закінчити свої дні.
[76] Еріх Мюллер (1879–1964) – австрійський театральний адміністратор. Перейняв оруду Театром ім. Йоганна Штрауса 1912 р. (до 1931-го) після смерті свого батька Леопольда Мюллера – знаного співака і директора низки театрів Австро-Угорщини.
[77] «Розлучена дружина» – оперета Лео Фалля (на лібрето Віктора Леона), прем’єра якої відбулася в «Карл-театрі» 23 грудня 1908 р. Отже, або Кальман, з огляду на значну часову відстань, сплутав дату свого знайомства з Е. Мюллером, або воно відбулося не відразу після першої прем’єрної вистави, а дещо пізніше.
[78] Як було вказано в основній частині спогадів Кальмана, німецькомовна версія його названої оперети (текст Р. Боданцького) відбулася 22 січня 1909 р., а угорськомовна (лібрето К. Баконьї) – 22 лютого 1908-го (Театр комедії, Будапешт). Саме успіх постановки цієї оперети в «Ан дер Він» підштовхнув Кальмана переїхати на постійне мешкання до Відня.
[79] Міцці Ґюнтер (1879–1961) – австрійська співачка й акторка родом із Богемії. Виконала головні ролі на прем’єрних виставах «Веселої вдови» Ф. Легара (1905), «Доларової принцеси» Л. Фалля (1907), «Княгині чардашу» І. Кальмана (1915) тощо.
[80] Луї Тройман (1872–1943) – австрійський співак і актор. Укупі з М. Ґюнтер, як виконавець головної чоловічої ролі, узяв участь у світових прем’єрах оперет Легара «Решітник» (1902) і «Весела вдова». Пізніше знявся а ряді німих кінофільмів. Помер у єврейському гетто в Терезіні (Чехія).
[81] Перша вистава згаданої оперети відбулася в Театрі ім. Йоганна Штрауса 11 жовтня 1912 р. Пізніше в цьому ж театрі побачили світ прем’єри низки дальших оперет Кальмана («Королева чардашу», «Фея карнавалу», «Голландочка», «Фіалка Монмартру»).
[82] Роберт Боданцький (1879–1923) – австрійський журналіст, драматург, режисер і конферансьє. Співавтор лібрето 12-ти оперет для різних композиторів (Легар, Кальман, Фелікс Альбіні, Карл-Міхаель Цірер, Оскар Штраус, Роберт Штольц). Відомий у довоєнний період своїми аполітичними віршами, пізніше перейшов на анархомуністичні позиції, з яких писав дальшу свою поезію, драматургію та есеїстику.
[83] Віктор Леон (спр. – Гіршфельд) (1858–1940) – австрійський лібретист, поет, драматург, театральний режисер. Походив з єврейської родини з-під Братислави (тоді – Прессбурґа). Починав як автор текстів оперет Йоганна Штрауса («Сімпліцій», «Віденська кров») і Франца фон Зуппе («Модель»), потім писав тексти для Ріхарда Гойберґера («Бал в опері», «Босоніжка»), Макса-Йозефа Бера («Страйк ковалів»), Карела Вайса («Польський єврей»), Альфреда Ґрюнфельда («Гарноти Фоґараса»), Лео Ашера («Барберіна»), Роберта Малера («Віденський народний співак») та врешті – Фалля («Щасливий селянин», «Розлучена дружина», «Нічний експрес»), Легара («Решітник», «Божественний чоловік», «Весела вдова», «Країна усмішок») і Кальмана («Добрий друг»). Помер у Відні з голоду після дворічного переховування від гестапо.
[84] Юліус Вільгельм (1871–1941) – австрійський автор лібрето оперет, опер і зингшпілів, яких написав бл. 30-ти (часто у співпраці – з Лео Штайном, Паулем Франком, Петером Герцом та ін.) для багатьох композиторів (Кальман, Легар, Фалль, Ервін Штраус та ін.).
[85] Фріц (Франц-Фрідріх) Ґрюнбаум (1880–1941) – австрійський артист кабаре й оперети, пісняр, церемоніймейстер. Співавтор низки оперетних лібрето для Цірера, Фалля, Кальмана, Штольца та ін. Загинув у концтаборі Дахау.
[86] Бела Єнбах (спр. – Якобович) (1871–1943) – австрійський актор і лібретист угорського походження. Виступав на сцені віденського «Бурґ-театру». З 40-річного віку почав писати лібрето (зазвичай у співпраці, усього – 9 текстів), переважно для Кальмана (2) і Легара (4), а також для Шарля Кювільє, Едмунда Айслера й Едуарда Кюннеке (усі – по одному).
[87] Рудольф Шанцер (1875–1944) – австрійський лібретист і журналіст. Походив з віденської єврейської родини. Автор і співавтор (з Ернстом Велішем, Карлом Ліндау і, особливо, Рудольфом Бернауером) бл. 20-ти текстів для оперет Генрі Береня, Вальтера Колло, Жана Жильбера, Ральфа Бенацького, О. Штрауса, Кальмана («Бісовий вершник»). Наклав на себе руки в Італії після арешту гестапівцями.
[88] Юліус Браммер (1877–1943) і Альфред Ґрюнвальд (1884–1951) – австрійські лібретисти єврейського походження – створили у плідній творчій співпраці понад 20 оперетних текстів для різних композиторів (окрім Кальмана, також для Легара, Фалля, Айслера, Ашера, Жильбера, О. Штрауса).
[89] Кальман говорить про оперети «Баядера», «Графиня Маріца», «Принцеса цирку», «Герцогиня з Чикаґо», «Фіалка Монмартру» (усі вперше поставлено у Відні в 1921–1930 рр.).
[90] Лео Штайн (уродж. – Розенштайн) (1861–1921) – австрійський драматург і лібретист. Походив з львівської єврейської родини. Закінчив у рідному місті університет за юридичним напрямом, після чого в 26-річному віці переїхав до Відня. Як автор оперетних текстів співпрацював з В. Леоном («Віденська кров» Й. Штрауса, «Божественний чоловік» і «Весела вдова» Ф. Легара), А.-М. Вільнером і Р. Боданцьким («Граф Люксембурґ» Легара), Б. Єнбахом («Летючий вершник» Г. Досталя, «Королева чардашу» і «Голландочка» І. Кальмана, «Блакитна мазурка» Ф. Легара), А. Ґрюнвальдом («Меді» Р. Штольца) та ін. Самостійно написав лібрето оперети «Польська кров» Оскара Недбала.
[91] З 1923 р. Марішка стояв на чолі театру «Ан дер Він», де відбулися прем’єри низки оперет Кальмана, тому останній називає його «моїм директором» (див. також далі основний текст).
[92] Марішка очолював музичне видавництво «Papageno» і видавництво «Karczag», що, як вказано на початку цього розділу, опублікувало книжку Ю. Бістрона про І. Кальмана, куди увійшли ці його спогади про друзів.
[93] Брюнн – німецька назва чеського міста Брно.
[94] Унтерах-ам-Аттерзее – нині: громада (село) на півночі Австрії (округ Феклабрук). Туристична локація. Ґустав Клімт увічнив її на своїх трьох пейзажах 1916 р.
[95] 10 жовтня 1911 р.
[96] Нова, більш патріотично акцентована версія оперети «Добрий друг», поставлена в «Ан дер Він» 16 жовтня 1914 р.
[97] Цю роль на прем’єрних виставах виконав Л. Тройман.
[98] Кальман веде мову про німецьку музичну кінострічку «Графиня Маріца» режисера Ріхарда Освальда. У заголовній ролі виступила Доротея Вік. Роль Терека (в опереті – Тассіло) зіграв Губерт Марішка. Фільм, тривалість якого 1 год. 55 хв., з’явився на широких екранах у вересні 1932 р.
[99] Карой Баконьї (1873–1926) – угорський лібретист, драматург, есеїст. Автор низки оперетних лібрето для І. Кальмана («Татарська навала», «Маленький король»), К. Поґраца («Янош Хоробрий», «Ракоці»), Є. Гушки («Князь Боб»), А. Сірмаї («Магнат Мішка»).
[100] Віктор Альберті (уродж. – Альтштеттер) (1884–1942) – угорсько-німецький нотний видавець. 1918 р. відкрив музичну крамницю в Берліні. Заснував власне видавництво, яке створило об’єднання з низкою інших. 1933 р. переїхав до Відня, а 1938-го – до Швейцарії, звідки 1940 р. відплив до Австралії, де й помер.
[101] Ференц Мольнар (1878–1952) – визначний угорський письменник і драматург. Автор низки романів («Арештанти», «Хлопці з вулиці Пала»), п’єс («Чорт», «Ліліом»), збірок оповідань («Голодне місто», «Крадуть вугілля»). З 1940 р. і до кінця життя мешкав у США. Першою дружиною Мольнара була Шарі Федак (див. про неї коментар до основного розділу).
[102] Андор Міклош (1880–1933) – угорський журналіст. Зажив слави спершу як власник і головний редактор газети «Az Est» («Ніч»). Після Першої світової війни додав до свого журналістського бізнесу ще кілька видань, зокрема згадану раніше газету «Pesti Napló». Відзначався вправною підприємливістю і вмінням добирати високопрофесійну команду.
[103] Ідеться про першу дружину композитора (з 1910 р.) – Паулу Кальман (Двор(ж)ак), яка померла в лютому 1928 р.
[104] Віра Кальман (Віра Макінська, уродж. – Марія Мендельсон) (1907–1999) – російська кіноакторка єврейського походження. Завдяки шлюбу з Кальманом, за якого вийшла заміж 1929 р., увійшла до євро-американського бомонду. Опублікувала кілька автобіографічних книжок (німецькою): «Перекажіть від мене привіт милим, чарівним жінкам. Моє життя з Імре Кальманом» (1966), «Світ – мій дім. Спогади» (1980), «Чардаш. Танець мого життя» (1988).
[105] Чарлз (уродж. – Карл-Еммеріх) Кальман (1929–2015) – австрійський композитор кіно і театру. Народився у Відні. Виріс у Франції та США, де навчався музичного мистецтва. Потому пройшов курс у Паризькій консерваторії. Згодом мешкав у Італії та Мюнхені (де й помер). Окрім музики до кінофільмів і театральних постановок, написав також низку пісень і оркестрових композицій (зокрема, «Зустрічі», «Три сцени Парижа», «Фаготіана»), мюзикли («КвазіМодо», «Блакитний янгол», «Цілунок дріади»), ревю-оперету «Мандруємо світом». Закінчив «Аризонську Леді» – останню оперету свого батька. Виступив як кіноактор у серіалі «Кір Роял» Гельмута Дітля (роль Ніка Тойбнера в 6-му епізоді).
[106] Елізабет-Вера-Паула Дауніс (уродж. – Кальман) (1931–1973). Пізніше (1937) в композитора народилася друга донька – Івонна, яка стала активною популяризаторкою його творчої спадщини, за що 2017-го, на своє 80-річчя, отримала від угорського міністра культури державну нагороду «Pro Cultura Hungarica».
[107] Бад-Ґастайн – фешенебельний курорт в Австрії (земля Зальцбурґ).