На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні.
Рівненько так підстрижені стояли,
Немов паркан, що лавку городив.
Від протягів надійно закривали,
Тож вітерець не зазирав сюди.
А попереду, там, поміж дерева,
Кущі такі ж самісінькі росли:
Ті круглі, ті – ялинкою, ті – левом,
Слоном майстерно стрижені були.
- Що за кущі? – спитав онук дідуся.
- Та то самшит. Бач, гарно як росте?
Я кожен раз приходжу та дивлюся,
Як гарно виглядає диво те.
Воно ж стоїть отак вічнозелене,
А люди форму різну придають.
Найкраще в цьому парку, як на мене.
Отож сюди частенько люди йдуть.
Самшит – рослина на другі не схожа.
Вона росте і деревом, й кущем.
Поробки з неї вирізати можна –
Фігурки, якісь іграшки, а ще…
Ти ж в шахи граєш? То ж фігурки часто
З самшиту роблять. Хочеш, розповім
Легенду давню? Вирішив напасти
Підступний ворог, що був дуже злим,
На плем‘я, що в долині проживало.
Земля родюча щедрою була.
У неї люди сили укладали,
Сторицею вона їм віддала.
Тож край давно вже був більмом на оці
У злих сусідів. Тож і подались.
Уже й не знаю, у якому році.
Усім ледачим родом піднялись,
Щоб поживитись у чужому краї,
Пограбувати й знищити упень,
Що їм спокійно спати заважає.
Здолали гори і в якиїсь день
В гірській долині пастушка зловили,
Що собі мирно вівці й кози пас.
Дорогу показати повеліли.
Вб’ємо інакше, кажуть в той же час.
А хлопчик був доволі тямковитий.
Погодився, з умовою, однак,
Що не дарма ж він буде їх водити?
Чого робити має просто так?
Нехай йому за скоєне заплатять.
Не стали опиратись ті зовсім.
Чого б то дурню не пообіцяти?
Як проведе – «розплатяться» із ним.
Повів їх хлопчик по гірських стежинах
Й привів до річки, що із гір текла.
За нею край родючий у долині.
Та річка та широкою була
І течія її була бурхлива.
Не просто перебратись на той бік.
Перепливти так просто не можливо,
Не кожен на те здатен чоловік.
А треба. Бо ж село стоїть багате.
Навкруг вже дозрівають пшениці.
Там здобичі чимало можна взяти.
Та як же дати раду річці цій?
Від жадоби горіли їхні очі.
Хотілось вже на тому боці буть.
Та лізти в течію ніхто не хоче,
Бурхливі хвилі в одну мить знесуть.
І тут хлопчина до вождя звернувся:
- А ви плоти із дерева зробіть.
Дерева понад річкою знайдуться.
Онде самшит росте, його беріть.
Зраділи вороги отій пораді.
Взялись дерева чимскоріш рубать,
Плоти в‘язати. І страшенно раді,
Бо ж скоро зможуть річку подолать.
Плоти зв‘язали, в течію спустили,
Бігом усілись, узялись гребти.
А річка їх одразу підхопила.
Одні на скелі узялась тягти,
Другі на дно одразу ж потягнула.
Адже не знали вороги тоді:
Важка занадто деревина була
В самшита – не трималась на воді.
Загарбники всі в річці потопились,
Село своє хлопчина врятував.
Тож бачиш, як знання йому згодились
Ті, що дідусь йому розповідав.
Знання, бач не носити за плечима.
Колись згодяться, так завжди бува…
Уважно слухав дідуся хлопчина,
Лиш головою раз по раз кивав.
А потім став у дідуся питати:
- Самшит вічнозелений, ти сказав?
- Зима не здатна йому раду дати.
Самшит морози всі перестояв.
- А чому? - Ну, про те розповідають,
Що Бог давно надумався якось,
Що люди довго-довго жити мають
І не хворіти все життя. І ось
Узяв він воду з джерела святого
І ворону одному повелів,
Щоб той набрав води у дзьоба свого
І до людей скоріше полетів,
Побризкав їм на голови водою…
А ворон дума: чи ж то я дурний?
На голову побризкаю я сво́ю
І вік продовжу в сотні років свій.
Отож бігом усівся на самшиті
І голову задер, щоб окропить
Себе. Та вітер налетів сердитий
І воду всю розбризкав у ту ж мить
Та не на ворона, а на гілля самшита.
З тих пір вічнозелений він стоїть
І, вчені кажуть, може довго жити.
А ще й отруту у собі таїть,
Щоб шкідники його не діставали…
Ой, засиділись. Вже й обід наспів!
Дідусь із лавки із онуком встали
Й пішли поміж самшитових кущів.