Бажання бути вище від усіх
У москалях ще з давніх пір сиділо,
Коли вони з боліт своїх гляділи,
Як живуть люди в землях у чужих.
Щоб жити так, то треба щось робить.
А їм же лінь, тож брехні і пускали
Про те, чого не знали і не мали.
І в брехнях тих продовжували жить,
Самі у те повіривши. Тому
Немає чому, навіть дивуватись,
Як нація зуміла забрехатись.
І та брехня практично у всьому,
Куди не кинь. Чомусь оце згадались
Їх берестяні грамоти. Про них
Було й в старих підручниках шкільних.
З тих пір тих грамот сотні назбиралось.
Московські «вчоні» з сталінських часів
Все мріяли таке щось «накопати»,
Щоб науковий світ весь здивувати.
Дістати щось із глибини віків,
Чого в отих Європах не було.
Московську першість й в цьому показати.
(Не тільки ж в космос першими злітати).
Таке веління ізгори прийшло.
Щоб не ламати голову дарма,
Рішили «вчоні» світу доказати:
У часи темні, дикі, дурнуваті,
Коли Європа ниділа сама
У війнах, у невігластві і бруді.
В «ісконних рускіх» землях так жили,
Уже читати і писать могли
Напевно, поголовно усі люди.
Узявши лапті, як взірець того,
Чим москалі іздавна користались,
За бересту звичайну «вчоні» взя́лись.
Ідею запозичивши бігом
Із новгородських древніх тротуарів,
Які в землі часи пережили
І зберегтися до цих пір змогли.
І то, звичайно, не якісь там чари,
А болота, так рідні москалям,
Змогли дрючки ті законсервувати,
Що їм віки вдалося пролежати.
І уже думка «вчоних» звеселя:
Коли дрючки в болоті збереглись,
Чому б в нім бересті не зберегтися?
Тож готувать «сенсацію» взялися.
Кору з берез надрали, як колись,
Нашкрябали якіїсь письмена,
На кілька день у землю закопали.
А потім «випадково» і дістали.
Тож світом розлетілась новина,
Які були розумні москалі
У ті часи, як у Європі, навіть,
Писемної не знали зовсым справи
І герцоги, й барони, й королі.
А тут от, виявляється, народ
Увесь, вважай від мала до велика
Дере собі спокійно оте лико
І пише, пише… Одне тільки от…
Як бересту в болото не сховать
Та ще й поглибше, то згниє вже скоро.
Тож прочитав та і бігом із двору
В болото, щоб добру не пропадать.
І дивно те, що бересту оту,
Неначе тільки з дерева зідрали
Й написане нічого не пропало.
Брехнею ж, звісно, тхне аж за версту.
Та дивно там іще одне було:
До чого ж люди грамотно писали,
Неначе «академії» кінчали.
Хоч Новгород – велике був село.
Та грамоти берестяні оті
Комусь патріотизму додавали,
Когось в чинах повище піднімали,
Когось у академіки й «святі».
Отож, Росія – отчина слонів.
Недарма так в народі говорили.
Чи москалі когось і одурили?
Самі ж у те й повірили дурні.
Хотілося б сказати ще одне:
Що москалі історії не знають,
То вічно у рахубу потрапляють.
Та, як дурне – то вже воно дурне.
Згадали би, що Новгород тоді
Був не москальським, а словенським містом.
А москалі туди взялися лізти,
Як Іван Третій вже в Москві сидів.
Отой Іван й онук його Іван
Вільнолюбиве місто покорили.
Когось в чужі краї переселили,
А більшість, мов смертельний ураган,
Понищили. А місто те пусте
Своїми москалями населили,
Тим на москальське і перетворили.
А «вчоні» ті забулися про те.
Були б розумні, у своїх краях
Ті грамоти в болота закопали.
Чого-чого, в них тих боліт навалом.
Але найбільше, мабуть, в головах.
Бо ж як воно було у москалів?
Що ж, я скажу, як вам цікаво знати:
Був Іван Грозний перший з їх князів,
Який умів читати і писати.
А про бояр, народ чого й казать,
Аби міг хрестик в грамоті поставить.
Куди іще там їм читать, писать?
Такі-то з тими грамотами справи.