«O Autumn, laden with fruit, and stained
With the blood of the grape, pass not, but sit
Beneath my shady roof, there thou may’st rest…»

(William Blake)

Вікно було відчинено не просто в густу теплоту ранку ранньої осені, вікно (доволі прозоре) було відчинено в безодню Всесвіту. І мені здавалось, що варто мені стрибнути з вікна, я не впаду на клумбу з жовтими колючими трояндами, а полечу незачесаною головою прямісінько в глибину Галактики – у каламутну ріку Чумацького Шляху. Туди, в ту течію часопростору та пилу зірок, звідки вже не повертаються. Бо тою рікою ніколи не плавають човни. І вусаті соми теж не водяться в тій ріці без броду. Лови, не лови – зловиш тільки Велику Порожнечу, там – між вогняними кулями.

Всеньку ніч під вікном співав сірий вусатий цвіркун. Ці таємничі скрипалі темряви викликають у мене особливі сентименти. Колись в моєму дитинстві у нашому домі (що потім став назавжди чужим) за пічкою жив цвіркун і заводив вечорами свою пісню. Мама під цю мелодію вічності розповідала мені казку про розумного цвіркуна. Я сидів і слухав і уявляв собі, що той маленький скрипаль вечорів з великими очима такий же самотній і сумний. У зрілі роки буття був у мене друг, що писав вірші – досить оригінальні і на диво глибокі. Мені назавжди запам’ятались одні рядки з його рукописів (писаних синім чорнилом на листочках в клітинку):

«Я виріс у забутому Богом селищі
Серед людей
У яких не було цвіркуна…»

Потім той друг здійснив самогубство досить дивним чином: серед зими і найбільших морозів (коли повітря над головою потріскувало, а сніг рипів) того сумного року-одкровення він пішов самотою в гори, ліг на сніг і замерз. Знайшли його тіло тільки весною, випадково, коли розтанув сніг. Що він бачив, які видіння, коли тіло стужавіло, а дух полетів над гірською стежкою – я про пробував собі уявити, але не зміг. Тому серед темряви (коли всі ліхтарі і вікна людей згасли, як свічки на вітру) я слухав цвіркуна, аж поки він не замовк, зрозумівши марність свого відчайдушного поклику в простір і неминучість страшної самотності.

Ранок почався (як і належить) з кави – чорної, як спогад про ніч цвіркуна.
- А ця кава для кого?
- Для філософа.
- І яке у філософа ім’я?
- Справді, кожен філософ мусить мати ім’я. Навіть Сократ, що вмів тільки задавати питання, теж мав ім’я. Так само як Всесвіт. Якби хоч якийсь філософ чи хоч якийсь Всесвіт не мав імені, він був би тотожний собі, а значить ми сумнівались би в його існуванні.
- Скажи краще щось.
- Сонце – це серце світу сього. Серце нашого світу в якому ми живемо, наш світ – це лише маленька частинка Всесвіту, а це таки наш світ. Не чужий.
- Справді серце – воно ж – Сонце пульсує. Значить серце. Але це не нове. Про це говорили ще стоїки – холодні сторожі апатії.
- Ми так договоримось до того, що нічого нового в цьому світі немає, все вже було, всі істини вже сказані. Мені снився дивний сон.
- Нам що, лишається говорити тільки про сни?
- Нам лишається ще багато чого, доки світ ще не зістарівся, доки він ще є. Сни – це вартісно, навіть якщо у снах ми не зустрічаємось і не блукаємо одними стежками серед гір і одними вулицями серед дивних неіснуючих міст. Сон, який мені наснився, коли замовк цвіркун, і темрява запанувала всюди всевладно, був не такий як завжди – цієї ночі мені не снилися мертві. Це вперше за багато років. Мені вже багато років щоночі сняться мертві – мої солдати, що не повернулись тоді з бою, а я повернувся, мої близькі, мої учні і мої друзі, яких вбили потвори-окупанти.
- Тобі що, цієї ночі, що нагадувала глибокий колодязь, наснились живі?
- Мені наснились люди, яких не було і не буває, місто, якого не існує і не може існувати. І в тому місті було сонячно і радісно. Будинки були барокові і ренесансні. А башта ратуші нагадувала голку, що зашиває синій шовк Неба. І ми блукали його заквітчаними вулицями зі смішними вітринами і раділи життю. Сиділи в кафе зі смішною назвою «La joie des fleurs» і слухали музику фальшивого клошара, що був вдягнений як паяц. Пили густе червоне іспанське вино. Що дивно. Мені інколи здається, що ми забуваємо як це – радіти. Тільки думаємо, сумуємо і передчуваємо нові біду. А коли вона приходить, думаємо, що ми пророки.

Тим часом місто шуму і непотрібних слів прокидалось, перші перехожі тупали ногами по асфальту, заводили свої машини, гуділи моторами і шелестіли шинами. Прямо під вікном пролунали голоси двох чудаків (не диваків, ні):
- Китчи тон сокєм вазь кошкіськод?
- Нянь басьтемє поте. Мон жадєм.
- Тон умойгєс малпаськод пумтем вапумйос сярись…
Почувши ці слова (ніби то витягнуті зі старого ковальського мішка, де ховали колись інструменти та бувальщини), я подумав про холодний осінній вітер, що прилетить неминуче. Якщо не завтра, в четвер, коли підуть дощі. Якось самі почали складатися до купи рядки, літери, слова, які я не зміг ховати у колючих нетрях моєї кельтської свідомості:

Ранок початку останньої осені:
Поспішають кудись тутешні люди
Та їх залізні чорнокопитні коні,
Замовк писк кажанів-лиликів,
Квіти зів’януть – колись, не сьогодні.
Подих холоду чужої вересневої прози.
Тільки пізньоцвіт синіє
Плямою забутого сну.

- Банально. Хіба що кажани – щось нове. І пізньоцвіт надто отруйна квітка, щоб згадувати про неї під час сніданку.
- C'est la vie. Нині все отруєне. Навіть осінь. Нам лишається кава як маленька остання радість.
- Кава – це не маленька, а велика радість. Тільки остання кава, яку ти приніс, пахла горілим деревом, а не зернами одкровення. Вчора я цілий день після ранкової кави відчувала присмак горілого, ніби димом і попелом огорнуло весь світ.

В її словах звучав метал – бронза. Добре, хоч не метеоритне залізо (подумав я). Тим часом між антенами-вухами сірого плямистого сусіднього будинку-прихистку визирнуло помаранчеве Сонце, у пориві співчуття кинуло свій промінь-стрілу на чавунний казанок, в якому сьогодні буде варитися рибна юшка з банькуватого і зубатого лосося, що хотів колись доплисти до витоків холодної північної річки серед гранітних і базальтових брил, але так і не доплив. Колись давно, ще коли Святий Патрік не ходив вересовими пагорбами, один кельт скоштував лосося і це дарувало йому мудрість. Може і мені судився такий подарунок – хто зна.