всякі реальні реверанси й поштивості . . .

Джимі Гендрикс, як воно вже достоту часу прийнято визначати,
є генієм свого жанру, музичного & естетичного, також

ніхто не є другим Гендриксом
можна безперечно всяко дискутувати й диспутувати, але

18 травня 1968 року Гендрикс виступав на фестивалі Майамі Поп
(Miami Pop Festival) зі своєю групою (Mitch Mitchell – ударні, Noel Redding – бас гітара)
у той час, у проміжках вільного часу, яких було небагато, тривали записи
останнього альбому групи "Electric Ladyland", під час яких,
протягом того ж таки 1968 року, група фактично припинила існування

18 травня 1968 року The Jimi Hendrix Experience мали відіграти 2 шоу
але погодні умови дозволили відіграти хіба перший сет
далі повалив дощ, і відкриту сцену було скасовано (електрика етц.)
по дорозі в аеропорт, Гендрикс почав імпровізувати композицію
яку надалі було записано в двох варіантах, під назвами
"Rainy Day, Dream Away" & "Still Raining, Still Dreaming"
(відповідно, доріжки 10 & 12 на альбомі (ELL)

основна сесія запису "Rainy Day, Dream Away" відбулася 10 червня 1968 року
запис відбувався на студіях Record Plant у Нью-Йорку, окрім Гендрікса, у сесії брали участь
Бадді Майлз (ударні), Майк Фінніган (орган B-3), Ларрі Фосетт і Фредді Сміт

основний, довший, запис пізніше було вирішено розділити на дві окремі пісні
("Rainy Day, Dream Away" та "Still Raining, Still Dreaming")

Бадді Майлз, який брав участь у інтерв’ю під час зйомок фільму
"At Last. . . The Beginning: The Making of Electric Ladyland"

наскільки пам’ятаю, досить жваво згадував це все і
власне, його розважав оцей саме момент поетичний, коли
"насправді, нічого більш робити, але відкинутися і балдіти собі, тому що це
дощовий день"

ну і, якщо зрозуміти, що той-таки Майлз був наступним барабанщиком,
котрий виступав із Гендриксом, записавши останній прижиттєвий його альбом
("Band of Gypsys (1970)"), але не мусив виконувати цей номер на сцені
жодного разу, чого би не бути в позитивному релаксі . . .

"Electric Ladyland" був цікавим проєктом, там пробігали різні музики взагалі

(обіймаючи)

поза співака вона своєрідно вимоглива

загалом, 1960ті домінувалися тьмяношкірими характерними вокалістами

та й 1970ті те ж, по суті
вже навіть не розумію про що той весь теперішній BLM-бум

як писав ще у кінці нульових один знайомий, коли
мова зайшла про джаз
& мовляв, білі виконавці не уміють насправді, чи імітують
ну, він справедливо сказав "своє хоче свого"

ерік клептон, котрий був визнаний богом не то що за життя ще ~
але взагалі 60 років уже як

у 1967 році був майже помішаний не на Сержанті Пепері, як більшість
а на альбомі "Music From The Big Pink"
групи під назвою "Група" ("The Band")
майже те саме, що Поланік у 90х осміював, як
комп'ютерний пароль, який прочитується "пароль"

група "The Band" дуже цікава, як інструментально, так і вокально
звичайному поціновувачу тьмяношкірої попси, чи аренбі не понять

дуже сублімні вокали, радше те, що називають "плач", а не оце все

всякий недовокаліст і недопоет може собі проплакати щось
сприйняття сильно залежить на стані слухача
стан слухача може бути сублімований речовинами

для такого слухача радше якийсь тонший плач промовляє, аніж патентований соловейко зо всіма
руладами, фіорітурами й тремоло
(всяка інша опера із італійками etc.)

у цьому сенсі був і вокал Гендрикса
хоча перший рік, коли він врубав свій підсилювач на максимум
а всі громадяни, які проживали поблизу починали набирати телефон поліції
це у Лондоні, під час запису першого альбому

то він не співав навіть, він кричав