Світ чарівний – цикл поезій зі збірки "Жодних перевтілень" 2012-2015рр.

Картина Тетяни Молодої 2011р.



Світ чарівний

Є світ близький та чарівний,
Неначе мрій чарівність тиха.
Твоїх очей блакить і сміх –
Це промінь вічності, це втіха

Для людей,
Які твої малюють сни,
Які твої чарують дні,
Які твою плекають душу.
Ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
В твоїх очах – життя джерела.

Є душі ніжні та крихкі,
Мов чаші з дивного кришталю.
Каміння на дорогах в них
Зламати може крила раю,

Але ти
Не дай їм спотикнутися,
В дорозі цій відчути страх
І загубити сонця промені.
Скажи їм: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Зумій ним поділитися!

Є сила чиста та свята,
Мов чиста святість немовляти.
Ця дивна сила нас знайде,
Щоб біль душі заколихати.

Згладить шви,
Які розриви берегли,
Які сховатись не змогли,
Які з останніх сил тримались.
Відчуєш: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Любові крила за спиною!
2012



Заклики

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
Кроками дрібними, мов далекі зорі,
Перейдіть життя, перейдіть навскіс!

Зупиніть фатум, зупиніть години,
Зупиніть усе, в чім нема душі,
І відчуйте мить, наче сміх дитини,
Як тавро на серці, як п'янкі вірші.

Віднайдіть давно заблукалі мрії,
Поцілуйте їх і вдихніть життя.
Хай тріпоче день, як тріпочуть вії!
Хай сльоза – росою, хай тече сльоза!

Думкою любіть, думкою плекайте,
Того споминайте, хто про вас забув.
Вірою живіть, вірою літайте,
Відпускайте біль, що уже минув.

Майте пам'яття, майте вдячність щиру,
З волі до неволі вдячність бережіть!
Виховайте міць, викохайте силу!
Силу у коханні повік не губіть!

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
І своє життя, наче клаптик поля,
Перейдіть сміливо, перейдіть навскіс!
14.01.2013



Тумани

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній та дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.

Розцвіли едельвейси на грізних схилах,
Їм для спокою тільки туману й треба,
Недосяжні на голих лискучих брилах
Причаїлися бажані лапки лева.

Колисковою піснею ллється ніжний
Сметанковий туман на плечі мужні.
Там ходили сини славетних предків,
Там блукали та блудять мертві душі.

Над горою заграва лилася медом
День-у-день, як у дні, що за днями будуть.
Вкрились трави росою, неначе пледом,
Позіхають, мурличуть, бо сонце будить.

Лиш зирне за плече – та знову ляже.
Розженеться увись, щоб туман злякати.
Ще біжить – до землі щось привітне скаже,
Про дороги туману кортить спитати.

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній та дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.
01.2013



Березневі мрії

Березневі пробуджені мрії
Напоїли нам спраглі серця.
Розімкнулися стомлені вії,
Щоб побачили все до кінця.

Наливаються світлом криниці.
Заливаються світлом гаї.
Відчувають в повітрі жар птиці,
Повертаються в рідні краї.

Десь підсніжники мліють в долоньці,
Червоніють промерзлі вуста,
На них дивиться заспане сонце.
Голубіють моря й небеса.

А під сонцем – сніги порозталі.
Що ж за сонцем? За сонцем – світи.
Нащо нам ті незвідані далі?!
Поговоримо з сонцем на "ти".

Поговоримо, начебто з братом,
Підібравши пестливі слова.
Його серцем віднайдем, як шатлом,
З ним далекі, мов полюси два.

Ми не будем питатись про зорі,
З ними стрінемось в інші часи.
Запитаємо в сонця про долі,
Про початки живої краси.
03.2013



Плакучі дощі

Плакучі дощі.
Дрімучі, замріяні роси.
Розчісує вітер верби загадкової коси.

Давно вже не ті,
Давно не мовчали у очі.
Віддали усі сподівання у руки холодної ночі.

Вітання прості.
Прощання пусті й не останні.
Тремтіння душі на тлі соромливих туманів.

Не постать, лиш тінь
Залишилась на березі річки.
Серця на мосту з'єдналися в образі стрічки.

Він – друг, вірний друг,
Він – відданість, правда та радість,
Натхнення і світ, він – світло, тепло і духмяність.

Він – гордість і втіха,
Він – легкість, він – спокій та пристань,
Притулок думок, співучість і дзвін, він – колиска.

Солодка печаль
Їм постукає тихо та втішно.
При зустрічі сльози від щастя покотяться ніжно.

Високий політ
В їхніх дружніх проснеться обіймах
І вдячність, і сміх у очах і життєвих моліннях.
18.03.2013



Я не сама

Я не сама! Я з кожним, хто за мене
В молитвах просить, хто – на край світів!
Я не сама! Я з подихом шаленим
Чотирибоких відданих вітрів!

Я не сама! Я можу до нестями
Лічити всіх, хто зве моє ім'я.
Я не сама! Я, може, цими днями
Знайшла того, хто ділить моє "я".
04.2013



Зі скелі

Часом буває, що зорі
Геть обмануть у дорозі,
Але надалі – на долю
Світять тобі на порозі.

Часом здається, що крила
Вміють літати з дитинства
Так, що відсутність польоту
Ти все рівняв до злочинства.

Та, щоб спуститись зі скелі,
Стежку гірську чи канати
З жахом, забувши про крила
Будеш з трудом обирати.

Гордо піднявшись над страхом,
Стримаєш холод й тремтіння,
Що пробіжать, мов мурахи,
По непослушних колінах.

Знову згадаєш про зорі,
Що освітили дорогу,
Та не повіриш, що світять
В сторону твого порогу.

Будеш роками спускатись,
Будеш збивати коліна
І мозолі натирати,
І підбирати поління,

Щоб розпалити багаття,
Щоб освітити простори.
Буде твій факел палати
Слабше за крихітні зорі,

Але для тебе відрадно
Стане він другом і братом,
Дороговказом і владним
В відчаї птахом крилатим.

Будеш за нього триматись,
Будеш на нього молитись,
Аж упадеш у знемозі
Свіжими росами вмитись,

Звівши до неба зіниці.
Роси та сльози на пару,
Раз і дай Бог, щоб навіки,
Знімуть завісу туманну

Та на хвилину засліплять,
Сказавши, що був лиш обманом
І світлий лиш тільки під світлом
Факел твій – фата-моргана.

Тоді ти без зайвого жалю
За недосвідчені роки,
Сліз не прикривши вуаллю,
Робитимеш впевнені кроки

До пристановища того,
Де заховалася правда,
Без хвилювання німого,
Ввірившись світлому завтра.

О, лиш тоді твої крила
Будуть літати на повну
Й небу повернуть сторицею
Позику вільності кровну!

О, лиш тоді ти відчуєш
Поштовхи вітру у спину
В напрямку дому. Збагнеш ти
Вартість життя в ту хвилину.
04.2013



Серп наливається

Спогади, спогади, пещені діти,
Як вас прогнати з закутків серця?
Тихою піснею кожен озветься
В ніч непритомну. В ніч непритомну

Порухом, колихом трав золотих
В думці воскресне лиш осінь кохана.
В три пори року ця осінь жадана
Є тільки мрією. Є тільки мрією

Стомлених. Стомлені верби – це душі,
Віття спустили над річкою низько.
Щастя, мов річка, і зовсім вже близько
Верби плакучі. Верби плакучі...

Місяцю, місяцю, гострим серпом
Зрізуй колосся моєї фантазії!
Доки чекаю край шляху оказії –
Серп наливається. Серп наливається!
Весна 2013



Там прохолодним розлилось туманом

Там прохолодним розлилось туманом
В весняну пору – соковиту, п'яну,
Для дечого уже занадто пізню,
Для іншого там навіть не світало.

В повітрі відчувався смак пригоди,
В два боки часу йшли шляхи далекі.
В серцях було ще більше там свободи,
Ніж навесні у чорного лелеки.

Там різні долі різними стежками,
І знаю, це було не надаремно,
Схрестилися надійними хрестами
Й ставали там, де під ногами твердо.

І я була там. Я вливалась плавно
У ту ріку бурхливо-таємничу,
Куди струмок свій, хай і віднедавна,
З підземних тріщин голосно покличу.
11.05.2013



Чудо з чуд

Я брела просторими вулицями днів ранками.
Побачила – небо хмуриться на дощ.
У повітрі запахло солодко – фіалками.
За кілька годин поллє. Ну, що ж...

Я проходила під розкішними пейзажами,
А над духом моїм рожевів цвіт алей.
І проносилися думки в голові форсажами,
Й будували свій власний Колізей.

Я на них не зважала, зачарована
Світом білим, солодким днем,
Бо була широкими очима здивована
Малюків у панамках, мов грибів під пнем.

В світі діялось щось неймовірне, п'янке-п'янке!
Навіть дами суворі плили, мов плин води.
Було в кожної серце в той день на диво легке,
А усмішки їхні зривали ґрона біди.

І я йшла, така чарівна, злітав мій дух,
І вітер грайливо-свіжий мене гойдав,
Розносив, як в сніжний ранок, і цвіт, і пух,
З очей мені локони пружні у світ скидав.

Під ноги мої упало, мов чудо з чуд,
Скуйовджене сонце добрих дитячих рук.
Гарячий асфальт для нього – небесне тло,
А зорями йому стало розбите скло.

Дзвінкі, голосисті співи пташок дрібних
Глушили стук каблуків і шум машин.
Брела я на зустріч людям, яких люблю,
Аж раптом здригнулась: Боже, чи я не сплю?

От тільки б не покидати це місто мрій!
Ти духом своїм величним мене зігрій!
От тільки б не загубити це чудо з чуд!
І де б не була я, сонце, зі мною будь!
17.05.2013



Осипаються липи

Осипаються липи в одвічному розрізі днів,
Під гарячою парою золотом вкрили дороги.
Написали мені вже стонадцять щорічних томів
Ці чудні килими, що окутують втомлені ноги.

Я дивуюся їм, як і всім, в кого доля гірка –
Віддавати красу на засмічення та на поталу.
Де набралася мужності стільки ця липа крихка,
Щоб любити людей і свого не жахатись фіналу?

Невгамовно цвітуть ці розлогі червневі букети,
Вони кожного ранку чекають на кроки знайомі,
Перехожим дарують нові й ще новіші куплети
Чарівливої пісні про долі, віддавна відомі.

Хоч не кожен оцінить непрохану відданість віття,
Хтось зламає гілля та начхає на цвіт цей духмяний,
Відхреститься лиш тим, що не може ковтати повітря,
Коли здавлює груди той запах, що солодко-пряний,

Та є ті, що проходять, на повні вдихаючи груди
Аромати п'янкі, наче спомин вчорашньої ночі.
Пригадаються їм небайдужі та бажані люди
У момент, коли липа розпилює золото в очі.

І, тамуючи голод долонь та очей безнадійний,
Віддається навіки людина людині думками,
А цвіт липи над нею виконує танець повільний,
Оживляючи в пам'яті втіхи, покриті роками.
06.2013



Яблука для сестри

У коліно б'є трава, люба моя зелень,
Залоскоче по нозі – серденько веселе.
А за чубчиком гілля заховалось сонце,
Як загляне крізь шпарину, – усміхнуся конче.

Йду стежиною виткою босими ногами,
Покрутилася, мов змійка, рідними полями.
Далі – кладка, потічок перетну сміливо,
Пригадаю, як ношуся ще за дня журливо.

Я весела, мов сопілка, голосно співаю.
Так вже файно, бо на серці таємницю маю,
З нею вдвох ми нероздільні, як вода з колодцем, –
Я сьогодні наодинці розмовляла з сонцем.

Наодинці, хоча поруч було повно люду.
Я ту мову надвечірню довго не забуду!
Там, де поле, що є зору, соняшником вкрилось,
Там, над полем, все до ночі сонечко хилилось.

У коліно б'є трава, вже вдяглася в роси,
Наче коцом огорнулась, спокою в нас просить.
На добраніч зашепоче, запищить під кроком.
Не тривожу її тиші та обходжу боком.

В'ється стежка через сад, спраглий до водички,
Набираю у подолок яблук для сестрички.
Гуси ґелґотом вітають. Хто ж цю мову знає?!
Вірний пес мене на фіртці вже давно чекає.

Аж дивлюсь на рідну душу, сонну і далеку, –
Спить сестра. Клекочуть в вікна із гнізда лелеки.
Наварить смачної зупи мама до вечері.
Тиша – в хату, пес – із хати, ніч заходить в двері.

Завтра знову повз те поле, в соняшники вбране.
Пестять серце цьогорічні вранішні тумани.
День пройде, немов година, навіть не згадаю,
А під вечір повернуся знов до свого раю.
07.2013



Крилата

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила.
Полетиш у незнані далі,
Там поглянеш на трави впалі,
Застеляють собою доли,
Бо накрили їх сніжні гори.

Там, де вже полонина сніжна,
Зажурилася квітка ніжна.

Не сумуй, моя квітко ніжна,
Під снігами – весна безсніжна!
То є час для твого вінчання
З тим, хто чув про земне кохання.
Вийде сонце удень з комори
І розтопить ці сніжні гори!

Там, де ночі йде зміна вчасна,
Зажурилася зірка ясна.

Не сумуй, моя зоре ясна,
Хоч далека ти, та прекрасна!
Марно перли тобі рівняти,
Як бажання почнеш здійсняти.
Як заглянеш у тихі води, –
Заливаються світлом броди.

Там, де тиха вода та чиста,
Зажурилася річка бистра.

Не сумуй, моя річко бистра,
Бо скорилась земля горбиста!
Ти обмиєш її відроги
І обтешеш круті пороги.
Всі дороги тобі відкрились,
Ти, мов птаха та, в небо звилась!

Там, де хвиля скалу пробила,
Зажурилася птаха мила.

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила!
07.2013



Літо моє красне

Літо моє красне, бий мене у скроні,
Висуши вітрами змучені вуста,
Лий дощі холодні у мої долоні,
Повипалюй коси, мов красу літа!

Тільки задихнутись від жаркого кисню
Не дозволь завчасно – це уділ слабких.
Обважнілі хмари не гони навмисно,
Не ховай у зливі сліз моїх гірких!

Загартовуй волю небом перемінним,
Я кохати буду кожен хмар політ.
Хмари дужокрилі хай галопом кінним
Надбіжать з вістями, облетівши світ!

Хай до мого дому рвуться журавлями,
Хай до мого серця – наче до гнізда!
Хай моя подяка – криком над полями
За прожите літо, за усі літа!
08.2013



Дощ у Карпатах

А у Карпатах знову дощ –
Карпати плачуть.
За непогоду вдячний кожен,
Хто спеку бачив.

А у Карпатах знов тумани –
Мої обмани.
Тверезо думати не в змозі,
Бо серце п'яне.

Цей дощ холодним і жарким
Є одночасно.
Земні за звичкою говорять,
Що він невчасний,

Та я надіюсь на його
Палючу студінь,
Як на єдине джерело,
Що біль остудить.

Я під розламаною навпіл
У небі хмарою
Піймала думку, що не буде
Душа упалою,

Нема ненависті й любові
Нема ніякої,
Є тільки дощ, що у знемозі
Лягає мрякою.

Є тільки дощ, всеогортаючий,
Всепоглинаючий,
Є тільки дощ у цій місцині.
Журби не знаючи,

Окремий світ жалем просочений,
Дощем намочений.
Цей мрячний дощ кимось зурочений –
На час відстрочений.

Не має сил цей тихий дощ,
Тримаюсь здогадів,
Щоб змити враз у пізній час
Частину спогадів.

Не маю сил уже судити я,
Не можу злитися.
Не маю сил сьогодні плакати,
Лишень – коритися.

Мені б стікати по щоках,
Лягати росами,
Губитися дощем в руках,
Мовчати прозами!

А ні, – забути власний страх
І жити вірою,
Допоки час – Карпатських гір
Пройнятись силою!
09.2013



П'яніти без вина

"Бог уже давно окреслив коло на піску довкола місця, де ти зараз стоїш" Е. Гілберт “Їсти, молитися, кохати”

Чи та любов, що є в мені, сама дорогу знає?
Чи так сміливо серце б'є, бо щось святе тримає?
Чи за законами життя летить душа, мов птиця,
Туди, де колом на піску окреслені границі
Людської долі? Вже давно окреслені границі.

Та важко відшукати шлях, коли не маєш гуру,
І важко бути полоненим, коли не видно муру.
Так важко позбирати пазли – свого життя пороки,
Коли вони ховались пильно у серці довгі роки.
Під тягарем життєвих буднів у серці довгі роки!

Зібрати б волю у кулак й боротися з собою!
Прийняти кожен свій порок, самим латати долю!
Переступити через страх, принизливі події
Й зуміти вгледіти проміння одвічної надії,
На власне щастя без обману одвічної надії.

Я вірю, що вже йду туди, куди повинна йти!
Я вірю, що моїх навпроти – лежать твої сліди!
Я вірю, що у цьому колі не буде пустоти,
І жодні мантри не потрібні, щоб вгледіти світи
Сердець великих – наших двох, розгледіти світи,

А в тих серця – бажання, воля, щоб огорнути світ,
Їсти, молитися, кохати, губити ґрона бід,
Прийти з усього, все ввібрати, наповнитись сповна,
Щоб знову іншим все віддати, п'яніти без вина.
Лиш від любові, від любові п'яніти без вина!
Осінь 2013



В пізні весни

Я вдячна всім, хто стрінувся в житті,
Найперше тим, хто був там нетривало,
Та слід залишив теплий на душі,
Що й досі гріє, наче покривало.

Усім отим, що на шляху колись
Губили перли, я їх підбирала,
Чиї слова в світогляд мій влились,
Аж я про них ночами міркувала.

Пройшли, мов сніг, навіки. Поміж тим
Вони оту свою живильну воду
Віддали щедро закликом простим:
Шануймось! Ми ж усі з одного роду!

Відхід цей був однак не без мети,
Отак, як в пізні весни тануть криги,
Щоб дати шанс снігам ще раз мести
В нове життя, до іншої відлиги,

Так і вони колись бо ще впадуть
Мені на пам'ять світлими словами.
Цей слід в житті повік не заметуть
Нові часи з новітніми снігами.
Осінь 2013



Опале листя

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою розквітають грози,
Німіє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З чужих пісень.

Я не сама, це вже напевне –
Є цілий світ,
Є Бог, який не надаремне
Добавить літ.
І я не хочу потонути
В своїй душі.
Хай буде сміх і сльози чути
Серед віршів!

О, не забути б, не забути б
Мені ту мить!
А пам'ять – в діри, знову віра
Моя димить.
Ми ці дороги потоптали
Не раз й не два.
Дай, Боже, щоб за нами й далі
Росла трава!

А пам'ять – в діри, знову віра
Проспала вік.
Цей час осінній на зневіру
Мене прирік.
Лиш не забути би, як гаснув
Багряний лист,
Не розміняти б з плином часу
Вітри на свист!

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою засинають грози,
Ясніє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З моїх пісень.
10.2013



На обрії

Впродовж всього життя на широких вітрилах
Пронесу я любов незбагненну свою.
Поселю її ген на небесних світилах,
Запалю щастя вогник – яскраву зорю.

Я зігрію очима споріднену душу,
Обласкаю усмішкою кожну струну
Серця цього найближчого, від чуття якнайтихшого
До гучної розпуки промовлю: люблю!

І незламна, й швидка, як ніхто справедлива,
Промчить згадка-стріла крізь реальність та сни.
Не згадаю образ, буду вірити в диво,
Збережу лиш найкраще з п'янкої весни.

Обігне пам'ять гнучко тривоги та смуток,
І відсіє лиш добре з коротких епох.
Не присвою любові своєї здобутки,
Та вшаную ту ніжність, що дав мені Бог.

І на тихому-тихому обрії літ,
Як накриють спогади серце печальне
І згадається мрій юнацьких політ –
Образ цей розжене хмари мого одча́ю.
16.10.2013



Озватися

Хочеться озватися у польоті птиці,
Променем яскравим в небесній блакиті,
Вітром натхненним, колиханням віття,
Кришталевим дзвоном, різнобарв'ям квіття.

Хочеться озватися ранньою весною,
Березневим холодом, тихою журбою,
Хвилиною втіхи для чужого серця,
Живою водою з чистого джерельця.

Хочеться озватися усмішкою матері,
Скромною величчю постаті знатної,
Часточкою доброго у людині справжній,
Подвигом окриленим у справі відважній.

Хочеться докластися до справи важливої,
Мудрості вічної, сотворіння дива,
Праці важкої для легкої долі,
Терпіння одвічного, що позбавить болю.

Хочеться докластися до будівлі дому,
Як наріжний камінь, позабути втому,
Виростити дерево із розлогим віттям,
Де птахи співучі вберуться в суцвіття.

І себе відчути часточкою вічності,
Миттю, доповненням до життя чарівності,
Течією теплою моря вкрай розлитого,
Піщинкою берега за віки розмитого.
10.2013



Горлиця

На три пори року приспали,
На три пори.
І три рази ноги скували
Сухі вітри.
І тричі стихії долала
Одним крилом.
І тричі пороги збивала
Міцним чолом.

Кутами своїми гордилась
Аж три рази,
А з неба гризоти котились
У три вози.
Потрійної кривди набралась
На три життя
І три рази з домом прощалась
Без вороття.

І тричі її проклинали
За доброту.
І тричі любов випивала,
Мов гіркоту.
І три сторони відкривались
Її шляхам,
І горлиця сиза кидалась
То тут, то там.

А на четвертий бік подалася – проснулась.
До четвертого порогу припала – кров не хлище.
Як четвертий кут відшукала – здригнулась.
На четвертім прощанні з домом – дім ближче.

Як з четвертої чаші надпила – стало солодко.
Добро віддала до останку, то й не мстилися.
Вчетверте вона з кривдою говорила коротко,
З четвертої спроби їй небеса відкрилися!

Бо четверта сторона розхристана – це схід сонця.
Бо четверта пора року рясна – весна-красна.
Бо четверта стихія нескорена – вогонь серця.
Бо четверті вітри безболісні – подих щастя.
Весна 2014



А якщо забуду

А якщо забуду за весну –
Отже, лебедино не любила.
Розгорну свої зім'яті крила
І прокинусь з затяжного сну.

Я скажу "прости" ясному дню!
Мій найближчий, охмелілий, вірний,
Мій найперший раб, цілком покірний,
Що не викличе за сум мене на прю.

Неосяжною була, на жаль,
Вся чарівність дня цього відверта.
Та раптово – вся несправжність стерта,
Мов знялась з очей густа вуаль.

Ти для мене – неосяжна даль
Не тому, що на сходину вище,
А тому, що серця глупе днище
Видива пройме горизонталь.

Ти мені – не втіха, не печаль.
Врешті винна я перед тобою
За любов, окутану у волю,
Що стискала, наче горло – шаль.
08.06.2014



Жодних перевтілень

От якби була я гостродзьобим птахом,
Мала крила дужі та тендітний стан, –
Я ширяла б небом, я творила б Бахом
Милозвучні ліки для душевних ран!

А якби я нотою билась в нотнім стані
Та лягла під пальці витончених рук,
То і струн, і клавіш, певно, було б мало,
Щоб відкрити світу серця мого стук.

А як лук стріляв би в ціль свою жадану, –
Тятивою стала б, натягнувши дух.
Свистом пройнялося б все повітря рване.
Так би пронеслася, так, – аж ріже слух!

А якби чиєюсь тінню стала раптом,
Що прийшла з світанком, народилась з днем,
То з усі куточків пила б світло залпом,
Вже б ніхто не стримав й тугим ременем!

А коли мені б і зовсім не родитись,
Зовсім і не знати плоть свою людську?
А коли б нікому навіть і не снитись,
Мала б стільки й того, що лиш синь морську?

Ох, була б я синню, що виходить з неба,
Та синіша навіть від покрову злив.
Жодних перевтілень вже мені не треба,
Бо собою бути – найдивніше з див.
09.2014



Дивуватись

Могли б дивуватись, та що дивуватись і з кого,
Бо завжди невірно були ми тлумачені світом.
Лиш Богом, напевне, одним тільки праведним Богом
Марнотно-колючим не були уквітчані цвітом.

Могли б милуватись. Милуйтесь, та лиш не собою!
На пам'яті в мене чудових людей не злічити,
Та зважившись гордо навік розпрощатись з юрбою,
То можна й на власних надіях розбитих спочити.

А люди чудові, мов чудо, нам трапляться всюди!
І чудом нам видасться їхнє щоденне вітання,
Аж вмить переповнить захоплення втомлені груди,
Відкинувши сум й неминучість години прощання.

І людяність, людяність конче потрібна людині!
Без неї, зажмурившись, падає з власного росту.
Я бачила, – краще нема, ніж маленькій дитині,
Що серцем на світ поглядає так щиро і просто!
09.2014



Заклики пошуку

Шукай себе! А знайдеш, то не плач,
Бо вже запізно битись у тривозі.
Себе за того, ким ти є, пробач,
Й прости за того, ким ти буть не в змозі.

Шукай себе! А знайдеш, то прийми!
Хто, як не ти, прийме цю спраглу душу!
Себе розгубленого міцно обійми,
Дай клятву пам'яті та честі непорушну.

Шукай себе й, знайшовши, розгортай,
Неначе книгу, і близьким, і стрічним.
За помилки друкарські не картай,
Та коректуй коректором магічним.

Шукай себе, а знайдеш, то люби!
Відчуй себе у цій любові вільним!
Себе ти вже ніколи не губи!
Собі до скону будь єдино вірним!
12.2014



Заклики зцілення

Не плач, не картай себе, дівчинко!
Така твоя думка розхристана,
Аж тиха надія не приспана
В цій думці була заколисана.

Чи ти з цього жалю наситишся,
Чи з докором кожним мужнішаєш?
На шию ярмо собі вішаєш,
Та з часом усе ж сміливішаєш.

Не плач, не сумуй, моя дівчинко,
Дороги твої, ще незвідані,
Попереду всипані бідами,
Та хтось прикрашає їх квітами.

Коли свої сили розхлюпаєш
Й знеможено в тиші лежатимеш,
Коли цілий всесвіт кричатиме –
Плоди цього жалю не жатимеш.

Не плач, не розжалуйся, дівчинко!
01.2015



Заклики любові

Люби весну та не картай за зливи,
За польові роботи, талий сніг,
За те, що ти в цей час найбільш вразливий.
Забудь, що ти роки від неї біг!

Люби весну у квітах гордовиту,
Люби у травах запашні луги,
Люби весну туманом оповиту,
І полудневу спеку до жаги!

Люби у цвіті яблуні та вишні,
У пелюстками всипаних стежках,
І за букети ароматів пишні,
За повноводність у гірських річках.

На три пори вона торік заснула
І зараз прокидається від сну.
Люби її за кожну, що минула,
Нелюбу і непізнану весну!
03.2015



Заклики й ознаки

Читайте книги, пийте молоко,
Любіть вологу та шануйте землю!
Моліться Богу, на добро й на зло –
На все в житті просіть благословення!

Кажіть: будь ласка, дякую, пробач!
Не бійтеся бездомного собаки!
І не зважайте на торби невдач,
Шукайте тільки доброї ознаки!

Готуйте їжу, їжа – це добро!
Діліться нею – це є добрий вчинок!
І не кажіть, що жінка – лиш ребро,
Бо в тім ребрі – душі перепочинок!

Згрібайте листя та косіть траву,
І завжди все робіть душі велінням!
З терпінням, по травинці, по перу
Звивайте гнізда іншим поколінням!
03.2015



Чарівні бойківчаночки

Чаруючи,
Лікують серце панночки
Сопілочки –
Чарівні бойківчаночки,

І співами,
Гаївками, маївками,
Забавами
За затінків відтінками,

З зозулями,
Де "ку-ку-ку" між віттям,
Між вишнями,
Черешнями, в суцвіттях,

І "фіть-фіть-фіть" –
Весняночки-співаночки –
Цей спів століть.
Й сорочки-вишиваночки.

І чути рій.
І голуб до голубочки:
Лелій, лелій!
Голубка тягне губочки.

І: лей-лей-лей!
Ой, нене моя, ненечко!
Як цвіт лілей,
Так лю тя, моя лелічко!

І любо так
На серці раптом робиться
Тій панночці,
І колом хороводиться.

Й сама вже: лю,
Так лю, мої зозулечки!
Ви ж так те "ку"!
Сопілочки, голубочки!..
04.2015



Несказанне

"Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним." Л. Костенко

Той екзамен вигадали Ви,
Пані Ліно, геній цього віку,
Чи його до вас ще прорекли
Злі вуста, яким немає ліку?
Та його, напевне, не складе
Змучена душа моя і п'яна,
Бо вже сотню років в блуд веде
Усмішка мовчально-полум'яна.

Чи ж не щастя, як цвіте бузок,
Як ворожить липа колиханням!
Я тобі, назбирані з казок,
Подарую пригорщі кохання.

Зачерпну долонями води –
Підсини свої блакитні очі,
А мені в долоні поклади
Те, чим очі поділитись хочуть.

Зачитай своїх думок вірші!
Нам дано пів миті до світанку.
Зріє ясний день в моїй душі,
Коли рушиш уст своїх мовчанку.

Буде хай з неоднозначних фраз,
В них я коми й оклики розставлю.
Зачитай один єдиний раз
І довіку крапки не поставлю.

Принесли нам янголи у дар
Із обіймів й поглядів розмову,
Щоб вона пробігла календар
Й оминула віхолу зимову.

Та, такі широкі, як покіс,
І такі ж підкошені, як трави,
Наші душі, рідні аж до сліз,
Наші душі голосно мовчали.

Як гучним мовчанням причастиш,
Все несказане залишиш несказанним,
Боячись, що серцю не простиш, –
Поцілунком закричу прощальним.

Може я отак і задихнусь
В тім цілунку, в ніжному цілунку,
Та свого мовчання не зречусь
І твоє взамін прийму дарунком.
05.2015



Завзяті дівчата

А у великих містах
У вікнах стоять
У темну пору
Самітні дівчата.
Там – у великих містах
Щодня двадцять п'ять
Годин із упором
Стоять дівчата.

Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати – помрій про щось зелене.
Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати – римуй дурне й шалене.

А у маленьких містах
Ще довше не сплять,
До вікон ще ближче
Стоять дівчата.
Там – у маленьких містах
Палкіше горять
Стожари й завзято
Стоять дівчата.

Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати – рахуй вогні навпроти.
Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати – люляй свої гризоти.

Рішучі дівчата не люблять спати,
Їх також не тішить в оманах блукати.
На них прокляттям лежить завзяття.
Нічниця – це їхнє щоденне розп'яття.
Вони беруться ідеї плекати,
Стратегії з грубої нитки в'язати.
Вони беруться думки сотати,
Не можуть спати.
05.2015



Нове життя

І я почну своє нове життя,
Що налетить, мов свіжий подих вітру.
І я під ним трояндою розквітну.
І буде в ньому твердість і пуття.
07.2015