Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Усі європейські музиканти, які відвідували Сполучені Штати, знають, що в кожному скільки-небудь значному американському місті неодмінно є багата, доволі вродлива жінка, схиблена на музиці й сучасному живописі. Це дружина великого промисловця, а можливо, банкіра чи впливового адвоката. Чоловік цікавиться мистецтвом лише з чемності, але пишається дружиною, дає їй стільки грошей, скільки потрібно для опікування концертами й виставками, і врешті набуває якихось первинних навичок, аби обережно вставити кілька фраз у розмову про Пікассо чи про Еріка Саті. Такі пари становлять сіль землі. Саме завдяки їм естетична освіта американців за пів сторіччя зробила величезний крок уперед, а музеї в цій країні стали одними з найпрекрасніших у світі. В усі часи торговці-аристократи були благословенням для митців. Те, що колись асоціювалося з Флоренцією, нині спостерігаємо в Денвері або Чикаґо; проте в родині Медічі всю повагу діставали чоловіки. У Флоренціях Нового Світу дружина керує, а чоловік платить, вдовольняючись відбитим світлом її слави.
Перед останньою війною у Філадельфії корисну і почесну роль пані-меценатки відігравала місіс Ґровер П. Робінсон. 1938 року ця вишукана жінка мала близько сорока і мужньо дозволяла своєму волоссю сивіти, попри осуд ровесниць. Могла робити це безбоязно, бо її чарівність полягала не в молодості рис, а в легкості тіла з дуже довгими ногами й жвавості обличчя. Народившись на Півдні й зберігши аристократичні манери того краю, своєю активністю вона вельми відрізнялася од безтурботних вірджинських красунь. Жодна господиня дому не робила стільки телефонних дзвінків, не писала стільки листів, не головувала у стількох комітетах. Була справжнім генієм організації, що дозволило їй зажити слави видатної ділової жінки; вона абсолютно безкорисливо поставила всі свої таланти на службу красним мистецтвам, або, точніше, кільком сучасним артистам, які зуміли здобути її любов. Пані-меценатку оточував невеликий двір, який складався зі знаменитих віртуозів, уславлених композиторів, сміливих художників і кількох письменників, яких вона обрала навмання під час зустрічей з читачами, додавши до свого гуртка, подібно як флористка втикає кілька стеблин вівса чи жита в букет вишуканих квітів. Місіс Робінсон звали Кетрін, а друзі йменували її Кітті.
У мирний час Кітті щороку їздила до Парижа, аби засвітитися і дізнатися про останні віяння. Там вона здобула кількох радників: торговців картинами й критиків, чиї оцінки мали значення для неї. Річ не в тім, що вона не була обдарована смаком. Аби переконатися у зворотному, досить було відвідати її будинок і сад у Філадельфії, вбрання котрих задовольнило б англійських естетів. Одначе щодо Європи, особливо Франції, вона відчувала дивний комплекс меншовартості: хворобливо боялася помилитися і захопитися хибним. Щиро вірила, що мистецтво, наче одяг, підкоряється законам моди. Остання, новітня школа – звичайно, якщо її схвалювали знавці – приносила їй достеменну насолоду, якої вона вже не відчувала од передостанньої. Місіс Робінсон зберігала ніжне ставлення до імпресіоністів, тому що вони освітили її юність і тому що її художні радники наразі ставилися до них терпимо, проте від 1936 року вона припасала свої захвати для кубістів, експресіоністів і, головне, для абстрактного живопису. З музикою було складніше, бо її компетентні друзі ніяк не могли дійти згоди. Одні обожнювали Стравинського, інші – Прокоф’єва. Французи розповідали їй про «Шістку» [1], але додавали, що між цими композиторами не було нічого спільного, а час від часу один із «Шістки» [2], даючи концерт у Філадельфії, пристрасно вихваляв їй Ґуно, якого вона, повіривши освіченій думці, вже давно вважала нецікавим і застарілим.
На щастя, її роль полягала головно не в тому, аби судити, а в тому, аби приймати, і в цьому питанні вона тямила. Ніхто не вмів прийняти гостей ліпше за неї. Кожна талановита людина, яка приїжджала до Філадельфії, отримувала запрошення зупинитися в Робінсонів; гостеві надавали обставлену квітами кімнату з абстрактними картинами на стінах, з вікнами, які виходили на оторочений ірисами ставок, де цвіло латаття; стіни у ванній були обкладені блискучою рожевою плиткою; на полиці стояла сіль усіх кольорів, а махрові рушники були оздоблені орнаментами в стилі Руо [3]. У домівці подавали їжу за рецептами французької кухні; гостей обслуговували бельгійська кухарка, данська покоївка, англійський мажордом та італійський водій. Увечері Кітті приходила переконатися, що гість має все необхідне, а інколи, після тріумфального концерту, сподобляла його братнім цілунком. Вона не дуже любила чоловіків, але обожнювала успіх. Їй приписували кілька романів: з чеським художником, який написав її портрет і, за сучасними тенденціями, надав її обличчю рис ґібсонівської дівчини [4], поділивши його на дві частини й навскіс грубою чорною смугою, причому правий бік був на три сантиметри нижчий, – а також із фінським поетом. Одначе все це були справи минулі, погано знані й, цілком імовірно, вигадані. Єдиний тривалий роман, у якому вона справді виступала героїнею, пов’язував її з Розенкранцом.
Чи треба описувати Бориса Розенкранца? Будь-який культурний читач знає цього дивовижного, одного з найбільших піаністів нашої доби, який ще в підлітковому віці взяв штурмом Європу, а потім, від найпершого турне, підкорив Америку. Якщо говорити про унікальність обдарування Розенкранца, то річ тут не у віртуозності – йому не поступаються нею інші піаністи; також річ не в тонкості й виразності, бо з цього погляду Робер Казадезюс перевершує його; йому притаманні поєднання розуму і сили. Слово «динамізм» досить неприємне, але саме цим словом можна описати те неймовірне могуття, яке перетворює концерт Розенкранца на своєрідний звуковий і тонізувальний масаж духу, приводячи слухачів, особливо слухачок, у стан дивовижної екзальтації. Він приголомшливо виконує войовничі п’єси Шопена, концерт Чайковського, сучасну іспанську музику; в Америці піаніст не боїться закінчувати свої виступи маршем «Зірки та смуги» [5] в аранжуванні для фортепіано. Декотрі пуристи твердять, що він робить забагато поступок публіці, але це не зовсім справедливо, бо у своєму блиску виконавець уміє зберегти чуття пропорції. Сила – один із чинників естетичного збудження, і фігури в Сікстинській капелі не стають вульгарними лише тому, що такі подібні до людей.
У випадку Розенкранца чоловік стає артистом. Йому притаманна та сама блискотлива енергія, змішана з делікатністю і гумором. Жодного марнославства віртуоза. Його таланти настільки природні, що він сам уважає їх такими й не відчуває жодної гордості за них. Перебуваючи між друзями, хоче просто бути веселим членом компанії. Оповідає свої гастрольні поїздки, пародіює своїх суперників, зображає великих музикантів, імпровізує, змальовуючи музичні портрети різних людей, і завдяки цьому будь-який вечір за його участю стає веселим і радісним. В усіх країнах його облягають жінки, яких приваблює і музика, і чоловік. На його рахунку гучні романи, зокрема з декотрими найвродливішими жінками сьогодення. Кітті здобула його, скориставшись спільною поїздкою на Іль-де-Франс, яку ретельно продумала. Вона не стала йому єдиною (як і багато віртуозів, він мав «a girl in every musical town» [6]), але він виказував їй особливі знаки поваги як люб’язній господині й водночас геніальній імпресаріо, що дбала про їхню спільну славу. Піаніст дозволяв їй таємно приїжджати до нього кілька разів на рік: то до Нью-Йорка, то на якийсь морський курорт, то до готелю в горах. Щозими він давав концерт у Філадельфії й тоді обов’язково проводив кілька днів у будинку Робінсонів.
Мені випадало зустрічати його там, і я, подібно до всієї решти гостей, насолоджувався його приємним товариством. Культ Розенкранца став Робінсонам своєрідною релігією і супроводжувався власними ритуалами. Кітті приводила чоловік вісім-десять друзів на концерт Бориса. Вони причащалися Бетговеном або Равелем, захоплено перезиралися, насолоджувалися щастям Кітті. Після концерту всі йшли за лаштунки вітати Бориса, а Кітті цілувала його. Потому всі поверталися до Робінсонів; змінивши змоклу від поту сорочку, Борис приєднувався до нас, і ми проводили з ним дві захопливі години за приблизно ідентичною програмою. Щороку належало попрохати, аби Розенкранц оповів яку-небудь історію про італійського диригента, зобразив якогось німецького піаніста, зіграв Бетговена в стилі Шопена, а Шопена – у стилі Дебюссі. Ближче до півночі він показував картярські фокуси, один із котрих викликав захват Ґровера П. Робінсона своєю досконалістю.
- Це непоясниме! – казав він щоразу. – Непоясниме!.. Ви ж бачили: коли я загадав карту, Борис був у сусідній кімнаті; коли він повернувся, то ні з ким із нас не спілкувався… І відразу витягнув цю бубнову дев’ятку!.. Це непоясниме.
Річ у тім, що Ґровер ставився до Бориса так само захоплено і ніжно, як і Кітті. Пишався тим, що людина, якій оплескувало все місто і яку марно намагалися привабити до себе двадцять найповажніших родин, віддавала їм таку перевагу. Цей Робінсон сам був чудовою людиною, яка вирізнялася рідкісним благородством і, всупереч зовнішньому враженню, достеменно тонкою натурою. Був трохи розсіяний, більше тямив у своїй справі – виробництві штучного шовку, – ніж у музиці або живописі, мав здоровий глузд і добродушність, і це рятувало його за всіляких обставин. У ситуації, яка б могла стати смішною, – адже всі його гості знали, що Кітті закохана в Бориса, – він набував вигляду мудреця, який поставив себе вище за всі ці пригоди. Вихований у пуританському (або, радше, квакерському) дусі, Ґровер був настільки далекий від думки, що дружина може зраджувати йому з його другом, що це робило його ласкавим і зворушливим. Найбільша зухвалість, яку він собі дозволяв, полягала в кепкуванні з Кітті щодо її улюблених художників.
- Ні, Борисе, послухайте, – казав він, – беру вас свідком… Ну хіба Кітті справді має ліве око на три сантиметри нижче за праве?.. І уявіть, вона так себе бачить… А коли Бейкінґ говорить їй, буцімто геть безглузда річ, аби на полотні її волосся та їхня барва перебували в одному місці, це – як гадаєте? – викликає її захват.. Отак!.. І виходить, що я приречений жити серед порізнених шматків моєї дружини, яку почленували варвари.
Кітті доволі невміло боронила сучасний живопис. Ґровер по-змовницькому підморгував нам; Борис підтримував його і скеровував дискусії. Це нагадувало мені зумисні комедії, які розігрували герцог і герцогиня Ґермантські [7]: «Але, послухайте, Оріано…» – «Базене, ви-бо знаєте…» Я завжди трохи хвилювався, думаючи про те, що нещасний Ґровер уважає себе щасливим і цілком безпечним, тоді як насправді його становище дуже хистке. Маючи найбільш дружні почуття до Кітті й цінуючи її прихильність, я сердився на неї за те, що вона ошукувала чоловіка, який забезпечив їй таке легке життя і таку повну свободу, озброївши її всім необхідним для її перемог. Вона ставилася до нього непогано, часто хвалила, недбало цілувала в щоку, проходячи мимо, і дбайливо стежила за тим, аби він уживав свої численні ліки, проте до цієї домашньої й звичної ніжності домішувалася поблажливість, яка трохи дратувала мене. Кітті мовби говорила нам: «Усі ви – свідки… Кривдно-таки, що я з усіма своїми талантами на ціле життя прив’язана до цього нещасного… Але гратиму мою роль до кінця…»
Найбільше мене гнівило, як вона невловимим знизуванням плечей давала зрозуміти, що її чоловік нічого не тямить ані у високих почуттях, ані у великих творах мистецтва. У мене виникло геть інше враження. Замолоду Ґровер не дістав жодного культурного виховання, але багато читав, а його смаки здавалися мені більш окресленими, ніж смаки його дружини. Дивно, але Борис, судячи з усього, поділяв моє ставлення і теж часто мав обурений вигляд, коли Кітті так поводилася. Пам’ятаю, як одного разу після концерту він раптово сказав мені, знизивши голос:
- Любий мій, коли Кітті вигукує, прикликаючи свідком небо: «О, це було божественно!» – почуваюся ні в сих ні в тих... Але коли Ґровер бере мене за руку і каже на вухо: «Сьогодні ввечері, Борисе, ви були гарні», – знаю, що я зіграв дуже непогано.
Під час війни Борис продовжував неймовірно успішно гастролювати всією Америкою. Щодо мене, то я викладав у коледжі на Заході й зустрічав його всього раз, та й то похапцем, на прийнятті, влаштованому на його честь у Сан-Франциско. Потім союзники висадилися в Північній Африці; рік я прослужив у армії й повернувся до Сполучених Штатів лише після демобілізації. Коли я був у Нью-Йорку, Борис давав концерт у Карнеґі-холі; я пішов послухати його, потиснути йому руку і дізнатися новини про Кітті. Він відповів розсіяно і байдуже:
- Я давно нічого не чув про неї.
- Як? А хіба цього року ви не були у Філадельфії?
- Ще ні, – мовив він. – Наступного місяця туди поїду, але, знаєте…
Позаду на мене тиснула юрма шанувальників. Я мусив пройти далі й більше не бачив його того вечора. За кілька тижнів товариство адвокатів і суддів Філадельфії запросило мене виступити з доповіддю про роль французької армії в бойових діях у Африці й Італії. Я відразу написав Кітті, що збираюся відвідати їхню місцевість; вона відповіла мені й запросила зупинитися в неї, на що я радісно погодився. На вокзалі мене зустрічав організатор конференції суддя Кларк, який пообіцяв відвезти мене до Робінсонів, чий будинок стояв у передмісті; вони були знайомі.
- Я запросив вас приїхати на день раніше, – пояснив він, – тому що завтра Борис Розенкранц дає концерт російської музики. Якби ми призначили конференцію на той самий день, то не витримали б конкуренції. Боюся, що до нас би не прийшла жодна жінка.
- Не сумніваюся, – відповів я. – А втім, з радістю скористаюся нагодою і піду послухати Бориса… Певно, побачимося з ним у Робінсонів, і залишуся до концерту.
Суддя усміхнувся.
- Буду здивований, – зауважив він, – якщо ви зустрінете Розенкранца в будинку вашої приятельки.
- Чому?.. Вони посварилися?..
- Цього не знаю… Я нічого не говорив вам… Але, гадаю, від вас не сховається те, що прекрасна Кітті ще рік тому стала великою домосидою.
- Судде, ви щось знаєте?
- Ні, чи, принаймні, жоден суд не вважав би мої показання свідченням, гідним уваги… Але ви побачите самі…
Кітті прийняла мене зі звичною люб’язністю, в якій була очевидна відчуженість. Господиня відвела мене у призначені для мене апартаменти; я побачив, що це була більша серед двох гостьових кімнат, з картинами Пікассо, яку зазвичай займав Розенкранц, якщо ми з ним приїжджали одночасно. Вони сказала:
- Сподіваюся, ви залишитесь якнайдовше.
- Якнайдовше?... На жаль, не зможу: післязавтра я повинен виступати у Вашинґтоні; але, якщо ви дозволите, лишуся на завтрашній вечір, аби піти на концерт Бориса.
- Вона не відповіла, точніше, відповіла запитанням, щó я хотів би завтра отримати на breakfast.
- Моя помилка? – наполягав я. – Хіба завтра Борис не грає у Філадельфії?
- Можливо… Гадаю, так… Але, знаєте, останнім часом нікуди не ходжу… Почуваюся не дуже добре.
Я вважав себе зобов’язаним поцікавитися її здоров’ям. Цієї миті у дверях з’явився Ґровер; він повернувся з фабрики. Поклав обидві руки мені на плечі й усміхнувся своєю звичайною доброю усмішкою.
- Нарешті! – мовив він. – Нам бракувало вас… І не соромно було вам рушати добровольцем до Африки в такому віці?.. Кітті говорить мені, що сьогодні ввечері треба обов’язково піти на ваш виступ. Можна подумати, що маю обмаль роботи!.. Якого дідька ми розвели стільки друзів, що їх і хлібом не годуй, а дай виступити публічно?
Я засміявся, а тоді сказав, що вони зовсім не мусять бути присутніми на конференції, що насправді буду лише вдячний, якщо вони не прийдуть, бо для мене немає нічого важчого, ніж виступати перед друзями, і якщо Кітті нездужає…
- Кітті нездужає? Та вона здоровіша за вас і мене! Я запрошував усіх лікарів Філадельфії… Вони говорять, що в її організмі повний лад і що все це від психіки… Війна – ось єдине, на що хвора Кітті… Вона не могла їздити до Європи… Але й сама винна… Замість насолоджуватися принаймні тими розвагами, які доступні тут, вона, уявіть, нікого не хоче бачити… ось, наприклад, завтра концерт Бориса…
- Ґровере, – з тремтінням у голосі мовила Кітті, – я благала тебе не говорити з ним про це.
Він спробував ніжно обійняти її за талію, але вона уникнула цього.
- Слухайте! – сказав він. – Усе-таки поговорю з ним про це… Бо він, як і я, скаже тобі, що це нерозсудливо… Уявіть, вона навіть не запросила Бориса зупинитися в нас! Хлопчика, якого любимо, наче сина, і який завдяки їй дебютував у цій країні!.. Вже одне це незрозуміле…А тепер вона ще й говорить мені, що не хоче йти на його концерт! Прошу вас, скажіть їй, що так не можна!
- Підіть удвох, – сухо мовила Кітті. – Мені голова болить від музики нині.
- Але ж ти ходила на концерт Горовиця.
- Отож-бо… І це не було мені корисно… Вибачте мені, – додала вона, – піду вип’ю таблетку аспірину.
Лишившись на самоті з Ґровером, я відчував певне зніяковіння. Він сів у крісло в моїй кімнаті. Його суворе і добре обличчя, його чорний костюм різко виокремлювалися на тлі білих меблів і дивних картин.
- Бідна Кітті! – сказав він. – Ви, певне, помітили, як вона змінилася?
- Трохи… Щиро кажучи, я не очікував…
- О! Це тягнеться вже рік, – додав Ґровер. – Намагаюся бути терплячим. Лікарі кажуть, що все владнається. Але це переходить усі межі… Не можемо так поводитися з Борисом… Бідолашний, певне, нічого не розуміє… Якщо Кітті не хоче, сам зателефоную йому завтра вранці й запрошу до нас повечеряти після концерту.
У мені виникло передчуття катастрофи.
- Не думаю, – сказав я йому, – що ви вчините слушно. Хочете, я піду, побачуся з ним у готелі й з’ясую, в якому настрої він перебуває.
- Буду вам вельми вдячний – відповів Ґровер, зітхаючи.
Він зняв окуляри й протер очі. Мені стало шкода його, і я пообіцяв собі, що неодмінно скажу про це Кітті, але того вечора жодного разу не лишався з нею віч-на-віч. Перед конференцією мусив теж узяти участь в офіційному обіді; повернувшись, усі ми настільки втомилися, що Робінсони, всупереч усталеному звичаю, навіть не намагалися наполягати на останньому гайболі [8].
У цьому домі breakfast являв собою справжню спільну трапезу, яку подавали на веранді; узимку там зачиняли великі розсувні вікна і вмикали опалення. Кітті, звикла рано вставати, виходила до столу о дев’ятій, уже вдягнена, зачесана, після масажу; Ґровер, збираючись іти на фабрику, приносив з собою купу газет; я зберігав приємні спогади про ці ранкові години, коли всі ділилися планами, новинами, і, насолоджуючись кашею з фруктами, кожен почувався молодим, наче новий день. Однак цього разу я вийшов на breakfast, відчуваючи легке занепокоєння. Ми мали поговорити про Розенкранца, про гадані відвідини концерту. Як зреагує Кітті? Я очікував несамовитих протестів, але вона холодно сказала:
- Робіть, що хочете… Прошу тільки про одне: бути вдома на першу дня, до ланчу.
- Але, Кітті, можу сказати Борисові, що ви прийдете на концерт, і запросити його на вечерю?
Змучена на вигляд, вона заплющила очі, а тоді з очевидним зусиллям опанувала себе.
- Ви тут у себе вдома. – сказала Кітті. – Можете запрошувати своїх друзів.
Ковтком допила каву, а потім додала ніби подумки:
- Проте він не приїде…
Діставши жаданий дозвіл, я квапливо перевів розмову на іншу тему. Ґровер прочитав нам редакційну статтю про трудове законодавство та оповів мені свої цілком приязні взаємини з профспілками. Потому, з’ївши яблуко, він підвівся.
- Хочете, – спитав мене, – підкину вас до міста?
- Так, дякую… Піду побачуся з Борисом… Суддя Кларк сказав, що він зупинився в «Пелесі». А чим ви будете зайняті вранці, Кітті?
- Чекатиму на свою секретарку, – відповіла вона. – На моєму столі ціла купа листів, на які треба відповісти… Не хвилюйтеся за мене.
Пів години потому я ввійшов до готелю і зателефонував Борису від портьє. Мені відповів співучий, радісний голос зі слов’янським акцентом:
- Отакої! Ви тут!.. Та звісно, піднімайтеся. Щоправда, я в халаті. Приїхав нічним потягом.
Справді, коли він відчинив мені двері, я побачив, що на ньому надіте лише кімоно в широку різнобарвну смужку.
- Який я радий знову бачити вас! – вигукнув він, особливо наголошуючи слово «радий». – Скажіть мені найперше: ви зупинилися в Робінсонів?.. Вони знають, що ви пішли до мене?
Я постарався якнайточніше змалювати йому ситуацію і признався, що не розумію того, що відбувається, але воно засмучує мене.
- Любий мій, – зреагував він, – мене це теж засмучує, мене це вкрай засмучує… Але що можу зробити? Слухайте-но… Ви – людина делікатна; розкажу вам усе, як є. Можливо, мені б не треба було… Ні, звичайно, мені не треба… Але якщо не говорити правди один одному, то для взагалі розмовляти? Прошу вас…
Він походжав туди-сюди кімнатою в костюмі самурая, збуджений, наче після виконання «Великого полонезу», а його слов’янський акцент надавав оповіді особливої оригінальності.
- Гадаю, – продовжував він, – ви вже давно знаєте, що я мав дещо з Кітті… Любий мій, присягаюся вам: цього б ніколи не сталося, якби спершу я познайомився не з нею, а з Ґровером… Ми з Кітті зустрілися на кораблі, і спочатку вона була мені просто попутницею, вродливою, добре вдягненою, говорила мені приємні слова… Любий мій, запевняю вас, ви вчинили б так само… Святих так мало. Та й самі святі… Потім, потоваришувавши з її чоловіком, я спробував покласти цьому край… І не зміг. Ви-бо знаєте Кітті. Це дуже егоїстична, дуже ревнива і дуже вільна жінка. Кепське поєднання! Оскільки Ґровер відпускає її саму і вона від’їжджає під найбезглуздішими приводами, Кітті їздила зі мною повсюди… Мушу вам сказати, попервах це мені навіть подобалося… Коли вона не говорила про музику, то була чарівливою на свій лад… Але, зрештою, вона – не єдина жінка на світі, а якраз цього Кітті не бажала розуміти. Потроху мені набридло ходити на мотузку, я захотів свободи… Усе поламалося, коли вона, без попередження, приїхала до мене в Мексику. Мені здавалося, що там я в безпеці, і зі мною була жінка… Ох, любий мій! Яка жінка!.. Росіянка, з довгими віями… Любий мій, порівняно зі слов’янками всі інші жінки… Отож Кітті зуміла отримати паспорт у Державному департаменті, нібито для організації творчого обміну… Творчий обмін! Господи… Творчий обмін зі мною!.. Одного чудового ранку вона приїхала до мене в готель. Їй сказали, що сеньйор і сеньйора Розенкранц ще сплять. Уявіть цю сцену!.. Allegro furioso…Любий мій, скінчилося тим, що я сказав їй: більше не бажаю її бачити… Запевняю вас, ви вчинили б так само… Розумієте?
- Чудово розумію. І якби це стосувалося лише вас і Кітті, гадаю, ліпше було б залишити все, як є. Але на жаль! Ще є Ґровер, який нічого не розуміє, якому навіть на гадку не може спасти, що з ним могло статися щось таке, який щосили виходжує Кітті з її неврастенією і який шалено хоче, аби сьогодні ввечері ви прийшли до них… «Бо не можна взяти й поламати, – каже цей бідолашний, – десятирічну традицію!» Борисе, ви були щирі зі мною; цим даєте мені дозвіл на таку саму щирість. Гадаю, ви повинні прийняти запрошення Ґровера – бодай на кілька хвилин. Вам буде тяжко з Кітті? Можливо, але це вбереже вельми хорошого чоловіка від горя, на яке він не заслужив.
- Любий мій, не говоріть більше нічого… Прийду, – мовив Борис Розенкранц. – Я вже прийняв інше запрошення, але прийду.

Того вечора ми втрьох пішли на концерт. У програмі був незнаний мені Скрябін, «Картинки з виставки» Мусоргського, «Маленька сюїта» Бородіна, «Ісламей» Балакірєва і славетний Концерт для фортепіано (опус 30) Римського-Корсакова. Він гра добре, але всього-на-всього добре. Часто слухаючи його, я захоплювався силою струму, що пробігав між ним і слухачами. Цього вечора струм виявився змінним. На перший погляд, захватів вистачало. Є артисти, за якими публіка почувається зобов’язаною шаліти. Від нього вимагали звичайних «бісів». Він зіграв «Танець вогню» та імпровізацію на тему Ґершвіна. Усе було непогано. Але всі ми знали, що насправді ніхто серед нас не шалів.
- Ходімо привітаємо Бориса? – спитав я, коли вщухли останні оплески.
- Навіщо? – доволі жорстко мовила Кітті. – Якщо він прийде до нас…
- Ну то й що? – невдоволено спитав Ґровер. – У минулі роки ми завше ходили, причому він мешкав у нас.
Оскільки розділитися нам було складно через автівку, нікого не прирекли «на заклання». Ми мовчки повернулися і стали очікувати Бориса, його імпресаріо і кількох місцевих меломанів, яких запросили в останній момент. Я зберіг дуже сумні спогади про цей вечір. Спочатку було тривожне очікування. «Тільки б він прийшов! – думав я. – Він обіцяв мені, але, можливо, образився, що ми не зайшли після концерту. Говорив мені, що прийняв інше запрошення…» Розмова раз по раз уривалася і поновлювалася лише завдяки доброзичливості Ґровера. Стара місіс Корнеліус Вангейден сказала диригентові Кацу:
- Оскільки входжу до складу вашого комітету, пане Каце, то на першому концерті по моїй смерті, прошу вас, зіграйте в пам’ять про мене «Реквієм» Верді.
- О ні! – сухо відповів Кац. – Він занадто довгий.
Ще похолодало. Нарешті в двері подзвонив Розенкранц, і всі стрепенулися. Після війни (я забув про це) він зазвичай робив чотири дзвінки: вони звучали як коди літери «V», першої у слові «victory», за азбукою Морзе, і як початок П’ятої симфонії. Він увійшов, веселий, як ніде нічого, абсолютно спокійний.
- Добрий вечір, Кітті! – сказав він, вимовивши слово «добрий» зі слов’янським акцентом.
Простягнув їй обидві руки й, перш ніж вона встигла зреагувати, розцілував її в щоки. Кітті не ворухнулася й урочисто представила його старій Вангейден, яка скривджено вигукнула:
- Ви представляєте мені Бориса! Мені! Та я познайомилася з ним раніше за вас!..
Потому Ґровер звернувся до судді Кларка:
- Адже ви знайомі з нашим другом Борисом, судде?.. Так, ви знаєте його як великого піаніста-віртуоза, але чи відомо вам, що він також великий фокусник?.. Після вечері покажете судді ваші штуки з картами, Борисе… Судде, ви побачите, це неймовірно… Якби він вирішив стати злодієм, ви б не змогли його засудити.
Бідний Ґровер старався щодуху, аби вечір минув так само успішно, як у минулі роки, і коли ми сіли до столу, зажадав, аби Борис виконав свій репертуар:
- Борисе, розкажіть судді Кларкові, як ви приїхали до Клівленда…
Проте один вороже налаштований слухач здатний убити будь-яку історію. Радість – це ознака колективної згоди, а її причина не така-то важлива: головне, аби люди були друзями. Знуджені зітхання Кітті, хай навіть стримано-чемні, її безпристрасне обличчя наприкінці оповіді враз заглушили сміх. Це помітив навіть Ґровер.
- Що не так сьогодні? – спитав він. – What’s wrong? Що з вами коїться, Борисе?
- Зі мною, любий Ґровере?.. Зі мною нічого. Радію, що знову опинився у вас. Так радію…
- Звичайно… А які ми раді знову бачити вас!.. Та ви оповіли історію про Клівленд якось інакше.
- Можливо, вона просто застаріла.
- Отож-бо, – з гіркотою мовила Кітті, – усі ми старіємо.
Цього вечора вона нагадувала злу фею, яка одним помахом своєї палички зводить нанівець усі зусилля людей. Розуміла це, і їй подобалося так поводитись. Вона вбила всі історії Бориса, усі історії судді, який сам був чудовим оповідачем; по вечері, коли Борис сів до рояля, вона вбила всі його пародії на Ліста і Ваґнера; а під час виконання «мовби» ноктюрна Шопена розмовляла впівголоса.
- Борисе, – попрохав Ґровер, – намалюйте нам музичний портрет Кітті.
Розенкранц зімпровізував щось на подобу прелюдії, яка мені сподобалася, але наприкінці Кітті мовила:
- Не впізнаю себе.
- Теж вас більше не впізнаю, – про тихо сказав він.
Вона відвернулася.
Засмучений Ґровер спостерігав за невдалим вечором. Мав вигляд мера містечка, який вирішив влаштувати пишний феєрверк для розваги своїх підлеглих і раптом побачив, що заряди не діють. Що сталося? Навіть обертальне сонце не хотіло запалюватися. В усіх зарядах відсирів порох. Нарешті суддя, пожалівши його, поцікавився:
- То як щодо картярського фокуса?
Ґровер миттєво пожвавішав. Картярський фокус напевне мусить подіяти!
- Ви побачите, судде!.. Зауважте, доки обиратимете карту, він перебуватиме в іншій кімнаті… Тепер покладіть її в колоду… Борисе!
Борис повернувся, узяв колоду, промовив кілька дивних заклинань, потім розклав карти й показав одну з них судді:
- Ви загадали винову дев’ятку? – спитав він.
- Так, містере Розенкранце, – відповів суддя.
Але відповів таким тоном, ніби це було само собою зрозуміло. Кітті й стара Вангейден тихо розмовляли, навіть не дивлячись у їхній бік. Бідний Ґровер озирнувся, шукаючи захоплених поглядів, але побачив лише знуджені й спантеличені обличчя.
- А все-таки, – мовив він, – це непоясниме.
Потім, глянувши на Бориса, який стояв з картами в руках, маючи веселий і водночас винуватий вигляд, Ґровер повторив:
- Це непоясниме.

Оригінал «Для фортепіано соло» вперше опублікувало паризьке видавництво «Flammarion» в складі однойменної збірки оповідань і новел А. Моруа 1960 р.

[1] «Шістка» – умовна назва групи французьких композиторів (Луї Дорей, Даріюс Мійо, Артюр Онеґґер, Жорж Орік, Франсіс Пуленк, Жермен Тайфер), яку щодо них застосував критик Анрі Колле 1920 р. Самі учасники «Шістки» неодноразово висловлювалися про відсутність у них спільних ідейно-естетичних засад. Після втілення низки спільних проєктів уже 1925 р. «Шістка» розпалася.
[2] Жермен Тайфер, яка під час Другої світової війни мешкала у Філадельфії.
[3] Жорж Руо (1871–1958) – французький художник, який працював у стилях фовізму та експресіонізму. З 1930-х рр. почалася його міжнародна слава (і мода).
[4] Американський художник та ілюстратор Чарлз-Дана Ґібсон (1867–1944) створив образ т. зв. «дівчини Ґібсона», або «ґібсонівської дівчини» – ідеалу жінки, який часто називають першим американським стандартом жіночої вроди.
[5] Точніше: «Зірки та смуги назавжди» – патріотичний марш, який 1896 р. написав Джон-Філіп Суcа. 1987-го Конгрес проголосив його Національним маршем США.
[6] Дівчину в кожному музичному місті (англ.).
[7] Персонажі трилогії М. Пруста «У пошуках втраченого часу».
[8] Гайбол – будь-який алкогольний напій, розбавлений содовою чи мінеральною водою або іншими безалкогольними напоями.