Розгублені думки, срібляста павутина,
Прочитані казки, зроста мала дитина,
Утрачені світи, туди в думках я лину,
Блукаю, як сліпий, в погідну, ясну днину.
Вже ноги позбивав і сонце палить очі,
І мозок п’яний вже, від ранку і до ночі,
П’яню його я сам, себе трую й не знаю,
Для чого я живу, для чого так страждаю.
Приходять і ідуть всі кольорові маски,
І граються в життя, у радості й поразки
Великі і малі, один поперед одним
Блукають по життю – за нитки їх хтось водить.
А очі в них сліпі, вуста нитками зшиті,
На купі у кутку лежать собі у тиші.
Чекають, що прийде, і за нитки візьметься,
Легенько потягне, і лялька усміхнеться.
Лялькар – це сенс життя, це Бог у тому світі,
Що сенсу надає, й енергії щоб жити.
Та час його теж б’є, старіє і вмирає,
А ляльки у кутку тихенько міль з’їдає.
Життя – дорога в світ, за масками всі лиця,
Та тільки не забудь, що бал колись скінчиться
І день новий прийде, і треба скинуть маску,
Аби не перейти з життя в примарну казку.