Подружка парашутіста
Я бачу її – легкий флірт із вранішньою гліняною чашечкою капучіно на дні, якої відбликовує флорентійське небо ; на його верхівці там, тільки там , у відображенні на поверхні кавового озерця тануть верхівки флорентійських флюгерів й шпилів , сходи , завиті , як розчерк пера.
А потім - зустріч із Генієм. Чи із собою? Адже , деякі припускають, що Леонардо промалював у її обрисах свою душу.
Філігранно проступає крізь товсті бугори фарби розмите , як туманна димка у осінню негоду обличчя. Ніколи не вгадаєш : чи просяє , як спалах метеориту її звабливо - жорстока посмішка середньовічної аскетки, чи просяють очі жінки-спокусниці , які тягнуть тебе у своє бачення – і ти повільно входиш за межі пейзажу картини і вже не можеш визначити , де саме локалізувався твій погляд.
Секрет її не розгадати імідж-мейкерам секс-символів 21 сторіччя. У ній не знайдеш невпокореності Свободи , блискавично емансипованої бунтівним французьким Законом з картин Делакруа ; невинності Леди Густава Моро , невинності , що раптово зустріла порок ; первозданної жіночності Венери Ботіччелі й владного сексуального магнетизму Великої Одаліски Єнгра . Я знаю -вона не використала ані зброї жіночої зваби , ані своє впливове положення , ані шантаж , щоб змусити Леонардо поділитисяз нею своїм безсмертям. Її руки, одяг , ноги , яких не намалював Леонардо , не розкажуть про її минуле , злети й падіння , перше кохання , захоплення , соціальне походження й невиконані мрії. Кожний її обрис, кожний , підкреслено невизначений , як на іконах із ликом Христа. Відкрите, як у маляти, шо тільки но прозернуло у світ , чоло ; сиво-карі очі , що ховають важилі незміримої мудрості у зіницях й іронічно- скептично-самонадіяна посмішка насувають три віки один на одний : три виміри людської особистості , три курси тисячоліття , три фундаментальні видозміни еволюції всьго живого .
Мадонна Ліза – це епоха. Мадонна Ліза виринає, як напівзтлілий корабель із скарбом з-під товстого тіла морських глибин. Кольора ,напівтони , тіні – все поглинає постійне сяйво її обличчя , що фрагментарно виглядає із-за непорушної завіси масляного часу.
Дивовижна сила у впокоєності її очей й округлених скулах , під вагою яких усе обличчя у єдиному бажанні нахиляється, ніби прислуховуючись до чогось усередині , до чогось , що перекриває шум народних повстань й культурних революцій. Хіба міг художник вгадати , що як тільки він перенесе на холст існування цієї жінки , що воно піде тріщинами , ламаючи довершеність його техніки; крізь ці тріщини проривається воно – Нове життя. Воно пружним сонечком осяює обличчя Мадонни говорячи : » Я йду ! Я без черги! «. Не має ще черги на прості блага там , звідки воно пружно пнеться у світ, у низ до нашого столу. Мона Ліза , як Сіддхартха , що на берегах Гангу усвідомив себе Буддою, розширює своє імення на два окреслення ; вона стає Мадонною , те правічне «Ма» , знане усіма владними й безвладними світу земну жінку робить святою.