КРИХКІСТЬ

Вона кружляє в мантії з блакиті,
Колиска душ, розі́п’ята в вітра́х.
В її очах – озе́ра, сонцем вмиті,
І сивина розлуки на гора́х.
Два янголи тримають вічну варту,
В них крил по два – і Чорне є, і Біле.
Один несе любові повну кварту,
А інший – лють, що все живе поглине.

Степ спалахнув кривавими квітка́ми,
Залізом небо крає гостра кривда.
Руїна си́ротами стогне, плаче удова́ми,
І в попіл білий лихо скида́ німба.
Але крізь гар, повз спалені коріння,
Знов воскреса́ життєвий колосок.
Бо ж мир душі – це праведне насіння,
Що проростає в зоряний пісок.

Війна і мир – не битви, а ваги́
Тривалої й крихкої рівноваги.
У ній брехня – як совісті борги,
Серця рубці без го́їння чепра́ги.
Правда – найтонша нитка в венах скла,
Що жмутом стягнута над прірвою часу́.
І дму́ху варто їй, щоб скалка розсікла
Примарну цю у яві райдужну красу.

Брехня одягнута у золотаві ша́ти,
Дурманить ґлузд солодким фіміамом
І огортає згубним чадом хати,
Де співчуття рясло. Отруює хара́мом.
А Правда – боса, в чистім полотні,
На гільйотину йде без докорів й вагань.
Її слова і думи – лілії у зме́ртвленому тлі,
Що провіщають світло з темряви блукань.

Занепад починається без звуку,
Як тріщинка мізе́рна в чаші з кришталю́.
Згинуть епохи в порцеляну смутку,
Поступ стираючи доще́нту, без жалю́.
Старого смерть – різдва поживне ложе,
Відродження пологи, пліднення субстрат
І перевтілення єства, що переможе,
Де кожен сам собі пророк і жертва й кат.

Паду́ть титани, здрі́бняться коло́си
У манівцях від блуду самолюбства.
На попелищі плачуть щирі роси:
Святі й тирани – хтива доля людства.
Сльози Землі – не сіль її. І не жива вода,
А зцілення нектар, грааль із покрово́ю.
Закля́ття й Заповіт, що як помре біда,
Весна повернеться до но́вого розво́ю.

Любов і зло як полюси єдиної напруги,
Що крутить жо́рна часу і буття.
Ми – лише краплі, що малюють дуги
На дзеркалі німого забиття.
Всевишній спить. На полотні безодні
Пульсує в Бозі Всесвіт – вибуху ядро,
А ми в дитячій крихітній долоні, го́дні,
На пальчиках тримаємо добро.

Павло Гай-Нижник
18 травня 2026 р.