Вітер співає, гойдає тихенько,
пасма поклав на висок.
Спи, моя радосте рідна,
спи, золотий колосок!

Серцем умієш ти чути:
в тілі маленькім - душа.
світ зігріває безмежний,
теплом і любов’ю диша.

Як розставання настане,
як надійде мій час, -
знай, мій синочку любий,
татове серце - при вас.

Сміло тримайся на світі
віри своєї святої.
Любов хай буде мірилом
правди й облуди людської.

Якщо ж у серце вповзеться
відчаю чорна змія, -
згадай, мій синочку, хто ти,
хто поруч завжди - то я.

Страх і тривоги відступлять,
світло засвітить в душі.
Зможеш здолати тоді ти
бвитву найтяжчу - в собі.

Хай у душі не згасає
добре й відкрите тепло,
щоб у серцях запалити
віру, надію й добро.

Хай не торкнуться тебе
смуток, безцільність, журба.
Лише дерзаючи щиро,
правди дійдеш до кінця.

Очі не зводять втомлені зірки,
тихо оберіга:
спить у руках наше щастя,
Радомир, радість моя!

Лагідно зорі сяють здаля,
сонце з-за хмари тихенько встає.
Україна моя в любові до сина
вірить, надіється, жде!

2026

Вірш був написаний ще на початку російської агресії проти України у 2014 році, перед відвідуванням Вовчанського військкомату. Тоді страх більше не побачитися з рідними змусив мене залишити синові щось на пам’ять - слова, які могли б передати найважливіше. Це був мій перший вірш у житті, він був написаний російською мовою. У ньому немає чітких рим і відшліфованої форми, але є намагання донести те, що було на душі та в серці, те, що я сам тоді ще не міг чітко сформулювати словами.