Моя Україна – це квіти ясні,
що тільки на волі цвітуть,
моя Україна – подих весни,
що зігріває крізь холод та лють.

Моя Україна – не штучна межа,
що з болю та страху постала.
Моя Україна – людина жива,
що хлібом гостей зустрічала.

Українець, татарин, білорус або грек –
для мене усе це єдине.
Ти – рідна людина для мене навік,
бо ти і є Україна!

Грузин, росіянин, єврей чи поляк –
на спільній землі ми родина.
Для мене назавжди ти брат і земляк,
бо мати у нас – Україна!

Малята в темнім пологовім домі
до нас рученята свої простягають,
усі ті, кому так бракує любові,
в дитячім будинку нас вірно чекають:

Немає різниці – свої чи чужі,
для мене сім’я неподільна.
Усі вони разом – діти мої.
А діти мої – це моя Україна.

Ти, помираючи, знову воскрес,
коли серце наповнене Світлом.
Моя Україна – це голос Небес,
що лине Новим Заповітом.

Моя Україна – це серце моє,
де гинуть образи й зло,
де кожного дня оживає нове,
розквітли любов і добро.

Україна – це краще у кожному з нас,
це мужність, це віра й прощення.
Так світу потрібна вона у цей час,
щоб душам вернути натхнення.

Моя Україна – це праведний шлях,
що треба нам гідно пройти до кінця,
без страху, без кривди, з любов’ю в очах
і в ньому шукаючи – стріти Творця.

Моя Україна – сльози всіх матерів,
що не втомились любити,
роками чекають живими синів,
які рідну землю пішли боронити.

Моя Україна – це справжня Любов,
якою можливо лише ділитись.
Вона неподільна, неначе Душа,
і тільки в Любові їй дано розчинитись.

Моя Україна – не статус, не бренд,
не кумир, не влада, не сила.
Моя Україна – це ніжність батька
і радість рідного сина.

Її збережи, мій сину, живою,
бо вона так красива!
У серці завжди хай буде з тобою
саме ця – твоя Україна!

2018

Одного разу син, повернувшись зі школи, розповів мені про конкурс, у якому діти разом із батьками мали створити щось творче: малюнок, вірш або якусь поробку. Найкращі роботи планували розмістити на шкільному сайті.
Син намалював малюнок, а я написав вірш. Це було ще у 2018 році.
Проте вірш не прийняли, оскільки він був написаний російською мовою. Син був трохи засмучений. Тоді я ще не міг достатньо вільно думати й писати українською, щоб швидко перекласти його. Щоб син побачив результат нашої спільної праці в інтернеті, я опублікував його малюнок разом із віршем у Facebook, а згодом замінив зображення на фотографію сина. Мені хотілося, щоб він знав: його старання були недаремними.
Саме завдяки цій події я вперше наважився публічно поділитися віршами, які до того зберігалися лише у моїх зошитах і якими раніше ні з ким не ділився.
Тепер лише у 2026 році мені нарешті вдалося перекласти цей вірш українською мовою, і я дуже радий, що зміг це зробити.