Монолог для Діви

Нічого не змінилося з часів,
Коли молюск пурпурною ціною
Лягав на пеплос. Пурпур, мабуть, сам
Подешевів в рази. Хоча, здається,
Котурни подорожчали, але
Рука її ще пам’ятає сонце:
Коли, ховаючи від полум’я лице,
Вона вінок скидала з очерету
До ніг паломника, що долучився між.

Рука втирала мускус, як сьогодні
Втирають крем, і пахнув цвіт алкани
На смуглих шиях. Теплі береги
Піском вбирають віддих шумовиння,
І видається: снять зашерхлі скали,
Корали снять, збиваючи у піну
Високі хвилі; снить стара Кіпріда
На дні старого моря, як любов,
Що голод свій тамує марципаном.

Рука тримала келихи вина,
Пером писала лист, роман, романи,
І кожен помах віялом таїв
Щось більше, зазвичай, ніж звичайний помах.
І час листав життя, відкривши ставні,
Мінялись лиця, вулиці, та ви
Були такі ж печально незворушні
Тому, хто вам епітети складав,
Але сміялись тим, хто мав сміливість
Дрібним камінням кидати по вікнах.
Той посміх був, що посміх Єзавелі.

Крім того,
Рука стискала вим’ятий платок,
Збирала кров з чола до підборіддя
І до брови. Таку проходить відстань милосердя,
Шукаючи спасіння для душі і справедливості;
Все зводиться до віри, до образу, до символу хреста,
До крику: Елі, лема савахтані, і тиші, що померкла на вустах,
Написана поезією крові. Усе, що серце, — сказано тепер, —
Читаючи не чує, і не бачить, усе, що не торкнулося, — усе
Проявиться, як ім'я Серафими; що не прожите, згодом проживеш,
Якщо не вірш залишиться, то притча,
Як не вуаль, то сонце на руках.

04.08.2021-23.06.2026