10 серпня 1692 року з дикого соснового пралісу, що біля Іскоростеня вийшов бородатий чоловік в подертій свиті на ймення Іван Коса. Брудний, нечесаний, з втомленими синіми очима. Він більше двох місяців блукав лісами, їв, що вдалося в знайти, зловити чи вполювати: слимаків, ягоди, гриби, личинок деревних жуків. Не дивлячись на голод і втому його вперто гнала вперед надія: у краях, куди могли дотягнутися волохаті лапи слуг московського царя його чекала смерть. В Іскростені на нього чекали одновірці. За спиною в нього була шкіряна торба, вміст якої був для нього дорожчий життя: рукописне Євангеліє від Матвія, «Послання до братії» протопопа Аввакума та старовинна грецька ікона на який Христос підняв руку з двома пальцями догори святим двоперстним знаменням. Серед негостинної пущі і лісових оленячих стежок йому не йшли з голови слова уставника про те, що не слід чекати години, коли зловлять посіпаки антихриста, а самому з братією та сестрами поплисти на «кораблі вогняному» прямісінько до раю. Але Іван Коса вирішив, що ще рано йому завершувати земний шлях, ще збудує він церкву «не в колодах, а в ребрах» і врятувався втечею з глухого селища серед боліт (а за спиною дим, крики відчаю і голоси молитов) і пошукати згоди в землях польського короля. Про це все, звісно, не знала його далека прапрапра…внучка Марина Іванова, що працювала в районній бібліотеці Іскоростеня на вулиці Князя Мала. Вона хоч і чула про місцевих старовірів, але себе вважала справжньою волинянкою. Крім того по материнській лінії її предком був козак Іван Нетреба, якого москалі порубали на шмаття в Батурині. Вдома в якості сімейних реліквій зберігалась гайдамацька копійка та кокарда козака армії УНР. Її дід по материнській Павло був просто зачарований Кримом, степом, легендами про таврів та князівство Теодоро, обійшов Крим здовж та впоперек пішки, збудував недалеко від Коктебеля дім з ракушняка та дикого каменю, посадивши на подвір’ї смокву (Ficus carica) та маслинку (Elaeаgnus angustifоlia), заклав виноградник і пивницю з великими дубовими діжами, в яких в далекій Андалузії роблять херес. Марина успадкувала цю безмежну, мало не фанатичну любов до Криму і в буремні тривожні роки тішила себе ілюзією про «маєток» серед скель, курганів та євшан-зілля, про дім який чекає на неї і зберігає сколотські таємниці. І ось з цією Мариною Івановою трапився дивовижний випадок.

У той день Марина пішла з роботи раніше. День був прозорий і лагідний, а вона ще не знала, що фортуна байдужа до людських гріхів, але ніколи не прощає помилок. На вулиці вона побачила старого сивобородого діда - букініста, що продавав книжки – потріпані, пожовклі, але підібрані з якоюсь дивною закономірністю. Старий книгар якось криво посміхався, дивився проникливо і гостро вицвілими від злого Сонця очима. Серед книжок вона помітила «Кіммерійські сутінки» Максиміліана Волошина видавництва «Книгоспілка» 1925 року з ілюстраціями автора. Купила не торгуючись. Читала на ходу занурюючись у світ цього містика і пророка, анархіста і філософа таємного, що забув про своє українство мандруючи з караванами верблюдів і томиком Ніцше пісками Центральної Азії. Слова і рядки вдирались у свідомість і несли кудись в невідоме:

«Я сам – уста твої, безмовні, наче камінь!
Я знемагав в кайданах німоти.
Я світло згаслих сонць, я слів застиглий пломінь,
Незрячий і німий, безкрилий, як і ти!»

Зачитавшись, вона забула про все, йшла додому як автомат. Заходячи до себе в свою занедбану обитель, Марина Іванова не вписалась в двері і з усієї сини тріснулась чолом в міцний дубовий одвірок. Отямилась вже в лікарні. Все навколо кудись пливло і хиталось, людина в білому халаті і медичній масці, в рогових окулярах, із застиглим байдужим поглядом сказала: «Ви не хвилюйтеся, лежіть спокійно, у Вас просто струс мозку. Полікуємо, через пару тижнів будете в нормі…» Вона то падала в забуття і в темне Ніщо, то знову виринала, відчувала металеву голку, що впивалася в руку, то якийсь незнайомий присмак у роті і щось тягуче, яке вливається в тіло. І це постійне відчуття перебування в якомусь чужому неслухняному тілі не дозволяли їй думати про такий важливий одвічний феномен як Смерть. Їй здавалось, що про це давно вже подумали за неї, і це питання її не стосується взагалі. Коли свідомість трохи прояснювалась, вона думала про таврів, про їх жертвоприношення Діві, про їх священні гори і гаї, кам’яні скрині і культ черепів. Доктор сказав, що вона вже видужує і цілком може поїхати на лікування в Крим, яким вона марила, перебуваючи без свідомості. Додому відвезли Марину на жовтій машині (кольору кримської літньої трави) вранці на світанку. І свіжість ранкового волинського міста викликала запаморочення, відчуття насиченості життя і торжества живої плоті. З глибин свідомості виринали старовинні будинки, покручені сосни, їдкий брунатний пил, білі хмари, морські зеленкуваті хвилі, прозорі медузи.

У Крим захотілось нестерпно. Вона придбала квиток на поїзд «Іскоростень – Пантікапей» і зібрала дорожню сумку, кинувши в неї бінокль, білизну, бублики, бісер, банани, бусоль, баклажку, барабанчик, біжутерію, баклажани, бумеранг. При цьому вона зі здивування зауважила, як багато необхідних предметів і явищ є на літеру «б». Тут погляд її впав на книгу «Кіммерійські сутінки», що як не дивно лежала на столі. По тілу пробігла хвиля холоду, а потім ніби скорпіон пробіг по хребту, торкаючись своїми кігтистими лапками вигинів кісток і випнутих м’язів. Але відчуття, що без цієї фатальної (для неї) книги просто ніяк змусили кинути книгу до сумки. На обкладинці книги був автопортрет автора – бородатого Макса, що подивися суворо, застережливо, як дивиться хіба що кат, якого приречена на страту королева не змогла пробачити.

На колійовій станції вона зауважила, що до потягу ще купа часу. Їй пригадалась кав’ярня «Князь Ольгерд» на вулиці Древлянській на даху якої живе величезний стрий крук, якого можна годувати з рук (рима сама приходить в текст, я не винен), гладити по голові. Крук розмовляючий, знає кілька десятків людських слів і його фрази всі сприймають як пророцтва. Марина Іванова зайшла до кав’ярні, замовила каву по турецьки (о як вона за нею скучила!). Крук, що сидів до цього на даху, злетів до неї на столик, прийняв з її рук шматочок в’яленої баранини і прокричав: «Кіммерія! Темні образи забутих богів!» Марина здригнулась, а в голові випливли слова: «…Стань житнім колосом, дитя вогню і глини!», а потім подумала, що все ілюзорно – людина живе в часопросторі, а крук у вічності миті буття.

Вагони поїзда виявились кольору морської хвилі – всіх трьох клясів. Вже був запряжений чорний паротяг з червоним візерунком, що вже димів, сопів і посвистував, бо мав їхати в бджолиний степ. Вагони виявились майже порожніми: тільки в третій клясі сидів швець з великим шкіряним мішком, бабуся у зеленій хустці з цілим кошиком стиглих груш, а в першій клясі насуплено дивився у вікно доктор філософії з саквояжем (sac de voyage) та великим чорним пуделем. «Фауст!» - подумала Марина сівши в порожній вагон (у той день до Криму чомусь ніхто їхати не хотів). З тлустої сумки вона дістала «Кіммерійські сутінки», таки наважилась читати книгу, з якою в неї було пов’язано стільки нещасть – це було викликом Фатуму та силам зла, що їх приспали, але не вбили. За вікном пливли ліси і поля, ріки і села, миготіння картин буття не давали зосередитись на кіммерійцях, диких конях і курганах ямної культури. І все таки рядки пронизували свідомість:

«Ця тьмяна спека і серпанок каламутний,
Подуха трав, каміння відблиск ртутний,
І злісний крик цикад, і клекіт птахів-хижаків…»

Марина згорнула книгу і стала просто дихати і слухати стукіт коліс, нібито це був відгомін не колії, а Галактики. На обід провідник-стюард приніс осетрову юшку з шматочками білого риб’ячого м’яса і запеченими шматками плоду хлібного дерева (Artocarpus altilis), яке так полюбляли кримські бендюжники в часи Врангеля. Ця трапеза нагадала їй дитинство, жіночу гімназію, курси медсестер, літо дирижаблів. Ці спогади принесли задоволення і якусь легкість буття. Вона думала, що завтра прокинеться у своєму маєтку, засмагла селянка принесе їй стиглі червонуваті абрикоси. За вікном почався лісостеп, а потім степ, час повзав павуком порожнім вагоном, спотворюючи простір. Марина думала про те, що Крим вона ніколи не називала Кіммерією, що уявлення про Крим були в неї більше літературні та міфологічні, що на Тавриду вона дивиться більше очима Гомера та Геродота, аніж Макса Волошина. Іноді вона засинала і відчувала, а не бачила очима, що Сонце падає за обрій, і їй снилось, що саме в Криму є вхід в Тартар, і що саме Кизил-Коба є одним із входів в це античне потойбіччя, і саме в глибині кримських печер сидить на ланці триголовий Кербер – син Тіфона та Єхидни.

Поруч біля поїзда бігла його чорна тінь – навіть дим паротяга мав власну тінь, що нагадувала степового коня тарпана. Марині Івановій здалось на мить, що вона подорожує не в просторі, а в часі – що поїзд мчить з майбутнього в минуле. Зайшла людина в уніформі льотчика (в ті дні дня машиністів паротягів і льотчиків цивільної авіації ввели єдину «пілотську» уніформу – синьо-чорний однострій) і попередила, що в Криму деякі станції ліквідували, натомість побудували і відкрили нові, кращі та зручніші, так, що поїзд на тій станції зупинятись не буде. Марина його не слухала, зміни, які відбуваються в суспільстві її не цікавили, вона відчувала, що перебуває у Вічності.

Була ніч, коли потяг зупинився просто серед степу. Машиніст обійшов вагони і попередив, що «машина паротяга» зломилась і поїзд далі не поїде. Добиратися пасажирам потрібно далі самим – хто як зможе. Недалеко сіріли руїни караван-сараю, що вже заросли бур’яном та кущами терену, десь далі паслися два ослики, зі сторони Сивашу відгонило сірководнем та сіллю. Ця вимушена зупинка видалась Марині кумедною пригодою, степ оживав нічним життям – співом цвіркунів та фирканням вухастих їжаків. Запахло гірким полином, і Марина пішла в сторону вогника, що палахкотів серед степу. Підійшовши, вона побачила, що це таверна – стара кримська таверна, куди любили заходити місцеві колгоспниці та доярки. Шинкарка здалася Марині знайомою, але потім вона зрозуміла, що та лише схожа на одну вчительку латинської мови з Бердичева. Вислухавши гостю, шинкарка запевнила, що зранку буде підвода, що завезе її до траси, де можна буде продовжити шлях на автомобілі чи повітряній кулі (в ті роки були популярними гвинтові дирижаблі). Марина вирішила повечеряти в таверні і якось дочекатися світанку. За одним із столів таверни сиділи місцеві доярки з колгоспі «Шлях Ілліча». Вони пили густе червоне кримське вино «Бастардо» і закусували його стиглими запашними кримськими персиками. При цьому голосно обговорювали якихось трактористів і місцевого голову парткому. На дерев’яній підлозі в кутку сиділа стара бабця, зорана зморшками, судячи по всьому татарка, у довгому старому темному платті і різнокольоровій хустці. Худа, висохла, кістлява, вона була ніби не цього часу. Марина залюбки розглядала колоритний одяг бабці, намисто, шкіряне взуття з загнутими догори носами. Шинкарка подала Марині смаженої баранини, вареного маїсу і келих червоного вина. Під стелею висіла гасова лампа, що кидала на утробу неохайного шинку нерівні жовтаві відблиски.

Раптом Марина відчула легкий удар по щоці. На скатертині поруч біля її келиху лежала персикова кісточка. Кісточка як кісточка, але хтось то її кинув! Доярки, що сиділи за сусіднім столиком здавалось, не мали до цього ніякого стосунку. Марина дістала із торби «Кіммерійські сутінки» і спробувала відволіктися читанням від неприємної дійсності. Але тут в голову Марині влучила інша кісточка і цього разу доярки розреготались. Марина сказала собі подумки, що не боїться і не дасть втягнути себе в сварку, скандал чи навіть бійку не видужавши остаточно. Вона зібралась піти – туди в нескінченність степу і вже встала зі столу. Але тут підійшла шинкарка і почала тривожним голосом заспокоювати її: «Пані Іванова! Не звертайте Ви на тих доярок уваги, вони трохи випили зайвого!» Марині здалось, що шинкарка назвавши її прізвище і здійснивши спробу примирити тільки погіршила ситуацію. До цього безглузді витівки доярок ображали цілком випадкову людину, по суті нікого, але тепер образа стосувалась її особисто, про це стане відомо багатьом. Марина відштовхнула від себе шинкарку і запитала голосно доярок, що їм потрібно і в чому справа. Молода доярка з довгими чорними косами і зі срібними кульчиками піднялась похитуючись. Стоячи в кількох кроках від Марина вона почала викрикувати лайки, ніби боячись, що її не почують. Вираз «міська публіка» (з наголосом на «і») був чи не найбільш м’яким зі сказаного. Вона зображала більш п’яну, аніж була насправді. Потім доярка вихопила кримську сокирку з довгим топорищем і почала нею жонглювати викликаючи Марину на двобій. Злякана шинкарка тремтячим голосом сказала, що Марина не озброєна, і що «в неї навіть сокири немає!»

І тут відбулось дивне. Стара бабця-татарка, що сиділа на підлозі в кутку, яка здавалась Марині самим символом Криму кинула їй під ноги сокирку, що в вп’ялася в дерев’яну підлогу. Наче сам Крим сказав, що Марина має прийняти виклик. Зігнувшись і взявши до рук сокиру Марина раптом зрозуміла дві маленькі істини. Перша – невимушений рух піднімання сокири зобов’язує її битися. Друга – зброя в її невмілих руках послужить не захистом для неї, а лише виправданням вбивства. Колись давно, вона, як всі дівчата, бавилась сокирою, але зараз тільки пам’ятала, що треба ухились від удару і вдарити супротивницю збоку.
- Пішли в степ! – сказала чорнокоса доярка-колгоспниця.
Вони вийшли, Марина йшла без надії, але і без страху, тримаючи сокиру на плечі. Вона подумала, що померти ось так – у бійці сокирами під високим небом, миттєво, було б для неї звільненням, щастям і святом у ту першу ніч у лікарні, коли вона лежала на ліжку то втрачаючи, то отримуючи свідомість. Відчувала, що якби їй дали можливість обирати собі Смерть, вона б вибрала саме таку. Марина міцно стиснула сокиру, якою навряд чи зуміє скористатись і пішла в полиновий степ.