Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Коли на початку 1885 року щоденні газети повідомили про те, що мене запрошено керувати Німецьким театром у Празі, я дістав багато пропозицій, а одним із перших отримав листа з Касселя від ще геть мені незнаного хормейстера, який клопотав про ангажемент на місце диригента, заразом відкрито признаючись, що в Касселі він не просувається і що йому дали там диригувати лише «Зброярем» та «Царем і теслею» [3]. Нині вже не можу сказати чому, але форма і зміст його листа справили на мене таке враження, що серед безлічі запитів, у яких було висловлено бажання дістати диригентське місце, я обрав саме лист кассельського хормейстера і відповів на нього позитивно. Написав, що мої перемовини в Празі ще не скінчилися та що він муситиме стежити за газетами, чи призведуть вони до позитивних результатів, а тоді прибути до мене і представитися особисто. Так і сталося. Після бесіди з молодим музикантом я ангажував його. Перш ніж він сам став за диригентський пульт, мені випала нагода дізнатися про його захоплене ставлення до мистецтва на генеральній репетиції «Лоенґріна», яким диригував Антон Зяйдль [4]. Я сам вів репетицію «Лоенґріна», яким мав розпочатися період мого директорства, коли раптом у другій дії під час ходи в собор почувся вигук із партеру: «Господи Боже! Я зовсім не думав, що так можливо репетирувати; це справді чудово!» Наступного дня після вистави «Лоенґріна», порадившись із Зяйдлем, ми вирішили доручити палкому новачкові «Водовоза» Керубіні [5]: цю виставу було приурочено до дня народження імператора [6]. Новий диригент узявся до діла, не шкодуючи сил. Нам лише здалося, що він занадто рухливий за пультом: своєю манерою вельми нагадував Ганса фон Бюлова. Пізніше, попри те, що нас зусібіч засипали запитаннями, як ми наважилися довірити молодику виставу, присвячену кайзерові, ми твердо наполягали на нашому початковому розпорядженні. Дебют минув успішно, і після цього молодий музикант підписав з Німецьким театром контракт на один рік. Потому, заходившись розподіляти й заміщувати ролі в моїй програмі, передбаченій на сезон, я доручив новому диригенту вивчення «Золота Рейну» та «Валькірії», які вперше було включено до репертуару. Бажаючи задобрити й не цілковито витіснити з посади його колегу, капельмейстера Сланського, який працював першим диригентом Німецького театру вже 25 років [7], я дав йому «Дона Жуана» для вивчення і нової постановки [8]. І який був мій подив, коли за кілька днів, уже після початку репетицій опери, капельмейстер Сланський з’явився в моєму кабінеті й звернувся до мене так: «Пане директоре, невже ви серйозно хочете давати “Дона Жуана”?» – «Звичайно», – відповів я. – «Але подумайте, – заперечив він, – адже ви знову привчили публіку ходити до цього театру. Що ж бо, наново хочете розіграти її?» – На моє запитання, що означають усі ці його слова, він відповів: «Ми-бо завжди провалювалися з “Доном Жуаном” у Празі». – Я сказав: «Отже, ви вважаєте, що Німецький театр у Празі – той самий театр, у якому “Дон Жуан” побачив світ під орудою Моцарта, – може вести репертуар без “Дона Жуана”?». На це він відповів, що «Дон Жуан» ніколи особливо не зворушував пражан. Тоді я спитав його: «Отже, ви не заперечуватимете, якщо заберу у вас “Дона Жуана” і взамін дам вам якийсь інший твір?» – «Ну звісно!» – відказав він, сміючись. Так вийшло, що я передав «Дона Жуана» молодшому диригентові, який, допіру прийшовши до нас, уже добре зарекомендував себе у «Водовозі» Керубіні. Цей палкий молодий музикант наснажено взявся за «Дона Жуана»; я сам ставив оперу, і ми створили виставу, яка викликала захват досвідченої публіки й критики; навіть за кордоном такі знавці, як Людвіґ Гартман із Дрездена, говорили про нього ентузіастично. Гартман був настільки зачудований, що навіть кілька років потому казав мені: «Ніяк не можу забути того Дона Жуана, котрого чув тоді у вас у Празі. Треба добре запам’ятати ім’я цього диригента».
Молодого капельмейстера, який тоді мав двадцять чотири роки і який, працюючи над «Золотом Рейну» та «Валькірією», а пізніше – над Дев’ятою Бетговена, заклав підґрунтя своєї такої щасливої й багатої на успіхи диригентської кар’єри, – звали Ґустав Малер.

[1] Анджело Нойман (1838–1910) – австрійський оперний співак та імпресаріо, який у 1885–1910 рр. був директором Німецького театру в Празі. Знаний пропагандист оперної творчості Ріхарда Ваґнера. Автор розлогих спогадів про нього.
[2] Першодрук оригіналу: Neumann A. Mahler in Prag // Gustav Mahler: Ein Bild seiner Persönlichkeit in Widmungen / Herausg. von P. Stefan. – München–Leipzig: «Piper», 1910. – S. 7–9.
[3] «Зброяр» (1837), «Цар і тесля» (1846) – комічні опери Альберта Лорцинґа (на його ж лібрето). Тут автор припускається неточностей: у Касселі Ґустав Малер був не хормейстером, а капельмейстером (музичним керівником і головним диригентом) Королівського театру. Окрім названих опер, там він диригував ще більш як 20-ма, у т. ч. своїм улюбленим «Вільним стрільцем» Вебера, «Кармен» Бізе, різними операми Верді, Ґуно, Маєрбера, Флотова.
[4] А. Зяйдль коротко працював у празькому Німецькому театрі в 1885 р. до того, як став головним диригентом «Метрополітен-опери» в Нью-Йорку.
[5] «Водовоз» (1800) – комічна опера Луїджі Керубіні на лібрето Жана-Ніколя Буї.
[6] Ювілейна вистава «Водовоза» (у німецькому перекладі Йозефа Зоннляйтнера) до 55-х народин Франца-Йосифа І відбулася в його присутності 17 серпня 1885 р.
[7] Людвік Сланський працював у Німецькому театрі з 1859 р. – спочатку скрипалем, балетним репетитором і другим, а пізніше – першим (з 1871 р.) диригентом. 1886-го він продиригував своєю 100-ю оперною постановкою. 1889 р. пішов на пенсію.
[8] Як і у випадку «Водовоза», ідеться про німецькомовну версію «Дона Жуана» (переклад лібрето – Макс Кальбек).