Раз Насреддін до чайхани забрів
І там свого знайомого зустрів.
Розговорились і знайомий став,
Хвалитися, що дві дружини мав.
- Це таке щастя – мати двох дружин, -
Прицмакував губами смачно він, -
В «двох квіток» такий різний аромат
І у сім’ї панує спокій , лад.
А Насреддін слова його ловив
І заздрив, що щасливо той так жив.
«Йому, мабуть живеться, як в раю?!
Чому б сім‘ю не збільшити й мою?! -
Подумав із захопленням, - Аллах
Дає людині щастя у жінках!»
Подумав, жінку гарну надививсь
І скоро уже вдруге одруживсь.
У шлюбну ніч до неї він прийшов,
Але прийом холодний тут знайшов.
Сказала йому жінка: - Геть з кімнати!
До першої дружини іди спати.
Умова в мене є лише одна:
Обрати маєш – я, а чи вона!
Похнюпивсь Насреддін, пішов в кімнату,
Де мала перша жінка спочивати.
Але суворо та його зустріла:
- Тобі, я бачу вже тепер не мила?!
Тож місця тут тобі тепер немає.
Іди, хай друга жінка утішає.
Помикався, зібрався серед ночі
Та і подався містом світ за очі.
До чайхани забрів і там зустрівся
Із тим, що своїм щастям так хвалився.
- Чого такий засмучений? – питає
Знайомий. – Та…жінки не підпускають.
Ти ж так хвалив та тільки гірше стало…
Знайомий, мов нічого не бувало,
Всміхнувся: - Я так радий тебе стріти,
Бо по ночах так нудно тут сидіти!