мініатюра

Присвячується Вікторії
Ніч 25.VI.2026

Такої яскравої ночі ще не було ніколи. На небі срібний місяць освічував усю землю своїм сяйвом, а поруч із ним світили золоті зорі, розсипані по синьо-темному морю.
Підналаштувавши гітару, я взяв букет квітів бузку і тишком-нишком виліз із вікна гуртожитку. Такий замріяний і такий закоханий, що аж забував про все. Думав лише про неї.
Удалині виднілися котеджі, омиті місячним світлом. Обабіч стежки розросталися пишні кущові троянди. Їхні квіти — білі, ніжно-рожеві та густо-червоні — мов маленькі місяці й зорі, тихо світилися у срібному сяйві ночі. Легкий вітер приносив їхній солодкий аромат, і здавалося, сама ніч благословляла мою дорогу до неї. Чотири берізки, коси яких розвівав легкий вітер. І жодної живої душі.
Просто під вікнами котеджів простягалися клумби тюльпанів. Червоні, жовті, рожеві, білі, помаранчеві та фіолетові квіти, мов різнокольорові вогники, дрімали у прохолоді літньої ночі. Срібне місячне світло ніжно торкалося їхніх пелюсток, і вони здавалися ще прекраснішими, ніби чекали разом зі мною тієї миті, коли вона відчинить вікно.
Я став на одне коліно під її вікном, узяв до рук гітару, глибоко вдихнув прохолодне нічне повітря. Воно було холодне, але напрочуд приємне. Повільно видихнув і торкнувся струн. Полилися перші акорди пісні «Yesterday» групи The Beatles.

Вчора тінь,
тінь твоя в моє життя ввійшла.
Ти, мов блиск, до мене підійшла.
Це все був вчорашній день.

Тільки день,
тільки день були ми — ти і я.
Ти — моя любов і біль моя.
І нині тут з тобою я.

Знову день прийшов —
закохався в тебе я.
Може, це був сон.
Вчора ти була моя.

Разом, вір,
щастя полум’я ми віднайдем,
світлу мить кохання проживем.
Не будеш ти вчорашнім днем…

Знову день прийшов —
закохався в тебе я.
Може, це любов.
І сьогодні ти моя.

Ті слова
о, не скажуть, як кохаю я.
Ти — моя любов, лише моя.
Зізнаюсь у коханні я.

І тут відчинилося вікно.
Вона була така красива… Вітер, який щойно грався з берізками, тепер ніжно пестив її довге, розпущене волосся. Вона сперлася на лікоть і мовчки дивилася на мене.
Поки лунав приспів, вона усміхалась. Здавалося, кожне слово торкалося її серця. Вона не відводила від мене очей.
Коли я дограв, поклав гітару на м’яку траву, взяв букет бузку, застрибнув на підвіконня й простягнув його їй.
— Чи подарує дама за зізнання свій поцілунок на прощання? — промовив я, закохано дивлячись у її неземні зелені очі.
Вона лукаво усміхнулась.
— Ох, не віддам я свого поцілунку… Заради твого порятунку.
Та вже за мить, сховавши наші обличчя за квітами, ми злилися в ніжному поцілунку. Здавалося, час перестав існувати. Була лише вона, аромат квітів і тихий шелест вітру.
— На добраніч, моя королево. — промовив я на прощання, не відводячи від неї погляду.
Вона лише усміхнулася. Наші очі зустрілися. Та коротка мить здалася вічністю.
Я зіскочив із підвіконня і ледь чутно прошепотів:
— Кохаю.
У відповідь почув її ніжний голос…
…
Ніч. Усе цвіте і пахне. Усе навколо таке прекрасне, але ніщо не зрівняється з її красою.
Кохаю. Кохаю, кохаю, кохаю. Кохаю! Нехай увесь світ знає!
У руках — гітара. Серце переповнює щастя. А вона стоїть біля відчиненого вікна, притискаючи до себе величезний букет квітів. Над нами сяє той самий місяць, який цієї ночі став свідком нашого кохання.
Учора ця пісня була лише красивою мелодією.
Сьогодні вона стала спогадом, який хотілося проживати знову і знову.