Я знову пішов у кіно
і попиваю червоне вино.
В порожній кімнаті нікого нема,
навколо мене — чорна пітьма
і чорний екран, що навпроти.

Що сьогодні: комедія, жахи?
Все сиджу — набридло чекати.
Сьогодні на десерт до вина — романтика.
Я завмер… Що ж… романтика.

Хвилин сорок на екрані — поцілунки,
потім двадцять — див-малюнки.
Занесло дивитися роман,
а я все дивлюся в чорний екран.

Вони там кохаються — разом, удвох,
а я тут один серед стін чотирьох.
Вино вже давно втратило свій смак,
а фільм розповідає про кохання знов і так.

Герой їй говорить: «Я тебе люблю»,
вона відповідає: «Я теж тебе люблю».
Я тихо сміюся: «Ну, щастя вам,
а я дочекаюсь кінця — і піду сам».

Та раптом на екрані — знайома мені мить:
вона від нього хоче піти.
Він просить залишитись, тримає за руку,
а я відчуваю якусь знайому розлуку.

Минає ще десять хвилин — фінал.
На екрані з'являється титр: «Кінець».
Я допиваю вино, вимикаю сигнал
і думаю: «Дивний у них все-таки кінець».

Встаю, відчиняю вікно — ніч.
Місто мовчить, наче теж дивиться кіно.
І тільки місяць кидає проміння навіч
на келих, у якому залишилось вино.

14.IV.2026