Все. Ще трішки
і виграю собі часу.
Потім нап’юся —
і не буде нічого.
Потім гірко розплачуюсь.
Скручуся в колобочок.
Усвідомлювати не важко,
що так сильно хочеться вмерти.
Світ жорстокий.
І я не боюся смерті!
Люди — прокляті суки.
Не бояться Божої муки.
Хтозна, що сказали пророки.
Візьму гріх на душу —
от візьму і пристрелюсь,
заріжусь, вдушусь,
втоплюсь, задихнуся.
Байдуже. Варіантів багато.
Я чиїмось не стану,
«не своя» я людина.
Ніколи не скажуть «кохаю»
під місячним покровом.
Я ніколи не буду собою.
Я взагалі важка особистість.
Розділити життя зі мною? —
та краще горіти у пеклі.
Важко.
Для чого я це взагалі пишу?
Ніхто не скаже.
Отже — монолог самовбивці.

Я знову плачу.
Чому? — питаю,
та не відповідаю.
Чогось боюся…
Чого? Не знаю.
Напевне, збрехав —
не боюся.
Що ж, помирати.
Навіщо терпіти,
навіщо страждати?
Щоб когось полюбити,
щоб когось покохати?
Все життя разом прожити,
дітей народити,
щоб потім читали
ці кляті строки!..
Ці дурні розмови!
Монолог самовбивці!

Ні. Я чекати не хочу.
Дочекати до літа.
Померти.
Щось після себе залишити…
Навіщо?
Не знаю.
Просто йти не хочеться.
Хочеться — перехочеться.
Проживеться — відбудеться.
А з часом позабудеться.
І страшний монолог самогубця.

Завершу словами:
«Я любив клятий світ».
Я безмежно любив,
та не зміг просто жити.
Переміг власний гніт.
Я не гордий. Пробачте.
А краще… забудьте.
Востаннє: прощайте.
Кажу від себе —
монолог самогубця.

10.VI.2026
1:06