Світ Віктора Степановича Бойка надзвичайно багатий і розмаїтий. Він був поетом, прозаїком, перекладачем, лавреатом престижних літературних премій, заслуженим працівником культури України, членом НСПУ, членом АУП і, з Божої волі, Наставником. Його внесок в українську літературу й загалом українську культуру ще належить осмислити й оцінити, зокрема на найвищому рівні.
Наразі ж мої спогади торкнуться лише однієї грані його діяльності — наставництва.
Багато людей у різних куточках України згадують свого Вчителя. У кожного — свої спогади, а спільне для всіх — почуття глибокої поваги і вдячності людині, яка по-справжньому стала близькою. Лише членів Спілки письменників Віктор Степанович виховав і підготував тридцятьох.
Пощастило й мені бути серед тих, кого він толерантно й водночас без жодних сподівань на поблажливість ставив на крило, щоб линути мені без остраху у світ красного письменства.
Якось я порівняла Віктора Степановича з лікарем — людиною, якій довіряєш, яка багато про тебе знає, а надто — недоліки. Сам же він називав себе мисливцем. Мисливцем за талантами.
Віктор Степанович умів добре відчувати людей, у чому я переконалася на власному досвіді. Після однієї з презентацій, де мала слово, Віктор Степанович раптом запитав:
— Прозу пишете? — І, не дочекавшись відповіді, додав: — Хто так говорить, може писати прозу. Пишіть.
Я стримано кивнула, хоча внутрішньо по-дитинному зраділа: Віктор Степанович зрозумів мій потяг до прози й схвалив його.
З усього видно, він вважав своєю місією допомагати людям знаходити покликання. А втім, не лише покликання. Комусь — і сенс життя.
Пригадую день обговорення в харківському осередку Спілки письменників наших кандидатур до вступу в НСПУ. Віктор Степанович кілька разів заклопотано виходив із зали: засідання ось-ось мало розпочатися, а хтось із його вихованців запізнювався. Нарешті він повернувся, котячи перед собою інвалідний візок із дівчиною. Це була Юлія Ткачова.
Важко передати словами ту радість, яку випромінювала поетеса з інвалідністю навіть у статусі кандидатки.
— Збувається моя мрія, — говорила вона.
(Юлію Ткачову прийняли до НСПУ 2018 року, з першої спроби).
Віктор Степанович тривалий час працював також із незрячими дітьми. Допомагав готувати до друку поетичні збірки своєму першому літературному вчителеві — незрячому Віктору Петровичу Тимченку.
Задля наставництва Віктор Степанович не шкодував ані зусиль, ані терпіння. Але й любив цю справу та займався нею цілком безкорисливо.
Ми вже ніколи не перепитаємо, що саме спонукало його ділитися з іншими знаннями й досвідом. Можливо, цьому сприяв природний талант учителя. Можливо, ним керувало бажання утверджувати українство в різних місцевостях, а надто на рідній Слобожанщині. Адже практично всі, з ким він працював, переходили на українську мову.

В Ізюм Віктор Степанович приїздив багато разів.
Ще в молоді роки, він потрапив у ДТП: автобус, в якому перебував, зійшов із траси й урізався в дерево. Віктор Степанович зазнав травми хребта. Це ушкодження час від часу нагадувало про себе впродовж усього життя. Однак їздити до нашого міста він не припинив, лише відтоді послуговувався швидкісною електричкою.
Свої поезії Віктор Степанович не тільки датував, а й зазначав місце їх написання. Це дає читачеві можливість уявити атмосферу, в якій народився щойно прочитаний твір, а ще — відчути певний післясмак.
Так от, є в його доробку й вірші, написані саме в ізюмській електричці.

На презентації однієї з моїх збірок, яку редагував Віктор Степанович, він прочитав вірш, де були такі рядки:
«Написала, напевно, що мало —
запеклися слова на вустах».
Мені тоді видалося дещо дивним, що зміст цієї поезії він спроєктував на себе, мовляв, недостатньо зробив на творчому шляху.
Та ще більше здивування чекало попереду.

Треба ж було такому статися: я захворіла напередодні ювілею свого наставника. Але хіба могла не поїхати, щоб долучитися до когорти привітальників?..
Температура, хоча й почала спадати, усе ще трималася на високих позначках. У супроводі чоловіка я доїхала до Харкова, а там, на автостанції, випадково зустрілася з В’ячеславом Романовським та Іриною Скринніковою. Таким дружним товариством ми й прибули до Деркачів.

У Будинку культури було велелюдно. Завершувалися останні приготування до урочистостей. Усюди панувала піднесена атмосфера.
Перший стенд зі світлинами розповідав про життєвий шлях ювіляра, починаючи з повоєнного дитинства. Другий презентував його творчий доробок: періодика, альманахи, антології, колективні збірки, окремо видані книжки поезії та прози. Третій знайомив з численними збірками, які Віктор Степанович редагував.
Відразу скажу: цей день став одним із яскравих і пам’ятних у моєму житті. Він був сповнений високої поезії та музики — звучали пісні на вірші ювіляра, — світла, тепла й шляхетності. Скільки в ньому вмістилося щирої поваги до Поета, того й не виміряти.
До кожного, хто брав слово, винуватець урочистостей підходив, дружньо тис руку чи вдячно пригортав.
І знову в його промові ми почули: «Мало встиг».
Хотілося вигукнути: «А що?.. Можна більше?!»

Безперечно, Віктор Бойко винятковий за масштабом особистості й обсягом творчої спадщини. А за самовідданістю наставницькій справі, гадаю, його немає з ким порівнювати.
Інтелектуал, інтелігент і водночас щиросердна людина, він, здавалося, володів ще й магічною здатністю розсувати межі часу.

І ось розгортаю газету «Українська література», а на її шпальтах — посмертна добірка Віктора Бойка. В останньому вірші — той самий лейтмотив: іще тільки «вчився говорити». То який же потенціал він відчував у собі, якщо, давно досягнувши висот Парнасу, за кілька місяців до відходу в засвіти написав:

А на душі лиш сумнів — не сльоза
й луна із казки про стару й корито.
Ти людям так нічого й не сказав.
Невже даремно вчився говорити!

2026, жовтень Ольга САДКОВА