Ти...ти - мій коханець, але, ти це знаєш...ти дізнався про це раніше за мене, ще коли я була зовсім мала, і бігала з намистом у формі сердечок... це було так давно... але ти, мабуть, дивився на мене і посміхався... так, ти знав, що я змінюсь, ти знав, що я помру і знову прокинусь, оновленою, іншою... я була сліпою... кожен мій крок - це був крок у небуття, тепер кожний мій крок - це крок у прірву... Ти знав!! Ти все знав, але продовжував споглядати мою картину, яку я щохвилини малювала і щосекунди паплюжила... Ти - мій ворог, ти мене не вбив, коли я цього бажала, але ти принизив мене, ти катував мене своїм сміхом... Ти - моє небо, постійно в хмарах, постійно в роздумах, чи подарувати мені ще хвилину життя... ти - небо сіре, затягнуте дощовими хмарами..я заходжу до під"їзду, піднімаюсь пішки на свій 4й поверх, дістаю ключ, заходжу до квартири, знімаю взуття, і чую знайомий звук... Ти плачеш за моїм вікном...Ти робиш це так рідко, але так щиро... Ти - мій вечір, осінній прохолодний вечір, в якому я заблукала сьогодні вранці... Ти - ліхтар, що загубився в ластовинні дерев, і твої промені зовсім не потрапляють до мене, на землю, щоб осяяти мій (тернистий?) шлях...Ти - мій друг, бо допоміг мені потонути в тобі, захлинутися в темряві твоєї душі, сховати свій погляд.... Ти - мій брат, наші душі злилися в чорну порожнечу, душі, що разом утворюють щось схоже на тінь кленового листя... але ти не кохання всього мого життя, так само ти не божеволієш від мене....бо твоя любов - це сонце, яке знову робить мене сліпою та беззахисною... але поки я твоя коханка... а любити я можу і каміння...