Неба безодня над містом брезентом висить,
Храмів хрести заблукали у натовпі хмар.
Горде вороння закликало в місто тартар,
Тонуть будинки у сутінках ночі за мить.
Кинув ліхтар свій замріяний погляд у світ,
Матово блиснув – й одразу безславно погас.
Краплі дощу одурманили розум і час,
В порох розбили міцний непоборний граніт.
Ллється асфальт під колесами брудних авто,
Геть утікають бігборди, дерева, стовпи,
Вдаль відпливають, спішать і женуть в нікуди.
Мчиться юрба, але кожен у ній є ніхто.
В люстрі калюж постають силуети істот,
Тих, що невпинно з епохи в епоху біжать,
Лине кортеж егоїстів, що вперто мовчать,
Навіть як біль від брехні роздирає їм рот.
Крик тишини розтривожує всі почуття.
Боляче ранить любов непорочних сердець.
В прірву штовхає... Здається, що це вже – кінець!
В нечисті гине коштовне і вічне життя.
Стоп! Зосередьтесь! Спиніться, хоча би на мить!
Часу немає вмирати отак навмання!
Просто безглуздо чекати від всіх визнання,
Адже у душах сльоза непокори тремтить.
Стоп, егоїсти! Погляньте у неба брезент!
Промінь ясний помаранчево сяє, бринить,
Рветься у світ і зворушливо так мерехтить,
Морок і тьму він засліпить і знищить ущент.
Там вдалині , де жевріє рятунок й тепло,
Мужній народ згуртувавшись назустріч іде,
Темних істот він до світла і правди веде.
В пил розбиває криве і спотворене скло.
Хто, як не ми, приведе усі сили у рух?
Нації різні згуртує в єдиний народ?
Більше не буде сліпих нерозумних істот.
Нас обійняв помаранчевий визвольний дух!