(з книги "Ось опудало...")

На небі – повний місяць,
як колесо від воза Феба.
І ні хмарини – чисте небо,
лиш колесо на небі висить.
Така-то в Бога там погода
без ненажерливих попів.
Усе сповна там, не напів,
до всього є своя нагода.
З нагоди й я оце пишу
про місяць той і Рай у Бога,
бо бачу вже – біжить дорога
і я по ній туди біжу.
Ледь-ледь встигаю, в ноги – біль,
і в серце – сум, і темінь – в розум.
Якщо ж це все підняти разом,
то, мабуть, я і не в собі.
В чужому тілі вже душею,
в чужому часі розум мій.
Ягня – праворуч, зліва – змій.
Іду між ними, як межею.
Тут кожен сам – собі, і кожен
за кожний вчинок відповість:
як не почув благую вість,
по тій межі пройти не зможе.
Чи зміг і я ту вість почути,
коли кричали лихварі,
коли Господь на зір хворів
і не до тих з’являвся в чуді?
І знов те чудо не про нас –
ще не гуртуються слов’яни,
і доля їх ще досі в’яне,
як хворе яблуко на Спас.
А українці – поодинці,
і кожен брата продає,
та дві копійки виграє,
а з тим – від ворога по пиці…
Дивлюсь – вже місяць став за хмари:
Рай заливає під дощем.
Вже й храм старий зламався вщент.
Чи вщент зламали яничари?
А Бог Святий на те мовчав,
мовчали з ним і служки ситі.
Ніхто не зміг йому тій миті
свого підставити плеча.
Стрибнула повінь і на землю.
Вже під водою береги.
Господь і сила берегинь
покинули небес оселю…

Та цур отим! То сон мені,
о пів на третю марив наче:
все як в житті було, тим паче
не в зливі людство, у лайні

30 липня 2007 року