Пане Валентине, кожен поет розмірковує над сутністю життя і смерті. Але оптимістичне ставлення до ситуації тішить. Філософ Ви наш!
Ніжно - ЛР.

Пані Лесю, я вже знаю, як то буде! Хоча не легко померти, як казала одна бабуся, сорочку не закалявши.

А я так собі задумав. Знав одного чоловіка, який виготовив собі гарну дубову труну ще за життя і тримав у ній пшеницю для курей... Звали його Антон Цикальчук. Не надіявся дядько, що коли помре, то хтось за нього так подбає... А я собі так сьогодні загадав. А чому? А Бог його знає... Дописував на роботі розвідку про графа Каліостро, який гостював у Сутківцях під Проскуровом... Мо, це вплинуло.

Ну й асоціації у Вас...
Мабуть, той чоловік довго жив.

Та жив трохи більше, як у Біблії нам назначено. Там сказано, що дав нам бог літ 70, а при доброму здорові і праведникам 80. Моїй мамі, слава Богу, вже 83. Мабуть,Ю живе за свого тата, що помер у 33-му, за двох своїх сестер, що померли тоді ж, за сина-первістак, що помер однорічним, за чоловіка, що помер у 54...

Коріння Вашого роду міцне. Хоч історія і невесела.

Мамине міцне. Я у неї вдався.

Бажаю всього найкращого і Вам, і Вашій мамі.

І я вам, і я вашій мамі.

Доброго ранку, Влентине. Мені це знайоме. Думки про смерть приходять десь після пятидесяти, коли розумієш, як мало часу зосталось і багато що вже стало неможливим, і хочеться встигнути зробити задумане. Вам це вдається.

Дякую, земляче. Але ті погані думки у мене зявилися зарання, бо доводилося багато ризикувати життям.

Чоловічий вірш, й ставлення до завершення шляху чоловіче. Напевно Валентине, не лише від статі, а й від ризику воно формується. Сьогодні було б 88 моїй мамі, що померла спокійно і мужньо місяць і два дні тому. Вона пройшла через фронти Другої Світової з 1941 по 1945. Теж ризикувала багато.
А вірш простий, лаконічний і справді чоловічий.

Дякую, пане Володимире. Не знаю, що й казати.
Мама - то дуже і дуже багато. Спостерігаю за людьми із дитбудинків. Як важко їм вписуватися у нормальне людське та ще й сімейне життя! Чомусь пригадуються експерименти з мавпочками, які виростали в ізоляції. Коли така мавпочка потім випускалася у стадо, то не могла адаптуватися, а коли народжувала, то як горіхи розкушувала голівки своїх мавпенят...

Я знаю про ці дослідження. Здавалося б одвічний ланцюг материнства руйнується в одній ланці недоотриманої любові. А почуття батьківства апріорно властиві лише 15-20% чоловіків! Решта набувають їх в процесі безпосереднього контакту з дітками! Отакі ми, чоловіки. Мабуть тому й люблю я своїх двох, що тягав їх на руках одночасно (крепкий був).
Щасти Вам!:)

І Вам щасти, земляче-волиняку! Бути батьком - це чудово! А вже дідом - то не передати! Яким би пяним чоловік не був і як би не ухилявся від наступного тоста, а за онуків випє!