Який-то дивний ліс жовтіє
і зеленіє в далині.
Чи доля вже не животіє,
чи то є знову сон мені?
Чи то прокинувся здоровим
і сильним на своїй землі?
Траву доскубують корови,
стирчать з землі хати малі.
Всі під соломою.
Під стріху
злітають ластівки.
Гніздо
будують –
свого віку віху.
Весь день будують.
Дзьоб-гвіздок
єднає слиною будівлю,
і небо крилами бринить.

А я чекаю на неділю,
святу неділю, на ту мить,
як вийде дівчина до церкви
з червоним бантом у косі.
І де ж та церква – аж у центрі.
Туди і тягнуться усі.
І я іду, та далеченько
та дівчина-краса іде,
вже як доросла, тихо, чемно
із батьком бесіду веде.
То і мені б із нею поруч
та з батьком –
все ж не сирота
в оту лиху дитинства пору,
де горе горше на свята.

Та ось і церква, наче мати,
старенька мати між людей,
не більша від старої хати
та більша Всесвіту.
І де
тепер оті красиві люди
і мужні силою землі?..
І хто мене од цього збудить?
Вже і душею я зімлів,
вже серце стисло – аж до болю.
Ковтну сльозу, змахну біду.
І знов до матері іду
на цвинтар той, що йде по полю.

8.11.06