Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ СХV
Сенека вітає свого Луцілія!

Не хочу, мій Луцілію, щоб ти надто клопотався добором слів чи їхнім порядком: маю для тебе важливіше заняття. Шукай, про що писати, а не як писати. І то не так писати, як думати, про що пишеш, аби продумане ти міг глибше засвоїти, мовби припечатати. Коли зауважиш, що чиясь мова пильно вигладжена, то знай: у того писаки й душа зайнята дрібницями. Великий муж викладає свої думки і недбаліше, й впевненіше. Про що б він не говорив, те вражає силою переконання, а не старанністю виголошення. Ти знаєш чепуристих молодиків, що плекають бороду й чуприну,- вони мовби тільки-но добуті зі скрині: від них марно чекати чогось мужнього, цілісного. Мова - образ духу: якщо вона гарненько підстрижена, підрум'янена, оздоблена, то це певна ознака того, що й дух - далекий від щирості, що й він не без вад. Вишуканість - прикраса не для мужів.

Коли б то було можливо побачити душу доброчесного мужа,- яким прекрасним, яким бездоганним, яким величним і погідним обличчям заясніла б вона перед нами! Як виблискувала б у ній і справедливість, і хоробрість, і поміркованість, і розважність! Скільки сяйва, крім того, додали б скромність, стриманість, вибачливість, щедрість, товариськість, а ще (хто б у те повірив?) рідкісний дар у людини - людяність! А передбачливість, а розуміння речей, а благородність, найвища з-поміж тих якостей, скільки б то - о добрі боги! - скільки б то й вони ще додали тут своєї краси, своєї величі й поваги! Яке то чудове було б поєднання - милого з достойним! Не було б такої людини, яка б не визнала, що не тільки любові, а й шани гідна та душа. Коли б хтось узрів її обличчя - натхненніше, про-мінніше від тих, які звик бачити поміж людом,- чи не став би наче вкопаний, чи не заціпенів би, мов при зустрічі з божеством? Чи не благав би одним лиш порухом губ, аби йому дозволено було ту з'яву споглядати? А тоді, спонуканий погідністю її погляду, чи не схилив би перед нею чоло, не благав би смиренно, не дивився б довго, спрямувавши зір угору,- бо вона значно вища від усього, що ми звикли бачити серед нас,- до її, хоч і спокійних, але живим огнем сяючих очей? Чи, врешті, не повторив би шанобливо й зворушено слова нашого Вергілія:

Як мені, діво, назвати тебе? Ні лицем ти не схожа

До земнородних, ні слово твоє не звучить, як у смертних...

Хто б не була ти,- щасти тобі, й наші влагіднюй турботи!

Й вона прийде, і полегшить турботи, якщо захочемо її шанувати. А для цього не треба розтинати туші вгодованих биків, не треба завішувати стіни святинь золотом і сріблом, а скарбону набивати грішми - треба плекати праведні, благочесні помисли.

Кожен, повторюю, запалав би до неї любов'ю, якби нам пощастило її побачити. А наразі чимало всього стоїть на заваді: то засліплює нам очі надмірним блиском, то вповиває їх темрявою. І все-таки, коли б ми захотіли звільнити від перешкод зір нашої душі, як очищуємо ліками очі й вигострюємо бачення, то могли б спостерегти доброчесність, навіть коли вона захована в тілі, навіть коли ослонена вбогістю, обложена зневагою чи погордою; ми спостерегли б ту красу, кажу ще раз, навіть якби вона була під якимось брудом. І навпаки, ми помітили б нікчемність і млявість нещасної душі, навіть якби нам заважав потужний блиск променіючого довкіл багатства і різало вічі оманливе сяйво почестей і великої могутності. Ось тоді б ми й зрозуміли, наскільки жалюгідним є те, що подивляємо, наскільки й самі ми подібні до дітваків, для яких будь-яка забавка - це щось найцінніше: якийсь там куплений за шеляга ланцюжок для них буває дорожчий від батьків чи братів. Справді, яка ще різниця між тими дітьми й нами, крім тієї, як зауважує Арістон, що нам відбирають глузд якісь малюнки й статуї і що наша глупота нам коштує набагато дорожче? їх тішать знайдені на узбережжі гладенькі розмаїті камінці, нас - величезні колони різнобарвних відтінків, привезені з єгипетських пісків чи з африканських пустель,- опори, що підтримують крівлю чи то портика, чи гостинного покою, де за обідом може зібратися хоч ціле місто. Ми захоплюємося стінами, що викладені тонкими мармуровими плитами, хоча знаємо, що під тими плитами приховано,- самі ж напускаємо на себе туману. А позолочуючи крівлі, хіба не радіємо обманові? Адже знаємо, що під тією позолотою - нікчемне дерево. Тонкий оздобний пласт окриває не лише стіни й стелю; всі ті, що так гордо ступають перед тобою, хизуються позолоченим щастям. Приглянься - і знатимеш, скільки зла під тоненькою платівкою достойності.

Та сама річ, яка не дає й хвилини дозвілля стільком урядникам, стільком суддям, річ, яка стількох же й робить урядниками й суддями,- гроші - відколи почали бути в шані, відтоді занепала шана до всього, що тієї шани заслуговує: по черзі, то набуваючи щось, то збуваючи, ми не питаємо «що то таке?», а «в якій ціні?» Відповідно до плати ми порядні, відповідно до плати - непорядні. Йдемо за чесністю, поки вбачаємо в ній якийсь зиск, готові одвернутись від неї, якщо злочини пообіцяють нам щось більше. Батьки навчили нас захоплюватися золотом і сріблом; прищеплена ще в дитячому віці жадоба, закоренившись, розрослася разом з нами. Незгідливий щодо всього іншого, народ одностайний в одному: на гроші дивляться, мов на якісь святощі, багато грошей зичать своїм близьким; гроші, наче вони є найціннішим надбанням людини, приносять у дар богам, коли хочуть засвідчити їм свою вдячність. А далі звичаї докотились до того, що вбогість викликає у людей хіба прокльони та погорду: багаті її зневажають, убогі ненавидять.

А тут і поети зі своїми віршами - ще й жару підкидають до наших пристрастей: так уже вихваляють багатства, начебто в них - єдина окраса й оздоба життя. їм здається, що безсмертні боги нічого кращого ані нам дати, ні самі мати не можуть.

Сонця палац осяйний, на колони високі опертий.

Золотом щирим яснів...

Глянь ще й на колісницю Сонця:

Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно .

Врешті, й найкращий з їхнього погляду вік вони називають золотим. Не бракне й серед грецьких трагіків таких, хто на зиск може проміняти невинність, здоров'я, добре ім'я.

Негідник я? То байка - багатій зате...

Питають, що ти маєш, а не «звідки взяв?»...

Яке майно, така й повага в кожного...

Коли ганьба від зиску? Як нема його...

Хвалю життя в багатстві, смерть - у вбогості..

Вмирає добре, хто й від смерті зиск урвав...

Нема для смертних блага понад золото:

З ним не зрівняти ласки материнської

Ані опіки батька - над усім воно.

Якщо й в очах Венери стільки чару є,-

Недаром люди і боги слугують їй .

Коли були виголошені ті останні рядки Евріпідової трагедії, всі присутні в однім пориві схопились на ноги, аби прогнати актора з його віршами, але тут на середину поспішив сам Евріпід і став просити, щоб іще почекали й побачили, який він приготував кінець тому шанувальникові золота. Беллерофонт у цій драмі не уникнув кари, як не уникає її жоден із нас у своїй драмі. Захланність не буває без кари, хоч сама захланність - це вже кара. Яких сліз, яких страждань вона вимагає! Яка вона нещасна, жадаючи, яка нещасна - придбавши! Додай ще повсякденні тривоги, що мучать кожного тим жорстокіше, чим більше він посідає. Як ми побиваємось над втратами, які, хоча справді великі, але ще більшими видаються! Втім, хоч би фортуна і не відібрала нічого, такі люди втратою вважатимуть усе, чого не придбали.- «Але ж саме таких прийнято називати щасливими й заможними, саме їм усяк прагне дорівняти майном».- Згоден. Ну й що? Хто, гадаєш, може бути в жалюгіднішому становищі, аніж той, кого діймають і печалі, й заздрість? Якби-то спраглі багатства порадилися з багачами, а шукачі почестей - з честолюбцями, що сягнули найвищої достойності! Напевно, змінили б свої бажання, а наразі, знехтувавши вчорашніми, живлять уже нові забаганки. Нема людини, задоволеної своїм щастям, хай би воно само бігло до рук. Усяк нарікає і на свої задуми, й на досягнення, а хвалить те, від чого відмовився.

Філософія, власне, дасть тобі те, що, на мою думку, є найважливішим: ти ніколи не будеш дошкуляти сам собі. До такого стійкого щастя, яке не сколихне жодна буря, тебе не допровадять ані гарно поєднані слова, ні переливна, повільно-плинна мова. Хай ті слова біжать, як хочуть, щоб тільки душа не розладналася, щоб була піднесеною і не переймалася тим, що думає про неї люд; щоб сама собі подобалася якраз за те, за що не подобається іншим, щоб свої успіхи оцінювала життям, щоб була переконаною: знанням вона збагатилась настільки, наскільки менше чогось жадає, наскільки менше боїться.

Бувай здоров!



ЛИСТ СХVІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Не раз поставало питання, що краще: коли в нас помірковані пристрасті чи коли їх нема взагалі? Наші проганяють їх, перипатетики - погамову-ють. Я, однак, не розумію, як це поміркованість недуги, хоч би яка вона була, може виявитися цілющою чи корисною. Але ти не лякайся: я не вириваю в тебе нічого такого, в чому б ти не хотів собі відмовити. Буду м'який, поблажливий стосовно всього, до чого ти тягнешся, що вважаєш або необхідним для життя, або корисним, або приємним, тільки від пороку тебе звільню. Заборонивши тобі жадати, дозволю хотіти,- щоб усе це ти робив без страху, розважно, щоб і насолоди відчував повніше. Чому ж би вони не мали по-справжньому стати твоїми, коли станеш їхнім повелителем, а не слугою? -- «Але ж природна річ,- зауважиш,- коли мене, скажімо, мучить туга за приятелем: дай право поплакати, як праведною є причина того плачу. Нічого дивного, коли ми небайдужі до думки людей, коли нас засмучує огуда; чому ж не дозволяєш на той благородний страх перед людською неславою?» - Кожен порок знаходить собі виправдання; кожен з них, скромний, подоланний на-початку, згодом розливається щораз ширше. Дозволь йому пробитись - ніяк не загамуєш. Будь-яка пристрасть попервах слабка. Відтак сама себе збуджує, а розростаючись, набирається сил. її легше не допустити, ніж вигнати. Хто заперечить, що кожна пристрасть випливає мовби з природного джерела? Природа доручила нам піклуватися про себе самих, але тільки-но почнемо потурати тому піклуванню,- воно тут же стає пороком. Ця ж сама природа підсипала насолоди до необхідних речей не з тим, аби ми липнули до тієї насолоди, а щоб завдяки їй для нас було приємним усе те, без чого не прожити. А коли насолода приходить незалежно, своїм правом, то це вже лакомство, розпуста. Тому чинім опір пристрастям при самому вході, бо легше, повторюю, взагалі їх не допустити, ніж вигнати.- «Але ж дозволь хоч трохи посумувати, хоч трохи потривожитись!» - Біда в тому, що це «трохи» розтягується хтозна як далеко й не закінчується там, де захочеш. Мудрецеві нічого не грозить, навіть якщо не дуже пильно стоятиме на сторожі себе самого, бо й своїм сльозам, як і насолоді, він, коли забажає, тоді ж покладе край. Але ми, оскільки нам нелегко вернутись, краще й не пробуймо тут просуватися вперед. Дуже влучно, здається мені, відповів якомусь молодикові Пане-цій, коли той запитав його, чи мудрець віддаватиметься любові: «Щодо мудреця, то це питання розглянемо згодом; а от коли йдеться про нас з тобою, яким ще ой як далеко до мудрості, то треба остерігатись, щоб над нами не взяло гору те сум'яття, та розгнуздана, нестямна сила, що себе ж потопче й піде під будь-чию зверхність. Виявиться прихильною - нас розохотить її доброта; поставиться зневажливо - розпалить її гордість. Доступна любов, як і любов недоступна,- однаково шкідливі: доступність нас зваблює, з недоступністю змагаємось. Тому-то, усвідомивши, наскільки ми слабі, краще перебуваймо у спокої. Якщо душа квола, то для неї небезпекою можуть бути і вино, і врода, й лестощі, й інші солодкі принади». Те саме, що Панецій відповів зацікавленому любов'ю молодикові, я скажу про будь-яку іншу пристрасть. Якомога далі обходьмо слизьке місце: ми й на сухому похитуємося. Тут, мабуть, перестрінеш мене отим звичним - його часто висувають проти стоїків - докором: «Надто високі в вас обіцянки, надто суворі приписи! Ми - звичайнісінькі люди, де вже нам відмовляти собі в усьому! Ми сумуватимем, але не дуже, жадатимем, але в міру, гніватимемось, але ненадовго».- А знаєш, чому ми того не можемо? Бо не віримо, що можемо! В дійсності, присягаюся, справа стоїть так: ми захищаємо наші пороки, бо любимо їх, і воліємо їх виправдати, а не випровадити. Природа подала нам для цього достатньо сил,- тільки б ми зібрали їх, як-то кажуть, в один кулак, тільки б звернули їх на свій рятунок, а не на свою загибель. «Не можемо» - це лиш відмовка; причина ж у тому, що не хочемо.

Бувай здоров!



ЛИСТ СХVII
Сенека вітає свого Луцілія!

Чимало мені приточиш клопотів і мимоволі втягнеш у нудну й прикру суперечку, надсилаючи такі питаннячка, в яких я не можу ні розійтися з нашими, не порушивши миру з ними, ані погодитись,- не порушивши миру з власним сумлінням. Запитуєш, чи правдою є те, що твердять стоїки: мудрість, мовляв, це благо, а от «бути мудрим» - це вже не благо. Спочатку викладу погляд стоїків, а потім зважусь і на свою думку.

Наші вважають, що всяке благо - тілесне, адже воно діє, а все, що діє,- тіло. Всяке благо приносить користь. А щоб приносити користь, потрібно діяти. Якщо благо виконує дію, значить, воно тілесне. Вони твердять, що мудрість - благо, отже, її також мусять назвати тілесною. А от «бути мудрим» - це, на їхній погляд, щось цілком інше: воно безтілесне і лиш додається до мудрості, отже, і не діє, і не приносить користі.- «То як це? Хіба не твердимо, що бути мудрим - це благо?» - Твердимо, але відносячи до того, що й визначає, чи людина мудра,- тобто до самої мудрості.

А тепер послухай, що на те відповідають інші, перше ніж почну відходити, щоб зайняти своє становище.- «Якщо так міркувати, то й жити блаженно - не благо».- Хоч-не-хоч треба погодитися, що блаженне життя - благо, а жити блаженно - не благо. А ще нашим заперечують у такий спосіб: «Ви хочете бути мудрими. Отже, бути мудрим - щось таке, чого необхідно жадати. А чого необхідно жадати, те мусить бути благом». Тут нашим доводиться викручувати слова: до виразу «необхідно жадати» (ехреіешішп) додають ще один склад, на що наша мова не дозволяє. І все-таки, якщо не заперечиш, я додам. «Те, чого необхідно жадати,- благо; а те, що може бути жаданим (ехреііЬііе) - щось побічне: воно стає нашим надбанням уже після того, коли ми осягнули благо».

Я іншої думки: вважаю, що наші вдаються до такого викруту через те, що зв'язали себе попереднім твердженням і від тієї засади їм уже годі відступити. Для нас, звичайно, багато важить усталена думка загалу; якщо так видається всім, то це приймаємо за доказ істини. Приміром, існування богів доводимо ще й тим, що уявлення про них закладене в усіх людей: нема такого народу, який опинився б аж так далеко поза межами будь-яких законів та звичаїв, що не вірив би в тих чи інших богів. А коли розмірковуємо про безсмертність душі, то немаловажною для нас є одностайність людей, які або жахаються тих, хто в підземному світі, або шанують їх. Тож і я послужуся переконанням, якого тримаються всі назагал: не знайдеш людини, яка б не визнала, що благом є і мудрість, і «бути мудрим». Але я не братиму прикладу з переможених - не звертатимусь по остаточне рішення до юрби: пущу в хід власну зброю.

Коли щось додається до чогось, то де воно може бути: поза тим, до чого додається, чи в тому, до чого додається? Якщо в тому, до чого додається, то воно в такій же мірі тіло, як і те, до чого додається. Але ніщо не може бути доданим до чогось, не торкнувшись того, до чого додається. А що торкається, те мусить бути тілом. І далі: якщо воно зовні, то, значить, віддалилося від того, до чого було додане. Що віддаляється, те наділене рухом. Що наділене рухом, те - тілесне. Сподіваєшся, що я скажу: біг і бігти - одне й те ж саме, як, приміром, спека і пекти, світло і світити. Ні, я визнаю, що то різні речі, але - не різнорідні. Якщо здоров'я не є ні благом, ані злом, то й «бути здоровим» - так само. Якщо справедливість - благо, то «бути справедливим» - теж благо. Якщо ганьба - зло, то «бути в ганьбі» - теж зло; далебі, точнісінько так, як із недобачанням: якщо воно - зло, то й «недобачати» - так само. Одне, зверни увагу, не може обійтись без другого. Хто розуміє, той розумний. Яким є одне, таким і друге, і це настільки далеке від сумніву, що і те, й друге люди назагал мають за одне й те ж саме. Але краще поміркуймо ось над чим. Якщо все є або зло, або благо, або ж ні зло, ні благо, тобто належить до речей безсторонніх, то до чого зарахувати оте «бути мудрим»? Заперечують, що то благо, але й злом його ніяк не назвеш. Виходить, що є чимось середнім. Але ж середнім, або безстороннім називаємо те, що може випасти на долю і поганої, і порядної людини: приміром, гроші, врода, знатність. А от бути розумним може тільки доброчесний чоловік. Звідси висновуємо, що «бути розумним» не належить до чогось безстороннього. Але й злом не буває те, що не може випасти на долю когось злого. Отже, бути мудрим - благо. Те, що лишень у доброчесного,-- благо. Бути мудрим - це надбання лише доброчесної людини; значить, воно благо.- «Так, але ж це тільки додаток до мудрості».- Чи те, що називаєш «бути мудрим», саме творить мудрість, чи виникає з тієї мудрості? Так чи інакше - воно тілесне. Адже тілом є і творене, й те, що творить. А раз «бути мудрим» - тілесне, то воно тим самим - благо, бо якраз тілесності йому бракувало, щоб бути благом.

Перипатетики вважають, що «бути мудрим» і «мудрість» - це те ж саме, оскільки перше неодмінно включає в собі друге і навпаки. Хіба назвеш мудрим того, хто не володіє мудрістю? А хіба заперечиш, що мудрий володіє мудрістю? Давні діалектики розрізняли ті речі; від них те розрізнення перейшло й до стоїків. Скажу, в чому воно полягає. Одна річ поле, інша - володіти полем. Хіба ні? Адже друге стосується не поля, а тієї особи, яка ним володіє. В такому розумінні «мудрість» і «бути мудрим» - справді різні речі. Думаю, погодишся: те, чим володіють, і той, хто володіє,- не одне і те ж саме. Отож володіють мудрістю, володіє - мудрий. Мудрість - це досконалий розум, допроваджений до чогось найвищого, найкращого; вона є мистецтвом життя. А що таке «бути мудрим»? Не можу сказати, що це - «досконалий розум», але скажу так: це те, що випадає на долю людини, яка володіє досконалим розумом. Отже, чимось одним є довершеність розуму, а чимось іншим - посідання довершеного розуму.

«Є,- кажуть нам,- тіла різної природи: ось, приміром, людина, а ось - кінь. Далі йдуть порухи душі, враження, що вказують на ті чи інші тіла. Власне, у тих порухах є щось притаманне тільки їм, щось таке, що існує окремо від тіл. Бачу, наприклад, Катона, який проходжується. Відчуття мені вказують на це, душа - вірить. Те, що я бачу, на що спрямовую зір і душу, є тілом. Тоді кажу: «Катон проходжується». Так-от саме те, що я кажу, вже не є тілом, а лише якимсь повідомленням про тіло; одні називають це «висловленням», інші - «звістуванням», а ще інші - «виреченням». Так, коли кажемо «мудрість», то розуміємо щось тілесне; а коли кажемо «він мудрий», то мова йде вже про тіло. Але ж велика різниця, чи вказуєш на нього, чи говориш про нього».- Припустімо наразі,- бо ще не виголошую власного погляду,- що то різні речі. Але що заважає тому другому бути і чимось другим, і водночас - благом? Щойно я говорив: одна річ - поле, інша - володіння полем. Та й чому б мало бути інакше? Адже одній природі належить той, хто володіє, іншій - те, чим володіють: тут - земля, там - людина. Не так у нашому питанні: однакова ж природа і в того, хто володіє мудрістю, і в самої мудрості. Там, окрім того, володіння - це щось одне; той, хто володіє,- щось цілком інше. А тут і те, чим володіють, і той, хто володіє,- в одному, нероздільному. Володіти полем нам дає змогу право, мудрістю - природа. Поле може бути відчуженим і переданим іншому власникові, а мудрість ніколи не полишає свого господаря. Отже, нема підстави порівнювати щось цілком непорівнянне. Я тут почав був говорити, що хоч маємо дві різні речі, все ж і одна, і друга можуть бути благом. Наприклад, мудрість і мудрець: хоч одне й друге є чимсь окремим, але і те, й це, ти погодишся,- благо. Отож, як ніщо не заважає, щоб благом була і мудрість, і той, хто нею володіє, так само ніщо нам не заважає вважати благом і мудрість, і володіння мудрістю, а володіти мудрістю - це бути мудрим. Я для того хочу бути мудрецем, щоб бути мудрим. Ну, то як? Хіба не назвеш благом те, без чого й друге не буде благом? Ви ж не відмовитесь від свого твердження, що до мудрості, коли б вона давалась не для того, аби нею користуватись у житті, не варто й братися. А що таке, власне, користуватися мудрістю? Бути мудрим! Ось що в ній найцінніше. Ось без чого вона стає непотрібною. Якщо катування - зло, то й бути катованим - зло; тут годі заперечити, бо, відкинувши друге, доведеться визнати, що й перше не є злом. Мудрість - це стан досконалого розуму; бути мудрим - це застосування досконалого розуму в житті.

Як же це можливо, щоб благом не було застосування того, що без застосування перестає бути благом? Запитаю тебе, чи треба стреміти до мудрості. Скажеш, що треба. Запитаю, чи треба прагнути застосування мудрості в житті. Скажеш, що треба. Тим самим даси зрозуміти, що ти б не прийняв її, якби не дозволено було застосовувати її в житті. До чого треба стреміти, те - благо. Бути мудрим - значить, застосовувати мудрість у житті, як промовляти - це застосовувати мистецтво мовлення, а дивитися - застосовувати зір. Отож бути мудрим - це застосовувати мудрість, а до застосування мудрості треба стреміти; значить, треба прагнути бути мудрим, а до чого треба прагнути, те - благо. Я вже віддавна картаю себе за те, що мимоволі наслідую тих, кого звинувачую,- трачу слова на з'ясування очевидного. Хто ж бо сумніватиметься, що коли спека - зло, то й пектися на сонці - зло, а коли мороз - зло, то й мерзнути - зло, коли життя - благо, то й жити - благо? Все це - довкола мудрості, а не в ній; ми ж повинні вникати у саму мудрість. Навіть якщо нам заманеться ширших обріїв,- тут є де поблукати на просторі: досліджуймо природу богів, начатки небесних світил і те дивовижне плетиво шляхів, якими кружляють зорі; розмірковуймо, чи саме до їхнього руху достосовуються й усі наші рухи, чи звідти долинають поштовхи до всіх тіл, до всіх душ; чи також усе те, що називаємо випадковим, насправді пов'язане певним законом; чи дійсно ніщо в цьому світі не порушиться несподівано, відхилившись від одвічного порядку. Дарма, що ті питання далекі від поліпшення звичаїв, зате вони додають снаги, підносять наш дух до величі тих речей, якими він займається. А все те, про що тільки-но мовилось, навпаки, здрібнює, пригнічує думку і не вигострює, як прийнято вважати, а стоншує її. Навіщо ж то, заклинаю богами, на ті речі, якщо вже не хибні, то напевно непотрібні, марнуємо пильність, таку потрібну для справ набагато важливіших, набагато кращих? Яку матиму користь, дізнавшись, чи мудрість є щось одне, а «бути мудрим» - інше? Яку матиму користь, дізнавшись, що одне з них благо, а друге не може ним бути? От махну рукою (що буде, те буде!) і, задумавши бажання, кину жереб - хай тобі випаде мудрість, а мені - бути мудрим! І, повір, не будемо в кривді - ні ти, ані я.

Краще подумай, як мені вказати дорогу, що провадить до мудрості. Скажи, чого я повинен уникати, до чого - прямувати; якими заняттямми можу зміцнити занепалий дух; як відігнати від себе ті пристрасті, що наскакують на мене, не дають всидіти на місці; в який спосіб маю протистояти силі всіляких бід; як відбитись від тих нещасть, які натрапляють на мене, а як - від тих, до яких потрапляю сам. Навчи мене переносити скорботу, не засмучуючись самому, а щастя - не засмучуючи інших; як мені не вичікувати тієї останньої, неминучої межі в житті, а самому, коли видасться потрібним, поспішити з нього. Ніщо мені не видається таким ганебним, як бажати смерті. Бо якщо хочеш жити, чому кличеш до себе смерть? А якщо не хочеш, то чому випрошуєш у богів те, що дали тобі від самого твого народження? Адже те, що ти помреш, навіть коли б не хотів того, встановлено невідклично, але те, що ти можеш померти, коли захочеш,- в твоїх руках. Перше для тебе необхідне, друге - дозволене. Цими днями я прочитав в одного, до речі, вельми красномовного чоловіка, такий-от на диво ганебний зачин: «Якби-то,- каже,- я вже швидше помер!» Безумче! Ти випрошуєш те, чим сам володієш. «Якби-то я вже швидше помер!» Ти, може, й зістарівся, ось так вигукуючи,- а що ж тобі зв'язувало руки? Ніхто не тримає: йди, куди заманеться! Вибери будь-яку частину природи і звели їй, аби дала тобі змогу вийти. Таж поряд тебе - начатки, що в основі цього світу: вода, земля, повітря. Всі вони - й джерела життя, і стежки до смерті. «Якби-то я вже швидше помер!» І що ж то означає оте «швидше»? Який день визначаєш для нього? Він може надлинути швидше, ніж сам того хочеш! Подібні оклики - з уст слабодуха, який тими прокльонами хоче здобути для себе співчуття. Хто накликає на себе смерть, той не хоче вмирати. У богів проси життя і здоров'я. А якщо ти забажав смерті, то тим вона й корисна, що кладе край будь-яким бажанням.

Ось чим, мій Луцілію, треба займатись, ось чим живити душу! Це, власне, і є мудрість, це - бути мудрим! Саме це, кажу, а не дріб'язкові, пусті суперечки, в яких витончуємо ні на що не придатну кмітливість. Стільки питань дала тобі фортуна, а ти, не потрудившись над ними, вдався до хитромудрого базікання. Як то безглуздо - почувши бойову сурму, розмахувати мечем у повітрі! Геть же ті брязкальця - пора взятися за зброю, яка вирішує хід битви! Повчи, як домогтися того, щоб душу не скаламучували ні страхи, ні печалі; як скинути з себе вагу прихованих жадань. Візьмімося, врешті, до діла! - «Мудрість - благо; бути мудрим - не благо». Договоримось до того, що й нам відмовлять у мудрості, що піднімуть на сміх усі наші зусилля, спрямовані на щось цілком непотрібне.

А як відгукнешся, дізнавшись, що сушать собі голову ще й над таким: «Чи майбутня мудрість - благо?» - Та чи можна, скажи, будь добрий, навіть засумніватись у тому, що ні засіки не передчувають майбутнього врожаю, ані дитинство не сприймає розумом сили й міцності прийдешньої молодості? Хворому, поки він у ліжку, не може допомогти здоров'я, на яке ще не прийшов час, так само, як бігунові чи борцеві не додасть снаги відпочинок, що почнеться не за один і не за два місяці. Хто ж бо не знає, що все прийдешнє саме тому не може бути благом, що воно - прийдешнє? Адже благо неодмінно допомагає, а яка ж допомога від того, чого ще нема? Якщо якась річ не допомагає, то вона - не благо; якщо допомагає, то вона - благо, і це благо - присутнє. Я - майбутній мудрець; це буде благом лише тоді, коли я стану мудрецем, а тим часом - то не благо. Якась річ, і щоб могла бути такою чи іншою, мусить передусім взагалі бути. То як, скажи, будь добрий, благом може бути те, чого ще нема? І чи ти жадав би від мене переконливішого доказу, що якась там річ ще не існує, якби почув: «Вона буде згодом»? Адже цілком очевидно: те, що надходить,- ще не надійшло. Ось-ось надійде весна: з того суджу, що тепер - зима; ось-ось наступить літо: звідси висновую, що літа ще нема. Отож найвагоміший доказ, що чогось ще нема,- це те, що воно буде. Я сподіваюсь, що буду мудрий, але наразі я ще не мудрий. Якби я володів тим благом, то вже ось тепер був би вільний від цього зла. В майбутньому стану мудрим: з цього можеш зрозуміти, що я ще не мудрий. Годі-бо перебувати в полоні цього зла і водночас горнутись до того блага, яке ще лиш буде. Вони не поєднуються: в однієї і тієї ж людини не може бути і блага, й зла.

Втім, облишмо ті хитромудрі марниці й поспішімо до чогось такого, що може стати нам у пригоді. Хто поквапливо рушає до повивальниці, стурбований за дочку-породіллю, той не читатиме по дорозі оголошень і розпорядків видовищ. Хто біжить до свого дому, що охоплений полум'ям, той не глядітиме на гральну дошку й не міркуватиме, як можна звільнити ув'язнений камінчик(2). А хіба ж не доходять до тебе звідусіль погані вісті - й про пожежу, що знищила дім, і про небезпеку, на яку наражаються діти, й про облогу вітчизни, й про розграбування майна? Додай ще буревії, що розкидають судна, землетруси та все інше, що може викликати страх. І серед усього того, що тебе розшарпує, ти знаходиш час на розваги для душі? Дошукуєшся, що таке мудрість, а що - бути мудрим і яка між ними різниця? Зав'язуєш і розплутуєш вузли, хоч над головою в тебе - така брила! Не так уже зичливо, не так щедро природа обдарувала нас часом, щоб із тієї мализни ми могли ще й розтринькувати щось. Глянь, скільки часу пропадає навіть у найощадливіших, найпильніших: якусь частинку забирає в кожного з них їхнє власне слабування, а ще якусь - недуга їхніх близьких; якусь частину забирають особисті, неминучі справи, а ще якусь - справи суспільні; добру частину життя ділимо зі сном. То що ж то за приємність така - пускати на вітер чималу долю того часу, настільки вже стислого, що так рвучко тікає, пориваючи й нас із собою? Зваж і на те, що нашій душі звичніше розважати себе, ніж лікувати; філософію - лікувальний засіб - вона перемінює в забавку. Я не знаю, яка різниця між мудрістю і «бути мудрим», зате добре знаю, що мені байдуже, знаю я це чи ні. Скажи мені: я стану мудрим, докопавшись, нарешті, до тієї різниці? Чому волієш затримувати мене серед слів, а не серед діянь мудрості? Зроби мене хоробрішим, зроби впевненішим, зроби рівним фортуні, зроби вищим од неї! І я таки зможу стати над нею, якщо спрямую на цей замисел усе те, чого вчуся.

Бувай здоров!



ЛИСТ СХVIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Вимагаєш, аби я частіше тобі писав. Зробімо підсумок: нічим буде тобі сплачувати. Ми ж домовлялися: твої листи будуть першими; ти пишеш - я відписую. Але вже не буду таким незгідливим, бо знаю, що ти не з тих, кому небезпечно давати в борг. Отож виплачу тобі наперед і не чинитиму, як Ціцерон, славетний своєю красномовністю муж, який велів Аттікові «писати навіть тоді, коли нема про що писати, а так - що лиш спаде на думку»(1). Я ніколи на гризтимусь, що нема про що писати, навіть якби оминув усе те, чим переповнені листи Ціцерона: хто про яку посаду старається, хто покладається в тій боротьбі на власні, а хто на чужі сили, хто домагається консульства, розраховуючи на Цезаря, хто - на Помпея, а хто - на свою скарбницю; що за безсердечність у того лихваря Цецілія(2), від якого й ніхто з близьких не отримає навіть шеляга, хіба що з умовою сплатити позичальникові не менше, ніж сто відсотків. Краще займатися своїми, а не чужими болячками; краще, як-то кажуть, перетрусити себе самого й побачити, як часто ми домагаємося чогось, та не збираємо потрібних голосів. Нічого не домагатися, оминати майдан, де фортуна вершить усіма справами,- ось у чому, мій Луцілію, найвище благородство, най-певніший спокій і свобода! Хіба ж то, скажи мені, не приємно,-- коли поскликувані жителі з усіх триб, коли пошукачі посад завмирають від непевності на своїх підвищеннях, коли один з них обіцяє гроші, другий діє через довірену особу, третій виціловує руки тим, кому, хай лиш поталанить на виборах, не захоче навіть подати руки, коли, затамувавши подих, усяк очікує голосу окличника(3),- хіба то, кажу, не приємно, ставши собі осторонь, споглядати те торговище - просто так, нічого не купуючи, нічого не збуваючи? А наскільки більшою радістю сповнюється той, хто спокійно озирає вже не консульські й не преторські вибори, а ті важливіші, де одні домагаються річних почестей, другі - пожиттєвої влади; одні клопочуться про успішне завершення воєн та про тріумфи, інші - про маєтки; одні - про шлюби та про дітей, інші - про щастя своє та своїх близьких! Якою ж то великою мусить бути душа того, хто лиш один нічого не домагається, нікого не благає і скаже: «Не маю нічого спільного з тобою, фортуно! Не визнаю твоєї влади наді мною. Знаю, що з твоєї згоди проганяють Катонів, а схвалюють - Ватіні-їв(4). Нічого не прошу в тебе». Ось що значить бути ковалем власного щастя! Ось про що можемо писати один одному, черпаючи з того невичерпного джерела,- адже перед очима завжди тисячі й тисячі неспокійних людей: усе чогось домагаючись собі ж на згубу, вони прориваються крізь біди, у біди й вриваються, женучися за тим, од чого незабаром тікатимуть, що навіть зневажатимуть. Назви того, хто був задоволений здобутим, хоча, поки жадав, воно перевершувало, здавалось, усі його бажання? Помиляються, вважаючи, що щастя захланне: воно - надто дрібне, тому й не насичує нікого. Тобі видається високим те, від чого ти далеко; а вийди на вершину - і вже воно низьке. Хай буду брехуном, якщо тут же не націлюєшся на щось вище: що сприймаєш за вершину,- лише східець. Незнання істини всім дається взнаки. От і мчать, засліплені поголосом, переконані, що до чогось доброго, а домчавши, натерпівшись,- бачать: усе це або лихе, або пусте, або дрібніше, ніж сподівалися. Чимало людей подивляють речі, що звіддалік оманюють своїм виглядом: велике видається юрбі благом.

Щоб і нам таке не трапилося, спробуймо дослідити, що ж таке, власне, благо. Його тлумачили по-різному - кожен на свій кшталт. Дехто дає таке визначення: «Благо - це те, що притягує душі, кличе їх до себе». І тут же чують заперечення: а що, коли справді притягує, але на загибель? Адже знаєш, скільки-то всіляких зол виглядають дуже привабливо. Правдиве і правдоподібне - різні речі. Благо неодмінно поєднується з правдою: блага без правди не буває. А що знаджує, приваблює, те лиш подібне до правди: воно підкрадається, непокоїть, притягує. Окреслювали ще й так: «Благо - це те, що збуджує нас потягом до себе, чи пак збуджує потяг спрямованої до нього душі». Той самий закид роблять і тут: потяг у нас викликає багато речей, до яких тягнемося собі ж на біду. На кращій дорозі були ті, хто дав таке визначення: «Благо - це те, що будить у нас згідний з природою потяг до себе, і чого треба домагатися, тільки-но визнаємо його гідним домагання». А раз воно гідне домагання, то воно й чесне, бо саме до чесного поривається досконала душа.

Нитка бесіди привела мене до місця, де мушу обговорити різницю між благом та чесністю. Є в них щось спільне, невіддільне: нема такого блага, в якому не було б чогось від чесності, ну, а чесність - завше благо. То яка ж поміж ними різниця? Чесність - це досконале благо, яким вивершене щасливе життя; що стикається з ним, те й собі стає благом. Поясню, що маю на увазі. Є чимало такого, чого не назвеш ні благом, ані злом, наприклад, військова служба, виконання посольських чи судових обов'язків. Усе це, коли тим займатися чесно, стає благом - із невизначеного переходить у розряд благ. Благо стає благом через поєднання з чесністю, а чесність - сама по собі благо. Благо, випливає з чесності; чесність ні від чого не залежить. Що тепер благо, раніше могло бути злом; що чесне - нічим іншим, окрім блага, не могло бути.

Давали ще таке визначення: «Благо - це те, що згідне з природою». Послухай уважно, що на те відповім. Усе, що благо, те згідне з природою, але не все, що згідне з природою, вже тим самим мусить бути благом. Є чимало такого, що згідне з природою, але водночас це такі дрібниці, що аж ніяк не заслуговують називатися благом: вони нікчемні й варті радше зневаги. А от благом, навіть найменшим, не можна нехтувати. Поки воно незначне, поти не може бути благом, а почало бути благом - значить, перестало бути незначним. Як розуміти благо? Воно в досконалій згоді з природою.- «Ти визнаєш, що благо згідне з природою, бо це його властивість, але визнаєш і те, що є інші, згідні з природою, речі, які, однак, не назвеш благом. То як це можливо, щоб одне було благом, друге - ні? Як можливо, щоб одне могло набути іншої властивості, раз одному й другому притаманна така важлива спільна ознака - згідність із природою?» - Можливо, з огляду на величину. Не новою є думка, що багато дечого, зростаючи, змінюється. Був хтось немовлям - став дорослим, і його властивість стала іншою: немовля нерозумне, дорослий - розумний. А дещо завдяки приростові змінюється не тільки на щось більше, але й у щось інше.- «Що збільшується, те не стає чимось іншим; чи наллєш вино у дзбанок, а чи в бочку - байдуже: і в одній, і в другій посудині вино залишиться вином. Лизни меду з ложки, лизни з миски - він буде таким же солодким і тут, і там».- Але ж твої приклади - то цілком щось інше: якість усіх тих речей, про які згадуєш, залишається однаковою, хоч би як збільшувалися самі речі. Адже є такі речі, що при будь-якому збільшенні зберігають свій рід і свою властивість, але є ще й такі, що їх перемінює у щось інше лишень остання з ряду додача, вибиваючи на них мовби свіжу мітку - нову, не властиву їм досі якість. Лише останній камінь створює склепіння - той, який вклинився поміж два ввігнуті боки й поєднав їх собою в одну цілість. То чому так багато важить остання, хай і невеличка, додача? Тому, що вона вже не побільшує, а виповнює. А деякі речі поступово позбуваються попереднього вигляду, набуваючи в той же час нового. Коли хтось подумки довго відсуває межі якогось предмета і врешті втомлюється, спостерігаючи його великість, то каже, що він безмежний,- і той предмет уже цілком інший, ніж був тоді, коли здавався великим, але все-таки обмеженим. Так само, коли думаємо про те, що якась річ важко піддається поділу, і коли та трудність наростає, то це, врешті, дає нам уявлення про неподільність. Так само і від того, що ледь-ледь, насилу рухається, переходимо до чогось непорушного. Не інакше й тут: щось було згідне з природою, але зростання величини переносить на нього іншу властивість і робить його благом.

Бувай здоров!


ЛИСТ СХІХ
Сенека вітає свого Луцілія!

Хоч би скільки разів мені пощастило на якусь знахідку, ніколи не чекаю, поки скажеш: «Це для спільного вжитку!» - сам собі це кажу. Спитаєш мене, що то за знахідка? Ширше підставляй полу: нагодився чистий зиск. Навчу, в який спосіб ти б міг якнайшвидше розбагатіти, а тобі ой як кортить почути про те! Та й не диво: найкоротшою дорогою виведу тебе до найбільших багатств. Тобі, одначе, знадобиться позикодавець: щоб зайнятись торгівлею, мусиш узяти в борг. Але я не хочу, щоб ти це робив через посередника, щоб твоє ім'я заяложував якийсь там махляр. Я маю для тебе готового до послуг вірителя - його вказав Катон: «Бери в борг у себе самого». Хай би в нас була якась там крихта - того вистачить, якщо по те, чого нам бракне, звертатимемось до себе самих. Адже нема жодної різниці, мій Луцілію, чи ти матимеш якусь річ а чи просто її не бажатимеш. І тут, і там кінцевий підсумок однаковий: не будеш мучитися. Я не вимагаю, щоб ти відмовляв у чомусь природі: її не подолаєш, вона вперто домагається свого; але знай одне: що виходить за її межі, те позичене, а не конечне. Я голодний: треба щось з'їсти; а яким буде хліб - із полби чи з пшениці - для природи це байдуже: вона домагається, щоб шлунок наповнили, а не щоб йому догоджали. Хочу пити,- а чи зачерпну воду з сусіднього озерця, чи ту, що я обклав її снігом, аби була студеною від позиченого холоду,- для природи байдуже. Вона велить одне: вгамувати спрагу; а з якого кухля питимеш: золотого, кришталевого, порцелянового чи просто з пригорщі(1) - те, кажу ще раз, для природи байдуже. Дивись на межу, яка накреслена всьому сущому,- й відмовишся від зайвого. Нагадає про себе голод - сягну рукою по щось найближче; він сам присмачить усе, хоч би що я взяв: голодний нічим не гордує.

Хочеш знати, що мене так утішило? Прекрасно, на мій погляд, сказано: «Мудрець - найпильніший шукач природних багатств».- Відмовиш на те: «З порожньої тарілки мене частуєш. Як це так? Я вже наготував, було, коші. Озирався, на яке б то море податися в торгових справах, скільки грошей взяти у відкуп, яких товарів закупити. Хіба то не обман: пообіцяти золоті гори, а навчити вбогості?» - Виходить, ти вважаєш убогим того, хто не знає, що таке нестача? - «Не знає, завдячуючи собі й своїй терпеливості, а не фортуні».- Не хочеш визнати його багачем тільки тому, що його багатства невичерпні? Волієш мати багато чи мати достатньо? Хто багато має, той більшого жадає, а це - доказ того, що він ще далекий від достатнього. Хто ж має достатнє, той домігся того, що ніколи не випадає на долю багача,- він сягнув межі. А може, ти цього не вважаєш багатством лише з тієї причини, що через нього ніхто не був оголошений поза законом, що через нього нікому не підсипали отрути ні син, ані жона, а ті, хто ним володіє, спокійні навіть у час війни, а під час миру - дозвільні; через те, що володіти таким майном не є небезпечно,- а розпоряджатись ним - неважко? - «І все ж не вельми багатим є той, кого липі холод не діймає, не мучать голод та спрага!» - Навіть Юпітер не багатший від нього! Що достатнє, те ніколи не може бути малим, а що недостатнє - великим. Після перемоги над Дарієм, після підкорення індійців Александр - убогий. Хіба неправда? Все ще вишукує, що б то собі привласнити, нишпорить по чужих морях, посилає за океан усе нові й нові судна, ламає, скажу так, огорожі самого світу. Чого навіть природі достатньо,- мало людині! Знайшовся такий, хто, здобувши все, захотів ще чогось. От наскільки ми осліпнули розумом, от наскільки, осягнувши чогось, забуваємо, з чого почали! Він, недавній - і не без суперечок - володар скромного закутка, сягнувши краю землі й повертаючись уже належним йому світом,- сумний...

Гроші нікого не зробили багатим - навпаки, вони сповнюють кожного, хто їх громадить, ще більшою жадобою до себе. Питаєш, яка причина тієї невситимості? Хто має багато, той починає мізкувати над тим, як би то він міг іще більше мати. Врешті, можеш взяти будь-кого з тих, чиї імена ставлять поряд з іменами Красса та Ліцінія , й вивести на середину. Хай кожен виставить опис майна й підведе підсумок - що має і на що сподівається далі: він, якщо повірити мені,- вбогий, а якщо тобі,- то може зубожіти. А от хто пристосувався до вимог природи, той не тільки не відчуває вбогості - він не боїться її. Однак, аби ти не думав, що то легка річ - обмежити своє майно до природної міри, скажу таке: навіть той, кого вважаємо близьким до природи, кого називаєш убогим, навіть той володіє чимось зайвим. Багатство засліплює людей, приковує до себе їхні погляди, надто, коли з чийогось дому виносять купу грошей, коли там навіть крівля у щедрій позолоті, коли впадає в очі й прислуга - чи то однаковою будовою тіла, чи своїм одягом. Але щастя всіх тих багачів спрямоване на те, щоб його озирав люд, воно - надворі. А той, кого ми відвели далеко від люду, далеко від фортуни, той щасливий всередині. Бо щодо тих, чия клопітлива вбогість несправедливо привласнила собі ім'я багатства, то тут - як із хворобами: кажемо, що маємо гарячку, а насправді це вона має нас у своїй владі. Коли ж говоримо, що його трясе лихоманка, то відповідно треба казати, що когось трясе багатство. Одне слово, ні в чому іншому не прагну тебе переконати більше, ніж у тому, аби ти все міряв природними потребами; а їх можна задовольнити або даром, або незначним коштом. І не важся до бажань домішувати пороки! Ти цікавишся, на який стіл, у якому сріблі, з рук якої прислуги - чи одного зросту, чи проворної - подаватимуть обід. Але ж природа, окрім їжі, нічого іншого не жадає!

Змучений спрагою, певно, не станеш лише золотого

Кухля шукати; голодний - не станеш усім гидувати,

Крім павича або камбали .

Голод не пихатий; він задоволений, коли його вгамували, а чим - йому байдуже. Ну, а все інше - це муки жалюгідної розкоші: хіба ж не вона, наситившись, промишляє, як би то знову бути голодною, як то не тільки наповнити, а й розіпхати черево; як то, втамувавши спрагу першим ковтком, відчути її наново? Дуже влучно сказав Горацій, що спраги зовсім не стосується те, в якому кухлі подано воду і чи вправна рука подала той кухоль. А коли вважаєш, що для тебе небайдуже те, чи гарне волосся було у хлопчика, який подавав тобі кухля, і чи блищав той кухоль,- значить, ти не хотів пити. Природа, крім усього іншого, дала нам ще й той чи не найбільший дар: необхідне не набридає. Перебираємо лише тоді, коли є щось зайве: ось те не дуже гарне, а он те не дуже хвалять, а ще там щось не вельми приємне для ока. Великий створитель світу, той, хто накреслив нам закони життя, зробив так, щоб ми були здорові, а не розніжені. Для здоров'я маємо все готове, під рукою, а для розкошування все здобувається рясним потом та муками. Тож користаймося з того добродійства природи, зараховуючи його до найбільших добродійств; пам'ятаймо: нам найщедріше вона прислужилася тим, що, бажаючи лише необхідного, ми ніколи не пересичуємося.

Бувай здоров!

© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.