Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ CIX
Сенека вітає свого Луцілія!

Хочеш знати, чи мудрець може бути помічний мудрецеві. Вважаємо, що мудрець сповнений всяким благом, що він сягнув вершини. То як же, постає питання, можна допомогти людині, яка посідає найвище благо? І все ж доброчесні люди сприяють один одному. Адже вони вдосконалюються в чеснотах і зберігають мудрість у відповідному для неї стані. Кожен прагне мати когось такого, з ким міг би спілкуватися, вести бесіду в спірних питаннях. Досвідчених борців удосконалює боротьба; музиканта спонукає до поступу той, хто володіє тим же мистецтвом. Так само й мудрець потребує, щоб його чесноти були в дії. Як він розворушує себе самого, так може й інший мудрець його розворушити. То чим один мудрець може допомогти іншому? Може підштовхнути його до чогось, може вказати нагоду для благородних учинків. А ще поділиться з ним своїми думками. Навчить його того, що сам винайшов. Адже й для мудреця завжди залишатиметься можливість якогось винаходу, матиме до чого вибігати і його думка.

Лихий шкодить лихому й робить його ще лихішим, розпалюючи в ньому гнів, потураючи похмурості, схвалюючи його жагу до насолод; через те лихі люди найбільшої шкоди зазнають тоді, коли пороки багатьох перемішуються між собою і творять суцільну нікчемність. Отже, й навпаки: добрий сприятиме доброму. «Чим?» - запитаєш.- Він додасть йому радості, зміцнить упевненість; а спокій, розлитий на обличчі співбесідника, буде для кожного з них джерелом утіхи. Окрім того, один одному передасть знання про ті чи інші речі, адже мудрець не все знає, а коли б навіть знав, то хтось інший міг би дошукатися коротших стежок і вказати, на які з них треба ступити, аби легше впоратися з усім обсягом розпочатого діла. Мудрець допоможе мудрецеві; зрозуміло, не лише своїми силами, а й силами того, кому він допомагає. Щоправда, й наодинці з собою він здатний довести свою справу до кінця. І все ж навіть того, хто на біговій доріжці, підганяють підбадьорливі оклики глядачів. Але знай ось що: мудрець допомагає не так іншому мудрецеві, як собі самому. Відбери в нього власну його силу - й він ні на що не буде здатний. З таким же правом можеш стверджувати, що й у меду нема жодної солоднечі: це той, хто має його їсти, так пристосований своїм язиком і піднебінням до того чи іншого смаку, що він або приємний, або відразливий для тих частин тіла. Адже декому, мабуть, у зв'язку з якоюсь недугою, мед видається гірким. Тому важливо, аби в обох була відповідна сила: щоб один був здатний допомогти, другий - сприйнятливий для допомоги.

- «Але якщо зайвим є нагрівати якусь річ, розпечену до найвищої міри, то так само зайве допомагати тому, хто сягнув найвищого блага. Хіба досвідчений в усьому хлібороб потребує порад сусіда? Хіба повністю споряджений для бою воїн хапається ще за якусь зброю? Так і мудрець: він же достатньо підготовлений до життя, достатньо озброєний».- Відповідаю: навіть розпечене до краю потребує додаткового жару, щоб залишитися таким же розпеченим.- «Але хіба жар не підтримує сам себе?» - По-перше, між речами, які зіставляєш, є велика різниця: жар - це щось одностайне, а допомога - різнорідна. Крім того, щоб жар був гарячим, не потрібно допомоги іншого жару, а мудрець не міг би залишатися при властивому йому стані духу, якби не допускав деяких інших подібних до себе приятелів, з якими б ділився своїми чеснотами. Додай і те, що всі чесноти поєднані між собою приязню. То хіба ж не приносить користі той, хто любить чесноти когось іншого, рівного собі, й водночас дає йому змогу любити й свої чесноти? Подібність, надто в чомусь благородному, втішає, коли ті, що подібні між собою, вміють і схвалити, й самі заслужити схвалення(1).

Врешті, належно вплинути на душу мудреця не може ніхто інший, крім мудреця,- як розумно вплинути на людину не може ніхто, крім людини. Як для того, аби подіяти на розум, потрібний розум, так само для дії на досконалий розум необхідний такий же досконалий розум.

Вважається, що допомагають також ті, хто не скупиться для нас і на речі буденні: гроші, впливові зв'язки, безпеку та все інше, що цінне або й необхідне для життєвих потреб. Тут, кажуть, навіть нерозумна людина помагає мудрецеві. Але ж допомагати - це згідно з природою діяти на душу як своєю власною чеснотою, так і чеснотою того, на кого ця дія звернена. А це неодмінно супроводжується благом для того, хто помагає: вдосконалюючи доброчесність іншого, він неминуче вдосконалює і свою. Та хай навіть відкладеш усе те, що або є найвищим благом, або провадить до нього, все ж мудреці можуть навзаєм собі допомагати. Для мудреця вже саме по собі бажане - знайти іншу мудру людину, адже з самої природи випливає, що всяке благо дорожить благом, тому-то доброчесний прив'язується до іншого, такого ж доброчесного, мов до себе самого.

Але, щоб не відхилятись від суті нашої бесіди, мушу, полишивши це питання, перейти до іншого. Адже й справді запитують, чи мудрець сам роздумуватиме над якоюсь справою, чи покличе когось для поради. Він конче те зробить, як тільки приступить до справ суспільних, домашніх, так би мовити, смертних. Тут йому настільки потрібна стороння порада, як потрібен буває лікар, стерничий, правник чи полюбовний суддя. Отже, мудрець іноді допоможе мудрецеві також тим, що переконуватиме його. Але й у величному, божественному, як уже мовилось, він буде корисний, бо спільно з подібним собі вправлятиметься у доброчесності, ділитиметься з ним і настроями, й думками. А ще цілком природним є горнутися до друзів, радіти і їхньому, і своєму власному зростанню. Бо коли б ми і чинили по-іншому, то не могли б зберегти доброчесності, яка тримається в силі лише завдяки щоденному її застосуванню. А доброчесність радить нам розумно розпоряджатися теперішнім, зважати на майбутнє, не полишати роздумів, бути пильним душею,- а її легше привчиш до пильності, легше розгорнеш, коли матимеш поруч когось іншого. Ось чому нам потрібен або хтось досконалий, або такий, хто на шляху до досконалості чи близький до неї. Досконалий принесе користь, підперши наш задум здоровим глуздом. Недарма кажуть, що люди бувають гострозорішими у чужих справах, ніж у своїх. Бо внаслідок пороку з ними трапляється так, що одних засліплює самолюбство, інших - страх: у небезпеці вони не можуть помітити рятівного виходу. Коли ж їм нічого не грозить, коли вони поза страхом, щойно тоді беруться за розум. І все-таки, що стосується деяких речей, то навіть мудреці докладніше бачать їх в інших людей, ніж у себе. І насамкінець, мудрець завдячує мудрецеві й ось тим наймилішим і найбла-городнішим - «того ж самого хотіти й того ж самого не хотіти» : йдучи в одному запрягу, виконуватиме величну працю.

Я зробив те, чого ти вимагав, хоч усе воно в порядку черги було серед питань, що їх хочу охопити в книгах про моральну філософію. Пам'ятай про те, що вже за звичаєм повторюю: все це - лиш для вигострювання нашого дотепу, й ніщо інше. Так само часто повертаюсь до питання: а що мені це дасть? Може, стану хоробрішим, справедливішим, поміркованішим? Я ще не маю часу для вправ, бо ще й досі потребую лікаря. Чому ж вимагаєш від мене непотрібної науки? Ти подав великі надії, тож пробуй, довершуй! Ти говорив, що я буду безстрашним, коли довкола мене зблискуватимуть мечі, навіть коли вістря торкнеться горла, коли навкруги палахкотітиме пожежа, коли раптовий буревій почне жбурляти моїм кораблем по всьому морю. Подбай же, щоб я зневажив і насолоду, й славу. А вже потім повчатимеш, як розплутувати химерні вузли, розумітись на двоз-начностях, проникати в затемнене; тепер - навчи необхідного.

Бувай здоров!



ЛИСТ CX
Сенека вітає свого Луцілія!

А це вітання засилаю тобі з моєї номентанської садиби й зичу гарного настрою, тобто - прихильності всіх богів; вони ж бувають лагідними і сприятливими лише до тієї людини, яка стала прихильною сама до себе. Забудь наразі те, в чому дехто переконаний,- начебто до кожного з нас приставлено бога-опікуна, щоправда, не з тих, що їх звичайно вшановуємо, а з богів нижчого ряду - з тих, кого Овідій називає «богами з низів»(1). Але я хочу, щоб ти, відійшовши від цього переконання, водночас пам'ятав: наші предки, вірячи в те, були стоїками,- кожному вони давали і генія, і Юнону. Пізніше ми поміркуємо, чи стільки вже того дозвілля у богів, аби займатись особистими справами кожної людини; наразі знай ось що: чи ми, скажімо, приписані до богів, чи знехтувані ними й полишені на волю випадку(2),- нікому не зможеш назичити нічого гіршого, аніж бути в гніві на себе самого. Зайве було б на когось, хто, на твій погляд, заслуговує кари, накликати неприязнь богів: вони й так неприязні до нього, хоч би й видавалося, що він гараздує завдяки їхній прихильності. Приглянься пильніше, якими є наші справи в дійсності, а не як вони виглядають,- і ти побачиш, що більшість бід випало нам на щастя, а не на нещастя. Як часто те, що називаємо невдачею, було й причиною, і початком успіху! Як часто сприйнята гучними привітаннями подія стала щаблем до прірви - піднесеного підняла ще вище, мовби для того, аби ступив на те місце, звідки вже цілком безпечно падати! Але й саме падіння - не зло, якщо лишень бачиш межу, нижче від якої природа нікого не скидає. Близьким є кінець усього сущого, близький він, кажу,- хоч бери те місце, звідки щасливця проганяють, а хоч те, звідки нещасливця випускають. Ми самі відсуваємо одне й друге, самі розтягуємо шлях то надією, то страхом.

Але, якщо ти розсудливий, то вимірюй усе мірою людських можливостей. Спробуй обмежити і те, з чого радієш, і те, чого боїшся. Варто коротше чомусь радіти, аби не так довго чогось боятися. Та чому я вкорочую лиш те зло? Вважай, що ти взагалі нічого не повинен боятися! Все, що нас хвилює, ошелешує,- марниці. Ніхто з нас не дошукується правди - ми лиш передаємо один одному страх; ніхто не зважився наблизитись то того, що нас непокоїть, аби пізнати природу свого страху, приглянутись, чи то, бува, не благо. Через те й вірять у пусту, нікчемну вигадку, бо її досі ще не викрито. Зрозуміймо, нарешті, як то важливо придивитись уважніше: відразу виявиться, наскільки невиразне, короткочасне й нітрохи не грізне все те, чого лякаємось. У душі в нас таке сум'яття, яким його бачив Лукрецій:

Як ото в пітьмі сліпій усього лякаються діти,

Так серед білого дня і ми боїмося, дорослі .

Справді! Хіба ми не дурніші від будь-якого дітвака, якщо й при денному світлі боїмося? Хоча ні! Це неправда, Лукрецію, що ми боїмося при світлі,- ми самі все зробили для себе темним. Нічого не бачимо - ні шкідливого для нас, ані помічного. Все життя метушимося, раз по раз на щось наштовхуємось, але ні зупинитись не можемо, ні озирнутись, кудою б краще ступити. От бачиш, що то за безум - біганина в темряві. Ми ж, далебі, наче тільки того й хочемо, щоб нас відкликали з якомога дальшої відстані, і, хоч не знаємо, куди нас пориває сліпий розгін, продовжуємо мчати в тому ж напрямі.

Але ж у тій темряві, досить нам захотіти, могло б заблиснути світло. А це можливо лиш за однієї умови: якщо хтось захоче сприйняти справи людські й божественні, якщо у знання тих справ не тільки заглибиться, але й перейметься ним; якщо, навіть володіючи тим знанням, повертатиметься до нього й зіставлятиме його зі своїми вчинками; якщо дошукуватиметься, що таке благо, а що зло і коли тими назвами послуговуємось помилково; якшо міркуватиме про те, що таке почесне, а що ганебне, у чому полягає провидіння. Але й це - не межа допитливості людського розуму: йому любо зирнути ген за сам світ, зрозуміти, куди його та бистрінь пориває, з чого він виникнув, до якої грані спрямовані всі речі у своєму нестримному русі. Ми ж, відвернувши душу від божественного споглядання, скерували її на нікчемне та вбоге, аби вона слугувала жадобі, аби, полишивши світ, його прекрасні обрії і тих, що всім керують, володарів, копирсалась у землі, промишляючи, яке б то ще з неї викопати зло, не вдовольняючись тими, що на виду, благами. Адже те, що нам на користь, наш бог, наш отець розмістив дуже близько від нас - рукою сягнути; не сподівався, що шукатимемо,- сам дав, а шкідливе заховав глибоко. Тож нарікати можемо хіба що на себе самих: те, від чого гинемо, ми всупереч природі добули з її схову на світло денне. Свій дух ми зробили невільником насолоди, а потурати їй - значить відкрити джерело всіх зол; ми віддали його честолюбству, розголосу й іншим марним, нікчемним звабам.

Так до чого я тепер закликаю тебе, що раджу робити? Нічого нового,- бо ж не від нових хвороб шукаємо засобів,- але передусім те, щоб ти наодинці, сам із собою гарненько поміркував, що необхідне, а що зайве. Необхідне трапиться тобі на кожному кроці; зайве треба завжди шукати, і то дуже старанно. Ти не матимеш, одначе, підстави надто хвалити себе за те, що зневажаєш золоті ложа і вицяткований самоцвітами посуд. Бо що то за доброчесність - зневажати зайве? Знехтуєш необхідним - ось тоді й вихваляйся! Невеликий то подвиг, коли обходишся без володарських пишнот, коли не жадаєш для себе тисячофунтових кабанів, язиків рожевокрилих птиць(4) та інших дивоглядів, призначених для розкоші, яка вже гидує цілими створіннями, а вибирає з кожного лиш одну якусь частину,- тоді подивлятиму тебе, коли не поласишся навіть на окраєць грубого хліба, коли переконаєш себе, що й трава зростає не лише для худоби, але, при необхідності, й для людини; коли знатимеш, що й вершечки дерев можуть служити вмістом для шлунка, який напихаємо всякими коштовностями, начебто він міг усе це зберігати неторкнутим. Його ж треба наповнювати без забаганок. Бо й справді, яка різниця, що він отримує? Хіба ж отримує не з тим, аби втратити? Тебе втішає стіл, заставлений всім тим, що можна виловити на суходолі й на морях; щось одне тим приємніше для тебе, чим свіжішим його кладуть на тацю; щось інше - чим довше його відгодовували і змушували товстіти, поки аж розпливалось од свого товщу, ледве тримаючись купи. Тебе втішає майстерно дібраний запах усіх тих страв. Але - клянусь Гераклом! - тільки-но всі ті клопітні, вишукані наїдки потраплять у живіт - одразу ж перетворюються в одну й таку ж саму гидоту. Хочеш покласти край ненажерливості? Глянь на її вихід.

Я пам'ятаю, як Аттал, викликаючи загальний подив, говорив таке: «Довго я схилявся перед багатством. Бувало, аж дух перехопить, коли то там, то там зблисне якась пишнота. Я вважав, що й приховане від очей подібне до того, що засліплює нас своїм блиском. Але одного разу з нагоди якоїсь великої врочистості я мав змогу озирати водночас усі багатства міста - різьблені вироби з золота й срібла і багато такого, що перевищує своєю цінністю золото й срібло; я бачив вишукане різнобарв'я шат, привезене не тільки з-за наших границь, але й з-за границь наших ворогів. Тут зір привертали юрми прекрасних одягом і вродою хлопців, там - жінок, та й усе інше, що виставила для загального огляду достойність найвищої влади, яка й сама озирала свої маєтності. Але чим є все те, питаю, як не розпалюванням уже й без того розпалених людських жадань? До чого той пихатий похід багатств? Чи ми зібрались, аби вчитись бути жадібними? Та щодо тих жадань, то я, присягаюсь, менше їх відтіля виніс, аніж приніс, і знехтував багатствами не тому, що вони зайві, а тому, що нікчемні. Хіба ти не бачив, як той похід, хоч повільний і розтягнений, закінчився через пару годин? То невже ж усе наше життя мало б бути заповнене тим, що не могло заповнити й однієї днини? А ще додалось таке: в мене було враження, що всі ті пишноти зайві не тільки для їхніх власників, а й для глядачів. Отож, як тільки щось подібне вдарить мені в очі,- коли трапиться побачити розкішний дім, почет обряджених рабів, лектику на раменах добірних слуг, тут же питаю сам себе: «Чому дивуєшся? Перед чим ціпенієш, зчудований? Усе це - одна лиш дута показність! Адже такими речами не володіють - їх виставляють напоказ, а поки ними милуються, вони проминають. Краще зверни свій погляд на справжні багатства. Навчись бути вдоволеним чимсь малим і на повний голос, бадьоро повторюй: маємо воду, маємо крупник,- тож позмагаймося щастям із самим Юпітером! Але позмагаймося, прошу тебе, навіть тоді, коли й того в нас не буде! Ганебно вбачати блаженство життя у золоті й сріблі, настільки ж ганебно - у воді й крупнику».- «Гаразд, а як мені бути, коли й справді залишусь без тієї поживи?» - Питаєш, чим зарадити нужді? Голодові кладе край сам же голод. Інакше яка ж різниця, щ? тебе змушує до рабства - щось велике чи щось мале? Яке ж то має значення, наскільки великим є те, в чому може відмовити тобі фортуна?

Навіть та вода й крупник залежать від чужої примхи. Вільним є не той, кому фортуна мало що може заподіяти, а той, кому вона нічого не заподіє. Так воно є: хочеш позмагатися з Юпітером, який нічого не жадає,- сам мусиш позбутися жадань». Ось що Аттал говорив нам, а природа говорить усім. Якщо захочеш часто над тим роздумувати, то доможешся того, що таки будеш щасливим, а не видаватимешся таким, тобто видаватимешся щасливим собі самому, а не іншим.

Бувай здоров!



ЛИСТ СХІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Ти питав мене, як назвати «софізми» латинською мовою. Багато хто пробував якось їх назвати, але жодна назва не пустила кореня. Я гадаю так: оскільки тієї речі ми не приймали, не послуговувались нею, то, очевидно, противились і самій назві. Все ж найвідповіднішою, на мій погляд, є та, яку вжив Ціцерон: він назвав їх «викрутасами», бо й справді: хто ними захоплюється, той сплітає всілякі химерні питаннячка, не маючи з того ніякої користі для життя, не роблячись ні стійкішим, ні поміркованішим, ані піднесенішим. Хто ж за рятівний засіб узяв собі філософію, у того сильним, незламним стає дух, той сповнюється впевненості; і що ближче підійдеш до нього, то більшим він видається. Так буває з великими горами: їхня стрімкість не так вражає, коли дивитись на них звіддаля; коли ж наблизишся, тоді виразно бачиш, до яких висот зметнулись їхні вершини. Так само, мій Луцілію, з філософом, який не словесними хитрощами, а ділами доводить те, що він справжній філософ. Такий височить, гідний подиву, немов на підвищенні,- стрімкий, направду величавий. Він не шукає взуття з високими підошвами, не стоїть навшпиньках за звичаєм тих, які всілякими хитрощами додають собі зросту, прагнучи видаватись вищими, ніж вони є в дійсності,- він задоволений своїм природним зростом. Та й чому б йому бути невдоволеним, якщо він сягнув чолом тієї риси, куди фортуна вже не дотягнеться рукою? Отже, він переріс усе людське й за будь-яких обставин залишиться однаковим,- чи життя пливтиме погідною течією, чи скипатиме хвилями, набігаючи на перепони й труднощі. Такої постійності не можуть дати ті викрутаси, про які я щойно мовив. Душа, бавлячись ними, тупцює на місці, а філософію спускає з вершини на низину. Я не забороняю й тобі подеколи ними зайнятися, та лише тоді, коли захочеш трохи побайдикувати. Але вони небезпечні своєю дуже поганою властивістю: зваблюють нас якоюсь солодкою принадою, захоплюють одурену подобою тонкості душу, барять її, хоч на неї чекає таке громаддя всіляких питань, хоч заледве всього життя вистачить, щоб ти навчився бодай одного: зневажати життя.- «А може, радше керувати ним?» - Це вже друге завдання, адже тільки той добре покерує життям, хто його попередньо зневажив.

Бувай здоров!



ЛИСТ CXII
Сенека вітає свого Луцілія!

Я вже й сам, далебі, хотів би, та вже й вирішив, як ти того жадаєш, щоб твій приятель просвітився, довів до ладу свою душу. Але він, як видно, надто твердий чи радше (а то гірша річ) надто м'який, а до того ж якийсь наче притлумлений тривалими поганими звичками. Хочу навести тобі приклад із добре відомого нам заняття. Не кожна лоза надається для щеплення: котра стара і якась наче погризена, як і та, котра ще молода й тендітна, або не приймуть прищепи, або не живитимуть її, одне слово, не зростуться з нею, не переймуть її якостей, її природи. Таку лозу ми звичайно надрізуємо високо над землею, аби, якщо вона не відповість, спробувати щастя вдруге - прищепити тим разом під землею.

Той, про кого пишеш, кого доручаєш мені, якийсь безсилий: піддавшись порокам, він водночас і зав'янув, і затвердів - не здатний ні прийняти розумної ради, ані, прийнявши, живити її.- «Але ж він прагне!» - Не вір! Не кажу, що він бреше тобі: йому здається, що він прагне. Його просто роздратувала розкіш, та незабаром він з нею помириться.- «Але ж він сам каже, що його пригнічує таке життя».- Не перечитиму: кого ж воно не пригнічує? Люди і люблять свої пороки, і в той же час їх ненавидять(1). Отож висловимо свою думку про нього тоді, коли він переконає нас, що справді зненавидів розкіш, а наразі вони просто посварились.

Бувай здоров!



ЛИСТ CXIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Просиш, аби я написав тобі, якої я думки щодо питання, яке так часто порушують наші: чи справедливість, мужність, розсудливість та інші чесноти є живими істотами. Такою доскіпливою тонкістю доможемось, мій любий Луцілію, хіба одного: всім видаватиметься, що ми вправляємо розум у дурницях і коротаємо своє дозвілля у безкорисних мудруваннях. І все ж зроблю, як бажаєш,- викладу, що про це думають наші. Але, зізнаюся щиро, сам я дотримуюсь іншого погляду: вважаю, що є такі речі, якими личить займатися хіба тим, хто взуває грецькі сандалі й носить грецький плащ(1). Отже, скажу, що займало давніх мислителів, або радше, чим вони займалися.

Відомо, що душа є живою істотою, бо ж саме завдяки їй ми - живі істоти, та й всі живі істоти якраз від неї отримали свою назву(2). А доброчесність - не що інше, як душа, яка перебуває в певному стані, отже, й вона - жива істота. Доброчесність, окрім того, виконує якусь дію. А без поривання вона б не спромоглася на жодну дію. Якщо ж у неї є поривання, а воно властиве тільки живим істотам,- значить, вона теж є живою істотою.- «Але якщо доброчесність - жива істота, то й сама вона мусить бути наділена доброчесністю».- А чому б вона не могла мати себе саму? Як мудрець усе робить через доброчесність, так доброчесність - через себе.- «Отже, живими істотами є всілякі мистецтва, все, що ми думаємо, що охоплюємо розумом. Виходить, у тіснинах наших грудей селиться чимало тисяч живих істот, а кожен із нас - це безліч живих істот, тобто кожен із нас містить у собі безліч тих істот».- Питаєш, яке тут можна висунути заперечення. А ось яке: кожна з названих речей, взята зокрема,- це жива істота, але сукупність їх - не буде нею.- «Як це так?» - Скажу, якщо пообіцяєш мені свою увагу й кмітливість. Окремі живі істоти повинні мати окреме своє існування, а в тих усіх - одна душа. Отже, поодинці вони можуть існувати, а в сукупності - ні. От я - і людина, й жива істота, але ж ти не скажеш, що нас двоє. Чому? Бо в такому разі ми повинні б існувати окремо. Скажу так: аби було двоє, один мусить бути відділеним від другого. А що є множинним у чомусь одному, те становить одну і ту ж саму природу, значить, існує як щось одне. І моя душа - жива істота, і я - жива істота, одначе ми - не дві окремі істоти. Чому? Бо душа - частина мене самого. Якусь річ лиш тоді можна рахувати окремо, якщо вона існує сама по собі, а якщо вона є часткою іншої речі, то її не можемо розглядати як щось осібне. Чому? Відповім: бо що є осібним, те повинне належати собі, мати свої властивості, бути цілісним і в самому собі довершеним.

Я признався тобі, що дотримуюся щодо цього іншої думки. Бо якщо приймемо викладений погляд, то живими істотами будуть не одні тільки чесноти, але й їхні протилежності - пороки й пристрасті, такі як гнів, страх, журба, підозріння. Мало того: всі наші думки, всі міркування теж будуть живими істотами. А з цим уже ніяк не можна погодитись. Адже не все, що від людини, є людиною.- «Що таке справедливість? Це певний стан душі. Отже, якщо душа - жива істота, то справедливість - теж».- Аж ніяк. Справедливість - це стан душі, певна її сила. Одна й та ж сама душа може обертатися різними своїми обличчями, але ж, роблячи щось те чи інше, вона не стає кожен раз іншою живою істотою. Не є живою істотою також те, що виходить від неї. Якщо справедливість - жива істота, якщо такими є мужність та всі інші чесноти, то чи колись вони перестають бути живими істотами, щоб потім знову ними стати, чи залишаються такими постійно? Чесноти не можуть перестати бути чеснотами; отже, в одній і тій же душі юрмиться багато, незліченно багато живих істот.- «їх не може бути багато, бо вони і зв'язані з однією душею, і є частинами і членами однієї і тієї ж душі».- Отже, уявляємо собі, що душа подібна до багатоголової гідри, у якої кожна голова сама бореться, сама ж кусає. Але ж ні одна з тих голів не є живою істотою, а лиш головою живої істоти, і тільки сама гідра у своїй цілості - жива істота. Ніхто не сказав, що й у химері живими істотами є лев або дракон: вони - лиш її частини. А частини - це не живі істоти.

З чого ти висновуєш, що справедливість - жива істота? - «Вона якось діє, приносить користь; а що діє і приносить користь, те мусить бути наділене пориванням; що ж наділене пориванням, те - жива істота».- Правду мовиш, але якщо те поривання було її власним пориванням, а воно ж не їй належить, а душі. Будь-яка жива істота аж до смерті залишається тим самим, чим була на початку: людина, поки не вмре, зостається людиною, кінь - конем, собака - собакою, і не може перемінитись у щось інше. Справедливість, тобто душа, що перебуває в певному стані,- жива істота. Хай так. У такому разі й мужність - жива істота, тобто душа, що перебуває в певному стані. Яка ж то душа? Та, котра щойно була справедливістю? Але ж вона мусить триматися тієї першої, в якій почала перебувати, істоти - перейти в якусь іншу їй не дано. Крім того, одна душа не може належати двом живим істотам, тим паче - багатьом. Якщо справедливість, мужність, поміркованість та інші чесноти є живими істотами, то як це можливо, щоб вони мали тільки одну душу? Треба, щоб у кожної з тих чеснот була' власна душа, в іншому разі - то не живі істоти. Одне тіло не може бути спільним для багатьох живих істот. Це визнають і наші супротивники в тій суперечці. Але що є тілом справедливості?- «Душа».- Гм. А тілом мужності? - «Ця ж сама душа».- А хіба так буває, щоб одне тіло слугувало двом живим істотам? - «Але ж одна й та ж сама душа настроюється то на справедливість, то на мужність, то на поміркованість».- Так могло б бути, якби у той час, коли вона настроїлась на справедливість, не було мужності, а коли на мужність,- не було поміркованості; але ж усі чесноти існують одночасно. То як окремі чесноти можуть бути живими істотами, якщо душа - одна, якщо вона не може стати більше, ніж однією істотою? Врешті, жодна жива істота не може бути частиною іншої живої істоти. Справедливість - частина душі. Значить, вона не є живою істотою.

Мені здається, що я трачу час, розтовкмачуючи всім зрозумілі речі. Тут випадало б обурюватись, а не сперечатися. Нема такого створіння, щоб в усьому було подібне до іншого створіння. Глянь на що хочеш: у кожного тіла своя барва, свій вигляд, свої розміри. Серед усього іншого, чим дивує нас винахідливість божественного творця, є, вважаю, ще й те, що поміж такої незліченності всього сущого він ніколи ні в чому не повторився: навіть цілком подібні на перший погляд речі, тільки-но зіставиш їх, виявляються різними. Візьми листя: скільки тут усіляких видів! На кожному - якась своя, особлива, мітка. А скільки тварин! Вони неподібні одна до одної не тільки величиною: неодмінно й тут, хай у дрібному, завжди знайдеш якусь несхожість. Він сам поставив собі таку вимогу, аби те, що різне, було водночас і неподібним і нерівним. А всі чесноти, як самі твердите, рівні між собою. Отже, вони не можуть бути живими істотами.

Кожна жива істота діє сама по собі. А от доброчесність сама по собі аж ніяк не може діяти - тільки разом з людиною. Всі живі істоти поділяються на розумних, як людина і боги, та нерозумних, як звірі й худоба. Чесноти, звісно, розумні, але ж вони не є ні людьми, ні богами, отже,- не є й живими істотами. Кожна розумна істота не стане діяти, поки не відчує поривання, поки, врешті, те поривання не буде підкріплене схваленням. Поясню, що таке схвалення. От мені треба прогулятися; але на прогулянку я вийду лише тоді, коли скажу собі про те подумки, а потім ще й схвалю сказане. Треба присісти - присяду знову ж таки після всього того, на що я вказав. Доброчесність такого схвалення не знає. Візьмімо розсудливість. У який спосіб вона може схвалити думку: «мені треба прогулятися»? Сама її природа не допускає того. Адже розсудливість піклується про того, кому вона притаманна, а не про себе саму: вона ж ні прогулюватись не здатна, ні сидіти. Отож, не знаючи схвалення, вона не може бути розумною істотою. Якщо доброчесність - істота, то неодмінно й розумна; але вона не є розумною істотою, отже,- й живою. Якщо доброчесність - жива істота, то чи будь-яке благо (а доброчесність - благо) не є живою істотою? Саме так. Наші з цим погоджуються. Врятувати батька - благо, висловити розумну думку в сенаті - благо, справедливо вирішити якусь справу - благо. Виходить, і порятунок батька - жива істота, і висловлена розумна думка - жива істота. Ми договорились до того, що сміхом можна порснути. Передбачливо змовчати - благо, гарно пообідати - благо; можна дійти висновку, що і мовчання, й обід - живі істоти!

Так, далебі, й хочеться полоскотати себе й зробити собі забаву з тих дотепних дурниць. Якщо справедливість і хоробрість живі істоти, то вони, без сумніву, істоти земні. Кожна жива істота терпить від холоду, голоду, спраги; значить, справедливість терпить, скажімо, від холоду, хоробрість - від голоду, ласкавість - від спраги. А далі? Чи не поцікавлюсь у тих мислителів, як ті істоти виглядають? Чи вони подібні до людини, чи до коня, чи до якогось звіра? Якщо надали їм круглих обрисів, як богові(3), то запитаю, чи жадоба, розкіш, безглуздя теж круглі. Адже й вони - живі істоти. Якщо вони і їх округлять, то все ще допитуватимусь, чи до живих істот зараховують, приміром, обережну ходу. їм доведеться погодитись, а далі визнати, що й прогулянка, оскільки є істотою,- кругла.

Втім, не думай, що з-поміж наших я вперше, відхилившись од приписів, покерувався власною думкою: між Клеантом та його учнем Хрісіппом нема згоди навіть у тому, що таке прогулянка. Клеант твердить, що це дух, скерований провідним началом до ніг, а Хрісіпп запевняє, що це якраз те провідне начало. То чому б то кожному, за прикладом Хрісіппа, звернувшись до власного розуму, не висміяти таку силу отих живих істот, для яких увесь світ виявився б надто тісним? «Чесноти, хоч і не є багатьма живими істотами, все ж вони живі істоти. Як в особі однієї людини може поєднуватись і поет, і промовець, так і чесноти: вони живі істоти, але не можна сказати, що через те їх багато. Душа - це те ж саме, що душа справедлива, розважна, смілива, тобто настроєна в той чи інший спосіб відповідно до тієї чи іншої чесноти». Але годі. Вважатимемо, що ми дійшли порозуміння. Адже і я наразі визнаю, що душа - це жива істота, а там уже побачу, яка думка припаде мені до вподоби. А от щодо самих діянь душі, начебто і вони істоти, то це я заперечую. Інакше і всі слова будуть живими істотами, й усі вірші. Бо якщо розумна мова - благо, а всяке благо - жива істота, то й мова - жива істота. Розумний вірш - благо, а всяке благо - жива істота, отже, й вірш - жива істота. Тож «Славлю я мужа й борню» - жива істота, от лишень круглою її не можуть назвати, бо в неї шість стіп(4).- «Ну й хитромудрим,- скажеш,- ти зайнявся плетивом!» - А я, далебі, мало не лусну зі сміху, коли пробую уявити собі живими істотами і соле-цизми, і варваризми, й силогізми, коли придумую для них, мовби був малярем, відповідні обличчя. Про такі ото речі ми ведемо вчені бесіди, зсунувши брови й нахмуривши лоба? Тут я не можу не повторити знаних слів Цецілія(5): «О сумні нісенітниці!» Адже те, про що тут розводимось, радше смішне. Краще займімося чимось корисним для нас, рятівним, спробуймо відшукати стежку, яка вивела б нас до чеснот. Подавай мені науку не про те, чи мужність є живою істотою, чи ні, а про те, що жодна жива істота не може бути щасливою без мужності,- якщо не нагромадить у собі сил, аби протистояти всьому випадковому, якщо не приборкає у своїх думках будь-якого лиха ще перед тим, ніж зазнати його. Що таке мужність? Неприступне оборонне укріплення людської немочі; хто спорудив його довкола себе, той безпечно перебуває облогу життя, адже покладається на власні сили, послуговується власною зброєю. Тут я хочу навести тобі слова нашого Посідонія: «Ніколи й думки такої не підпускай, що тебе може колись оборонити зброя фортуни,- борися своєю власною! Фортуна не вкладе тобі до рук меча проти себе самої. Отож навіть озброєні проти ворога - проти неї беззбройні». Александр пограбував, порозганяв персів, гірканів, індів і всі інші племена, що селяться на сході ген аж до Океану, а сам, одного приятеля вбивши, другого втративши(6), лежав у темряві, тяжко переживаючи,- один раз свій злочин, другий раз - тугу; переможець стількох володарів і племен не встояв перед гнівом і смутком. Та й не диво: своїй владі він намагався підкорити все, крім пристрастей. Як же помиляються ті, хто прагне поширити права на свої володіння ген за море, хто вважає себе на вершині щастя, коли силою зброї загребе чимало провінцій, до старих приєднавши нові,- не відаючи, в чому полягає неосяжне, рівне божественному, володіння! Найвища влада - мати владу над собою. Краще хай навчать мене, наскільки великою святістю є справедливість, яка шанує чуже добро й домагається хіба що одного: бути у вжитку. Вона не має нічого спільного з марнославством, із хвальбою: вона сама з себе задоволена. Ось у чому кожен мусить насамперед переконати себе самого: «Я повинен бути справедливий безкорисливо!» Мало того. Хай переконає себе ще й у такому: «Заради тієї незрівнянної чесноти я радо пожертвую всім!» Отже, хай всі твої помисли відбігають якомога далі від особистої користі. Негоже озиратися, яка нагорода чекає тебе за справедливий вчинок: вона - у самій справедливості! Закарбуй собі в пам'яті й те, про що я тобі нещодавно говорив: не має жодного значення, чи багато людей знає, що ти справедливий; хто хоче розголосу для своїх чеснот, той не про них дбає - про славу. Не хочеш бути справедливий без слави? Але ж тобі, присягаюсь, не раз доведеться ще й неслави зазнати за твою справедливість! І тоді, якщо ти розумна людина, то втішатимешся тією неславою, яку ти придбав собі добрими ділами.

Бувай здоров!



ЛИСТ СХІV
Сенека вітає свого Луцілія!

Ти питаєш мене, чому бувають часи, коли бере гору зіпсуте красномовство, коли помітна схильність до певних пороків,- так що іноді в пошані пихата мова, іноді якась наче переривчаста, що протягається на зразок пісні? Чому деколи до вподоби сміливі, майже неймовірні твердження, а деколи - якісь сумнівні недомовки, де більше треба натужувати розум, ніж нашорошувати вуха? Чому, буває, з такою зухвалістю надуживають переносними значеннями? Причина того часто на вустах у людей, а от у греків є навіть таке прислів'я: «Яке життя - така й мова». Як у кожного з промовців його спосіб мовлення чимось подібний до нього самого, так і той чи інший рід красномовності наслідує сучасні йому суспільні звичаї.

Якщо лад у державі похитнувся, якщо суспільство вдалось до насолод, то доказом загальної розкоші стає грайливість мови, коли ця риса, зрозуміло, притаманна не тому чи іншому промовцеві, а схвалена, загальноприйнята. Не може бути розум якоїсь однієї, так би мовити, барви, а дух - іншої. Якщо дух здоровий, впорядкований, поважний, поміркований, то й розум - тверезий і світлий; вразять дух пороки - набрякне й розум. Хіба ти не спостерігав, що у знудженого й рухи мляві, й ногами він волочить; що розніженого зраджує м'якість його ходи; а якщо хтось завзятий, поривистий, то він і кроком іде квапливим; якщо шаліє або - що подібне до шалу - впадає у гнів, то він не рухається, а метушиться, не йде - кидається то сюди, то туди, мовби у крутіж потрапив? Чи не вважаєш, що те ж саме діється й з розумом, який спільно з духом творить одну цілість? Адже дух мовби виліплює його, от він і кориться духові, жде від нього розпоряджень.

Як жив Меценат - річ відоміша, ніж нині я мав би про те розводитись: як прогулювався, яким був розніженим, як хотів показати себе, як хизувався своїми пороками. То що? Хіба його мова не була такою ж вільною, як сам він - розперезаним? Чи його слова не були такими ж незвичними, як його одяг, оточення, дім, дружина? Він був би людиною вельми обдарованою, якби те обдарування повів простішою дорогою, якби не уникав бути зрозумілим, якби не розпливався так бодай у мові. Побачиш тут наче п'яну людину, що говорить заплутано, збивається на манівці, дозволяє собі казна-що. (Меценат, «Про мій спосіб життя»). Що може бути бридкішим, ніж те його писання: «Річка, чиї береги закучерявились лісами, а он, глянь, як човни борознять річище, як, скаламутивши мілину, вони залишають позаду сади»? Або ось таке: «Кучерями жінки вкривається і губами голубить губи, а потім, важко дихаючи, починає - так, закинувши втомлено голову, шаліють володарі лісу». «Непоправна ватага: на бенкетах вони захланно нишпорять, пляшкою спокушають доми, зазіханням проганяють смерть».- «Хтозна, чи сам геній зміг би догадатися, що то його свято,- тоненька нитка воску, скрипучий млин, а домашнє вогнище прикрашають мати або дружина». Хіба, читаючи таке, ти з першого ж слова не зрозумієш, що це той самий, що звик прогулюватися містом у розперезаній туніці (навіть коли він заступав відсутнього Цезаря, умовлений знак(1) отримували від непідпе-резаного вождя), той самий, що на судове засідання, на прилюдний виступ, на будь-яке зібрання з'являвся закутаним у плащ так, що відкритими лишалися лише вуха,- цілком як ті багаті втікачі на мімічних виставах; той самий, хто в розпал громадянської війни, коли місто було сповнене тривоги і всяк був при зброї, ходив собі вулицями у супроводі двох скопців, що були, можливо, більше чоловіками, ніж він сам; той, хто тисячу разів одружувався, хоча весь час мав одну й ту ж саму дружину(2)? Отож усі ті слова, так свавільно поєднані, так недбало розкидані, так зухвало, всупереч будь-яісому здоровому глузду застосовані, всі ті слова, кажу, свідчать про такі ж небувалі, викривлені, дивовижні звичаї, яких дотримувався той чоловік. Найбільше його хвалять за лагідність: він не брав до рук меча, не проливав крові, а своєю могутністю похвалявся хіба в той спосіб, що дозволяв собі власне на таку вільність звичаїв. Але він сам же й зіпсував собі ту славу потягом до ось такої чудернацької мови. Вона й свідчить, що він був розніжений, а не лагідний. Це побачить кожен - із тих його загадкових зворотів, тих несподіваних, наче перевернутих слів, тих дивних думок, нерідко, щоправда, піднесених, які тут же, ще й не домовлені до кінця, никнуть.

Надмірне щастя закрутило йому голову. А це іноді трапляється з вини людини, іноді - з вини самого часу. Коли великий успіх розіллє перед нами всіляку заможність, тоді починаємо старанніше плекати своє тіло; потім клопочемось усіляким начинням; згодом прикладаємось до самого дому: щоб своєю просторістю змагався з обширом сільського угіддя, щоб його стіни ясніли допровадженими з-за моря коштовними видами мармуру, щоб крівля сяяла золотом, а блиск долівки відповідав полискові стелі. Далі розкіш поширюється на гостини; тут ціниться новизна страв і незвичний порядок їх подачі: чим звичайно завершували обід, те подають на початку, що подавали при вході, те дають при виході. Коли душа бере собі за звичку гидувати загальноприйнятим, коли звичне вона вважає нічого не вартим, тоді й у мові шукають чогось нового: то витягують на світло денне застарілі слова, що давно вийшли з ужитку, то вигадують нові чи до невпізнання змінюють старі, або - що нині, власне, почастішало - вершиною майстерності вважають часті й справді зухвалі перенесення значень. Є такі, хто обриває думку, весь поваб своєї мови вбачаючи в тому, що вислів наче повисає в повітрі й слухач має змогу лише здогадуватися, про що йдеться. Є інші - ті все снують кожну свою думку, ніяк не даючи їй закінчитись. А є ще й такі, що не тільки наближаються до помилки (це неминуче, коли хтось береться за якусь велику річ), а й хизуються тією помилкою. Одне слово, де тільки побачиш захоплення зіпсутою мовою, знай: там неодмінно й звичаї пішли далеким від уторованого шляху манівцем. Як розкішність гостин та вишуканість убрань - ознаки хворого суспільства, так і розв'язна мова, якщо вона стає звичною, свідчить, що й душі, з котрих ті слова виходять, пішли до упадку.

Не варто дивуватися, що те зіпсуття мови прихильно сприймається не тільки слухачами грубішого штибу, але і громадою вибагливіших, адже вони різняться між собою тогами, а не поглядами. Можеш радше дивуватися тому, що хвалять не тільки щось хибне, а й самі хиби. Щодо хибного, то воно було завше: захоплюючись навіть най-обдарованішими, на дещо в їхніх писаннях дивимося крізь пальці. Назви мені будь-кого з-поміж найславетніших мужів - і я скажу тобі, що йому вибачив його вік, чого навмисне не помічав. Я вкажу тобі чимало таких, кому хиби не зашкодили; вкажу й таких, кому навіть на користь пішли.

Вкажу тобі, повторюю ще раз, найславніших, гідних подиву мужів; якби хтось захотів щось виправити в них, то звів би нанівець геть усе: хиби настільки тут проникнули в достоїнства, що навіть їх потягли б за собою. Додай і те, що спосіб мовлення не залежить від стійких приписів: їх змінює суспільний звичай, а він ніколи не затримується довго на чомусь одному. Багато хто шукає слів у давніх віках, промовляє мовою Дванадцяти таблиць(3); для них і Гракх(4), і Красс(5), і Куріон(6) - надто вишукані, сучасні, от вони й повертаються до Аппія та Корунканія(7). Деякі інші, навпаки, вдаючись лише до затертого, звичайного вислову, впадають у ницість. І одне, й друге - різного роду зіпсуття, таке ж саме, далебі, як і прагнення користуватися лише яскравими, дзвінкими, поетичними словами, а необхідних слів, які в щоденному вжитку,- уникати. Я сказав би, що тут маємо справу з однаковими помилками. Один пестить себе надміру, другий - надміру недбалий до себе. Один вищипує волосся на ногах, другий - навіть під пахвами не вищипує.

Перейдімо до укладання слів. Скільки тут можу навести тобі різного роду помилок! Декому до вподоби якесь наче уривисте, шорстке письмо: тільки-но мова попливе лагідніше - тут же вони її скаламучують. Не визнають досконалого поєднання слів: що вражає вухо нерівністю, те називають мужнім, сповненим сили. А в декого здається, що то й не письмо, а розспів - стільки в тих словах принади, так м'яко вони ллються. Що вже казати про те письмо, де слова відтягуються якомога далі, й давно очікуване зринає заледве в самій кінцівці вислову? А те наприкінці повільне, як у Ціцерона, письмо, що опадає, мов із пологого схилу, легко затримуючись,- письмо, що ніколи не відхиляється від свого звичного, мірного ходу? Отож хиба може коренитись не лише в суті думки, яка буває або дріб'язковою, або дитячою, або негідною, або такою, що в своїй зухвалості нехтує сором'язливістю,- але й у тому, що та думка якась квітчаста, надто солодка, що виголошується вона просто так, аби лиш гарно прозвучати.

Всі ті хиби розсіває звичайно хтось один - той, хто верховодить на даний час у красномовстві; інші - підспівують йому, заражаючи тими хибами одні одних. Так, коли впливовим був Саллюстій, всяк полюбляв звертатись до вкорочених речень, до слів, які вживались із несподіваними закінченнями, до незрозумілого через надмірну стислість вислову. Луцій Аррунцій(8), винятково сумлінна людина, письменник, що описав Пунійські війни, був прихильником Саллюстія і палко відстоював саме такий спосіб письма. У Саллюстія є, приміром, таке: «Сріблом зробив військо», тобто найняв його за гроші. Це сподобалось Аррунцієві, от він і собі почав писати так само на кожній сторінці. В одному місці він каже: «Вони зробили нашим утечу», в другому: «Перон, сіракузький володар, зробив війну», а ще в іншому: «Почута звістка зробила так, що панормітанці піддалися римлянам». Я хотів, щоб ти відчув смак подібних висловів; з них же зітканий весь його твір. Що у Саллюстія зустрінеш подекуди,- у нього надибаєш часто, майже на кожному кроці, й не без причини: Саллюстій натрапляв на ті речі, Аррунцій - старанно їх вишукував. Бачиш, що з того виходить, коли якусь хибу беремо за зразок. Саллюстій сказав: «У час, коли води зимували». Аррунцій у першій книзі про Пунійську війну пише: «Погода зненацька зазимувала», а в іншому місці, бажаючи зазначити, що рік видався холодним, каже: «Весь рік прозимував». А ще в одному місці: «Потім він відправив шістдесят вантажних суден, посадивши на них лише воїнів і необхідну кількість веслярів, оскільки північний вітер зазимував». Аррунцій, де лиш нагода, там і впихає те слово. В якомусь там місці Саллюстій каже: «Серед міжусобиць він прагне, щоб поговір визнав його людиною доброю і справедливою». Аррунцій і тут не стримався - у першій же книзі поставив: «Широкий поговір звістив усім про Регула».

Такі й подібні хиби, що їх будь-кому з нас нав'язує прагнення наслідувати, не є ознаками охочої до насолод, зіпсутої душі; ті хиби, з яких ти міг би судити про пристрасті якоїсь людини, мусять саме їй належати, від неї походити. У гнівливої людини - й мова гнівлива, у схвильованої - збуджена, у розніженої - м'яка, плинна. Все тут, бачиш, як у тих, хто лиш подекуди або повністю вищипує бороду, хто коротко підстригає або виголює губи, залишаючи неторкнутим весь інший заріст, хто вдягає непристойної барви плащ і прозору тогу, хто не хоче робити нічого такого, чого могли б не спостерегти чиїсь очі, одне слово, хто скеровує чужий погляд на себе, згодний навіть на осуд, аби лиш на нього дивилися. Власне такою є мова Мецената й усіх інших, хто припускається помилок не випадково, а свідомо, бажаючи того. А це народжується з грізної хвороби духу. Як у сп'янінні язик починає заплітатися не раніше, ніж розум, який, піддавшись тягареві, надломлюється, зраджує нас, так і та мова (хіба вона відрізняється чимось од п'яного лепету?) ні для кого не буває обтяжливою, поки не схитнеться дух. Отож лікувати треба дух: від нього ж і думки, й слова; від нього - наш вигляд, вираз обличчя, хода. Коли дух здоровий, повний снаги, то й мова сильна, смілива, мужня; занепадає дух - валиться з ним усе інше.

Поки здоровий владар, поти в злагоді всі однодушній,

Втратять його - прощавай договір...

А наш володар - це дух. Доки він здоровий, доти й все інше виконує свої обов'язки й слухняно кориться. Але варто йому спіткнутися - все починає хитатися. А ще коли він поступиться насолоді, то всі його вміння, всі діяння йдуть нанівець; до чого б не докладав зусиль,- усе, як-то кажуть, валиться з рук.

Раз я вже вдався до такого порівняння, то й далі його триматимусь. Наш дух - то володарем буває, то тираном. Володарем - коли має на меті чесне, коли дбає про здоров'я дорученого йому тіла, не вимагає від нього нічого ганебного, брудного. Коли ж він не володіє собою, коли зробиться захланним, розбещеним, тоді й отримує ненависне, зловісне ім'я - стає тираном. Ось тоді його облягають уперті, непогамовні пристрасті, що спочатку втішають, як то звичайно буває з простолюдом: йому мало насититися згубною щедрістю вельмож - хапає й те, що вже не лізе в горлянку. Але коли хвороба все більше підточує сили, коли втіхи проникнуть до самих кісток, до жил, тоді - задоволений навіть виглядом того, на що вже нездатний через надмірну захланність - відсутність власних насолод замінює спогляданням чужих - постачальник і свідок розпусних забав, зловживання якими позбавило його змоги поринути в них знову. Не так йому приємно бачити себе серед тих розкошів, як гірко відчувати, що не може всіх тих смакот пропустити через горлянку та живіт, що не вдасться натішитися всією юрбою розпусників та розпусниць; жалкує, що чималу частку щастя втрачає через те, що такі вузькі межі його тіла. То хіба божевілля, мій Луцілію, лише в тому, що ніхто з нас не вважає себе смертним, що ніхто не думає про свою слабкість? Ні! Воно ще й ось у чому: ніхто з нас не замислюється, що він, власне, лишень один, так би мовити, в однині! Глянь на наші кухні, де стільки тих кухарів метушиться серед жаровень: хіба можна припустити, що в такому сум'ятті готують обід лишень для одного шлунку? Глянь на наші винниці, на льохи, заставлені амфорами, в яких видержуються врожаї багатьох століть: гадаєш, можна припустити, що для одного шлунку закорковано сік виногрон, вичавлених у стількох краях і за стількох консулів? Глянь, у скількох місцевостях перевертають лемешем землю, скільки тисяч поселян оре й копає: гадаєш, можна припустити, що для одного шлунку засівають і Сіцілію, й Африку? Будемо здорові, будемо помірковані у своїх жаданнях, якщо кожен з нас рахуватиме себе за одну людину, якщо, змірявши своє тіло, побачить, як мало і як ненадовго воно може в собі вмістити! Ніщо так не схилить тебе до поміркованості в усьому, як часті роздуми про короткочасність нашого життя, про його непевність. Хоч би що ти робив, озирайся на смерть.

Бувай здоров!


© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.