У дитячому серці бриніли дивні, чарівні звуки. То співала скрипка. Вона наспівувала мелодії сонця і дощу, дерев, квітів, трави, комах, тварин – геть усього, що потрапляло Дитині на очі. Спів скрипки супроводжував усі казки, які Дитина чула від дорослих, але ще більше – ті, що ховались по різних закутках, пурхали з метеликами, вчувалися у пташиному співі, шерхотіли серед листя дерев і вночі заглядали у дитячі очі з зоряного неба. І які так хотілося підгледіти, та ніяк не вдавалось. Скрипка мовчала тільки тоді, коли Дитині було страшно. Щоб у цілковитій тиші було чутно, з якого боку підкрадається той страх , і Дитина встигла повернутись до нього обличчям. Бо ті страхи більш за все боялись дитячих очей і, зустрівши їх погляд, сірими примарами тікали геть. Проте деякі пробували повернутись і вдертись у дитячі сни. Але Дитина чомусь завжди знала, що то лише сон і його можна дивитись, знаючи, що нічого страшного насправді не станеться, а інколи навіть змінювати за своїм бажанням. Це був оберіг, який дарувала Дитині скрипка.
Та хіба могла маленька Дитина пояснити дорослим те, що відчувала? І тато з мамою вирішили віддати своє кохане дитя вчитись грати на піаніно. Так, мовляв, буде легше до життя пристосуватись.
Дитина виросла, стала дорослою Людиною. Говорять, вона досить вправно грає на піаніно. Але в душі у неї, як і раніше, бринить голос скрипки, яка так неохоче дається дорослим рукам.

***
Мова, на якій дитині співають колискову і розповідають перші казки, назавжди залишається у дитячому серці найзрозумілішим музичним інструментом. Можна вчити грати і на інших, та не можна відбирати цей, найперший…