Сказати по чести, мене завжди вражали вірші прекрасної авторки, та якось все не було нагоди висловитись. Нині надолужую.
Отже, вражали. Завжди. Відчасти своїм автентичним надривним відчаєм, що при цьому геть не межує зі слабкістю, а швидше втілює і символізує собою певний момент переходу жінки на іншу щаблину свідомості; відчасти непохитністю єдиного творчого вектора; глибоко – гостротою й лаконічністю кожного мікро-, макро-, мега-, ультра- і навіть недо- почуття, вкладеного у слово, у рядок, у строфу… А найбільше вражали і вражають відвертістю до повного саморозкриття. Це ж так неймовірно важко!.. (хитає головою і прицмокує язиком, мовляв, ой, леле…) Власне, саме цей момент відвертості автора через-себе з читачем – нмд, є одним із найголовніших для поета. Бо є ніби таким собі містком від формалістичного веденодний умивальник з металевим пиптиком, на який треба натискувати, щоб отримати порцію холодної води. Сяк-так Алла помила картоплю і, зсунувши від зосередження брови, намагалась щось зробити з допомогою цього незграбного, та ще й тупого ножа. Як вона не старалась, лушпини виходили товщиною мало не в палець, і ощадливість Алли від цього дуже страждала, хоча чого б їй жаліти чужої картоплі? Чужої?.. Чужий їй Павло чи не чужий? Алла знову і знову задавала собі це питання і не могла знайти відповіді. Ні, все-таки він їй не чужий. Він колись дуже любив її і, як тепер виявилось, любив усі ці роки. І вона його любила. А що залишила, то зовсім не тому, що розлюбила. Вона згадала, як щоранку прокидалась в його обіймах від найніжнішого поцілунку. Потім був сніданок з черствими пиріжками, потім ішли на роботу: він у свою житлову контору, вона в дитсадок, де працювала нянею. Повертались додому, вечеряли. "Підемо прогулятись",- пропонував він. І вони блукали по знайомих до оскоми вуличках невеликого містечка. Іноді заходили в кіно. Або до кого-небудь зі знайомих. Тоді на столі появлялась пляшка. А потім вони повертались додому, іноді вона ще смажила йому картоплю. Нарешті обоє йшли до ліжка і починали цілуватись. Навіть серед ночі, прокинувшись, Алла чула, як Павло дуже обережно гладить її волосся і ніжно шепче: "Маленька моя, дівчинко моя, я тебе нікому не віддам". А потім був ранок, і все починалося спочатку. Через два місяці вона відчула, що їй хочеться вовком вити від такого життя.
- Чого це ти на мене витріщився? - навмисне грубувато сказала Алла. - Я не можу працювати, коли на мене дивляться.
- Ну, зроби виняток для сьогоднішнього дня,- попросив Павло. - Я ж так давно не бачив, як ти смажиш картоплю.
- Сьогодні ти побачиш, як я роблю це тепер. Тільки при умові, якщо в тебе є перець.
- Здається, є. Там у шафі.
Алла заглянула в шафу і побачила там буханець хліба, нову алюмінієву миску і кілька паперових кульків, в одному з яких дійсно був перець. Зрештою, миска теж дуже до речі. Алла порізала картоплю на шмато