1
Люся одразу відчула – щось не так. Не було в її Петра звички одразу після роботи додому з’являтися. Не було ніколи. Це точно. А тут ні з того ні з сього. Рівно в половині сьомої. Як штик. Точно з врахуванням часу на маршрутку. І тверезий. І тверезий!!! Вона спеціально аж два рази пройшлася повз нього, – ніби просто так. Ніякого запаху. Коли ж це останній раз таке було? Не згадати… Тверезий! Це вже підозріло. Напевно з роботи вигнали. Але ні – хто ж його тверезого з роботи вижене. П’яного ще жодного разу не виганяли. І кому такі працівники потрібні? Та якщо би і вигнали – то напивбися з горя, як свиня. Ще й пакет приніс з овочами. Кілограм п’ять, а може і сім прикинула вона заносячи його до кухні. А цікаво – коли ж він встиг? Скільки ж переплатив? – ото ще цікавіше. Прожив козел життя і не знає де, що і коли дешевше можна купити. Не кажучи вже щоб поторгуватися. Це ж на скільки його обважили та обрахували. Десь відсотків на двадцять вартості. Тільки глянеш на нього і одразу ж видно – ідіот. Роби з ним, що хочеш. Обраховуй, обважуй. От де мої очі 18 років тому були, що цього не розгледіли? Але менше з тим – все краще аніж пропити. А може він клізму з горілкою вставив? Із своїми дружками-пияками часто жартував про такий спосіб «випивання».
– Ну і думки, у Вас, жіночко,– перебила сама себе Люся. –Ніби і чоловік не імпотент. І Леонтій Абрамович. Це добре що він Леонтія Абрамович не застав, не застукав. На гарячому. Вірніше, на гарячій. Треба буде старого єврея попередити. А то ще халепа станеться. Якщо візьме Петро собі за звичку отак швидко приходити. Цікаво було би подивитися, – посміхнулася вона сама до себе, – як Петро Абрамовича гамселитиме. А потім мене. Або по черзі, – вже сумніше підсумувала вона.
Але погляд. Навіть не погляд, а весь вираз обличчя. Ніби на п’яного і не схожий. А на кого? Не знати навіть, як сказати. Чи то зачарований, чи то прибитий. Сіяючий якийсь.
– І коли ж це Ти встиг, це все купити.
– На обіді змотався.
«Ну, ні фіга собі», –подумала Люся, вслід за зеленню, помідорами, огірками, майонезом, молодою картоплею, шматком сала, витягуючи загорнутий у файл журнал. На обкладинці жирними буквами писало «Хакер».
– Журнал знайшов, чи хтось дав почитати,– цілком серйозно запитала вона.
– Купив синові, та й і сам почитаю. – відповів Петро.
– Гаразд, йди перевдягайся, а я зараз макарони розігрію та салату нашинкую.
Весь вечір вона не могла зрозуміти, що діється. Одним оком дивилася серіали, а іншим слідкувала за Петром. При чому серіальні катаклізми влітали в одне вухо, а вилітали у інше – не приносячи звичного кайфу. Тим часом: Петро виніс сміття, прибив на кухні полицю, яку збирався прибити уже два роки, поправ шкарпетки, помився-побрився, почитав годину журнал «Хакер» (і що він там може читати, коли на синовому комп’ютері лише преферанси вміє розкладати?). А потім фінальна фраза. «Контрольна»:
–Люсю, сьогодні я вирішив виконати подружні обов’язки.
Люся оніміла. Перше що спалона думку після тяжкого шоку – віджартуватися, щось типу «Ти маєш на увазі – винести сміття?», але так як сміття було вже винесене, то такий жарт не проходив.
Таким чином, Люся так і сиділа мовчки – витріщившись на чоловіка, який продовжував читати журнал «Хакер».
– Відколи мене про це хтось питає? – нарешті дозріла вона, але Петро незворушно продовжував читати.
Але найстрашніше сталося потім. У ліжку. Починалося ніби як завжди. Люся спочатку навіть пожаліла, що погодилася. Але потроху–потроху він так розпалився, що вона почала лякатися, що це з ним діється. Навіть у молоді роки такого запалу не водилося. Чи вона уже забула? Врешті, після кількох оргазмів, вже зовсім не розуміючи що робиться, вона зробила спробу вирватися. Та марно – він тримав її наче в стальних лещатах. Почала благати. Марно. Петро мовчки продовжував її мотлошити. Боліло уже все тіло. Не кажучи про «контактуючі поверхні». Не витримаши болю, вона вихопила з-під по¬душки фалоімітатор і з останніх сил завдала ним удар по голові коханого чоловіка. І це спрацювало. Подіяло. Петро зупинився і почав повільно зсовуватися, звалюватися з ліжка. Як у сповільненому кіно. Та якось стримати чи зловити його не було ані сил, ані бажання.
–Що ж я наробила, може убила Петруся свого?– з жахом подумала вона, коли трохи прийшла до тями. Але перевірити пульс сил теж не було. Кілька хвилин вона просто лежала дивлячись у стелю. А потім міцно заснула. Зранку, коли Люся прокинулася від дзвону будильника Петра ні в ліжку, ні під ліжком уже не було. «Все нормально, живий значить», – зраділа вона. Пішов на роботу. Маньяк. Навіть не чула, як зібрався. «Що ж я йому ввечері скажу про вчорашній інцидент? Та щось придумаю за день» – заспокоїла вона себе.

2
Неможливо гідно описати ранкові думки людини отруєної звечора алкоголем. А думки отруєного алкоголем алкоголіка (вибачайте за тавтологію) описати неможливо, мабуть, у квадраті. Щодо Петрової голови, то в ній крутилося щось на зразок «Де я?», «Яка година?». Коли ж шляхом огляду кімнати та годинника на стіні відповіді на ці питання з’ясувалися (я у Толяна, година - чверть на восьму), в голові почало з’являтися: «Блін, треба вставати, на роботу бо запізнююся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати», «Треба кидати пити». «Все хай здохну, а не буду похмелятися». І знову по колу: «Блін, треба вставати на роботу бо запізнюся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати»…
Врешті, після багаторазового повторювання вище зацитованих заклинань, Петро таки звівся на ноги і поплентався в бік ванної. На кухні вже чимось шарудів Толян. Петрів колега-собутильник. Саме в його квартирі Петро і завис не зрозуміло з яких причин. «Це ж що Люся скаже!» – в голові Петра з’явилася нова думка. «Напився так, що вдома не ночував»,– давно такого не було. Коли ж останній раз – на день Валенгтина? І це ж навіть не подзвонив додому Люциті. А так щоб навіть не подзвонити, то і не згадати коли було. Завжди старався дзвонити. Чи може я дзвонив, а не пам’ятаю. Треба у Толяна запитати. Треба зав’язувати.
–Каву будеш?– запитав Толян з-за дверей, мабуть почувши крокм товариша.
–Буду, наливай – відповів Петро, заходячи у ванну.
Помившись, Петро повергувся до кімнати щоб одягнутися. «Нічого не пам’ятаю!» – вголос підсумував він. Мабуть після чергової спроби хоч щось все-таки згадати. Знімаючи з крісла штани, він відчув, що вони значно важчі аніж зазвичай. Засунувши руку в кишеню він відчув, що там купа копійок. Ціла жменя монет по п’ятдесят копійок. У другій кишені те ж саме. «І звідки це?»– запитав він сам себе.
– Звідки копійки?– на цей раз він уже голосно спитав Толіка, так щоб той почув на кухні.
– А ти, що не пам’ятаєш?– питанням на питання відповів той.
– Нічого не пам’ятаю!– щиро зізнався Петро.
– Ти ж на автоматі вчора виграв.
– Нічого не пам’таю, – ще раз повторив Петро. «От хоч додому якихось овочів куплю, продуктів – може менше Люцита пилятиме», – подумки відзначив він. «Точно, куплю зелені, картоплі молодої».


P.S
Звіт про попередні результати експерименту під номером 3ХZ10107 був дуже коротким. В перекладі на українську мову він міг би звучати наступним чином: «Для випробування експериментального зразка аналога людської істоти було проведено підміну самця – Чумаченка Петра Петровича згідно паспорта. На початковому етапі самка підміни не помітила. Однак, в процесі виконання подружніх обов’язків експериментальний зразок було виведено з ладу. Час спілкування із самкою склав 4 год. 47 хв., що є значно меншим очікуваної величини. Можливі причини невдалого завершення експерименту 3ХZ10107 встановлюються».