Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.03
11:58
Не віриться, що листя жовте
Говорить у тяжкім гріху
І в те, що невблаганні жорна
Все перетворять на труху.
Не віриться, що найдорожче
Впаде мінливості листом.
Побита, зношена дорога
Говорить у тяжкім гріху
І в те, що невблаганні жорна
Все перетворять на труху.
Не віриться, що найдорожче
Впаде мінливості листом.
Побита, зношена дорога
2026.04.03
05:54
Туман розвіявся, мов дим,
Поміж вербових віт
І плеск озерної води
Збудив півсонний світ.
Пахучих лілій аромат
Доносився, - просив
Вдихати зблизька благодать
Квітучої краси.
Поміж вербових віт
І плеск озерної води
Збудив півсонний світ.
Пахучих лілій аромат
Доносився, - просив
Вдихати зблизька благодать
Квітучої краси.
2026.04.02
19:59
Такі уже «трудяги» москалі,
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
2026.04.02
16:17
Коли квітень тільки почався і дні неочікувано стали холодними і дощавими мене запросив у свою самотню хижку старий хайдзін, що підписує свої прозорі хоку іменем Ейєн-но Котокутобіто () і вирощує в своєму саду ожину. Ми пили чай, заварюючи заміть традиційн
2026.04.02
13:27
Відтисками, схожими на зліпки,
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки
Кроками нестримної ходи,
Де майбутні храми та осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки
Кроками нестримної ходи,
Де майбутні храми та осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.
2026.04.02
13:10
Пожовкле листя опадає,
Як невблаганності потік.
Пожовклий смуток небокраю.
Схилився ніжний базилік.
Пожовкле листя промовляє
До совісті і глибини.
На місце радості розмаю
Як невблаганності потік.
Пожовклий смуток небокраю.
Схилився ніжний базилік.
Пожовкле листя промовляє
До совісті і глибини.
На місце радості розмаю
2026.04.02
09:43
У Житомирі незабаром з’явиться вулиця братів Шевчуків – Валерія та Анатолія, видатних письменників і видатних патріотів. Коли старший брат Анатолій був засуджений до п’яти років мордовських таборів, молодший брат Валерій не побоявся його провідати…
Бра
Бра
2026.04.02
05:50
До психолога звернулась
Скромна молодичка:
Подивіться на ці гулі
На померхлім личці.
Ці опухлості з'явились
Від неспання й страху,
Що потрапити в немилість
Можу, бідолаха.
Скромна молодичка:
Подивіться на ці гулі
На померхлім личці.
Ці опухлості з'явились
Від неспання й страху,
Що потрапити в немилість
Можу, бідолаха.
2026.04.02
05:34
Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.
А загадкові звуки голосні
Лунають вокалізом від сонати.
Оновлень час, жаги пора строката
Дарує наяву свої пісні.
Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.
А загадкові звуки голосні
Лунають вокалізом від сонати.
Оновлень час, жаги пора строката
Дарує наяву свої пісні.
Не можу я ніяк запам'ятати
2026.04.01
21:50
Думав про поїздки наші, в мустангу
Мабуть, завіз тебе я далеко занадто
І я думав про любов, що поклали на мій стіл
Казав тобі, в пітьмі не ходити без пари
Про лебедів іще, котрі жили у парку
І про нашого сина, з Мейбел він одружився
Мабуть, завіз тебе я далеко занадто
І я думав про любов, що поклали на мій стіл
Казав тобі, в пітьмі не ходити без пари
Про лебедів іще, котрі жили у парку
І про нашого сина, з Мейбел він одружився
2026.04.01
20:47
Не шкодуй для радості
Ні часу, ні коштів.
Не відкладай радість
На завтра, на потім,
Бо, як сонце взимку
Визирне і щезне,
Так і радість нинішня
Завтра вже не верне.
Ні часу, ні коштів.
Не відкладай радість
На завтра, на потім,
Бо, як сонце взимку
Визирне і щезне,
Так і радість нинішня
Завтра вже не верне.
2026.04.01
19:54
мені радісно терпко
отже побудьте зі мною
не треба про сумніви
про все підозріле
говорімо про спокій
про світло що завжди
поруч
не про рейтинги
отже побудьте зі мною
не треба про сумніви
про все підозріле
говорімо про спокій
про світло що завжди
поруч
не про рейтинги
2026.04.01
13:53
Емігранту в далекій країні
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.
Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.
Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
2026.04.01
13:52
Над тим хто суд чинити буде,
котрий в молитві за народ,
кому життя простого люду
як лебедям простори вод?
Молитва хоч на грецькій мові* –
на часі ж Київський ізвод,
тож маєм бути вже готові
котрий в молитві за народ,
кому життя простого люду
як лебедям простори вод?
Молитва хоч на грецькій мові* –
на часі ж Київський ізвод,
тож маєм бути вже готові
2026.04.01
11:32
Схоже на те, що Ви спробували піднести читача одразу до "небесних шкіл", де пророки викладають щось середнє між метафізикою й профілактикою паніки. Вірш відкривається настільки урочисто, що хочеться зняти взуття і говорити пошепки. Але вже у другій ст
2026.03.31
21:55
Триноги поставили серед пустки*:
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олег Росткович /
Проза
Експеримент з адаптації
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Експеримент з адаптації
1
Люся одразу відчула – щось не так. Не було в її Петра звички одразу після роботи додому з’являтися. Не було ніколи. Це точно. А тут ні з того ні з сього. Рівно в половині сьомої. Як штик. Точно з врахуванням часу на маршрутку. І тверезий. І тверезий!!! Вона спеціально аж два рази пройшлася повз нього, – ніби просто так. Ніякого запаху. Коли ж це останній раз таке було? Не згадати… Тверезий! Це вже підозріло. Напевно з роботи вигнали. Але ні – хто ж його тверезого з роботи вижене. П’яного ще жодного разу не виганяли. І кому такі працівники потрібні? Та якщо би і вигнали – то напивбися з горя, як свиня. Ще й пакет приніс з овочами. Кілограм п’ять, а може і сім прикинула вона заносячи його до кухні. А цікаво – коли ж він встиг? Скільки ж переплатив? – ото ще цікавіше. Прожив козел життя і не знає де, що і коли дешевше можна купити. Не кажучи вже щоб поторгуватися. Це ж на скільки його обважили та обрахували. Десь відсотків на двадцять вартості. Тільки глянеш на нього і одразу ж видно – ідіот. Роби з ним, що хочеш. Обраховуй, обважуй. От де мої очі 18 років тому були, що цього не розгледіли? Але менше з тим – все краще аніж пропити. А може він клізму з горілкою вставив? Із своїми дружками-пияками часто жартував про такий спосіб «випивання».
– Ну і думки, у Вас, жіночко,– перебила сама себе Люся. –Ніби і чоловік не імпотент. І Леонтій Абрамович. Це добре що він Леонтія Абрамович не застав, не застукав. На гарячому. Вірніше, на гарячій. Треба буде старого єврея попередити. А то ще халепа станеться. Якщо візьме Петро собі за звичку отак швидко приходити. Цікаво було би подивитися, – посміхнулася вона сама до себе, – як Петро Абрамовича гамселитиме. А потім мене. Або по черзі, – вже сумніше підсумувала вона.
Але погляд. Навіть не погляд, а весь вираз обличчя. Ніби на п’яного і не схожий. А на кого? Не знати навіть, як сказати. Чи то зачарований, чи то прибитий. Сіяючий якийсь.
– І коли ж це Ти встиг, це все купити.
– На обіді змотався.
«Ну, ні фіга собі», –подумала Люся, вслід за зеленню, помідорами, огірками, майонезом, молодою картоплею, шматком сала, витягуючи загорнутий у файл журнал. На обкладинці жирними буквами писало «Хакер».
– Журнал знайшов, чи хтось дав почитати,– цілком серйозно запитала вона.
– Купив синові, та й і сам почитаю. – відповів Петро.
– Гаразд, йди перевдягайся, а я зараз макарони розігрію та салату нашинкую.
Весь вечір вона не могла зрозуміти, що діється. Одним оком дивилася серіали, а іншим слідкувала за Петром. При чому серіальні катаклізми влітали в одне вухо, а вилітали у інше – не приносячи звичного кайфу. Тим часом: Петро виніс сміття, прибив на кухні полицю, яку збирався прибити уже два роки, поправ шкарпетки, помився-побрився, почитав годину журнал «Хакер» (і що він там може читати, коли на синовому комп’ютері лише преферанси вміє розкладати?). А потім фінальна фраза. «Контрольна»:
–Люсю, сьогодні я вирішив виконати подружні обов’язки.
Люся оніміла. Перше що спалона думку після тяжкого шоку – віджартуватися, щось типу «Ти маєш на увазі – винести сміття?», але так як сміття було вже винесене, то такий жарт не проходив.
Таким чином, Люся так і сиділа мовчки – витріщившись на чоловіка, який продовжував читати журнал «Хакер».
– Відколи мене про це хтось питає? – нарешті дозріла вона, але Петро незворушно продовжував читати.
Але найстрашніше сталося потім. У ліжку. Починалося ніби як завжди. Люся спочатку навіть пожаліла, що погодилася. Але потроху–потроху він так розпалився, що вона почала лякатися, що це з ним діється. Навіть у молоді роки такого запалу не водилося. Чи вона уже забула? Врешті, після кількох оргазмів, вже зовсім не розуміючи що робиться, вона зробила спробу вирватися. Та марно – він тримав її наче в стальних лещатах. Почала благати. Марно. Петро мовчки продовжував її мотлошити. Боліло уже все тіло. Не кажучи про «контактуючі поверхні». Не витримаши болю, вона вихопила з-під по¬душки фалоімітатор і з останніх сил завдала ним удар по голові коханого чоловіка. І це спрацювало. Подіяло. Петро зупинився і почав повільно зсовуватися, звалюватися з ліжка. Як у сповільненому кіно. Та якось стримати чи зловити його не було ані сил, ані бажання.
–Що ж я наробила, може убила Петруся свого?– з жахом подумала вона, коли трохи прийшла до тями. Але перевірити пульс сил теж не було. Кілька хвилин вона просто лежала дивлячись у стелю. А потім міцно заснула. Зранку, коли Люся прокинулася від дзвону будильника Петра ні в ліжку, ні під ліжком уже не було. «Все нормально, живий значить», – зраділа вона. Пішов на роботу. Маньяк. Навіть не чула, як зібрався. «Що ж я йому ввечері скажу про вчорашній інцидент? Та щось придумаю за день» – заспокоїла вона себе.
2
Неможливо гідно описати ранкові думки людини отруєної звечора алкоголем. А думки отруєного алкоголем алкоголіка (вибачайте за тавтологію) описати неможливо, мабуть, у квадраті. Щодо Петрової голови, то в ній крутилося щось на зразок «Де я?», «Яка година?». Коли ж шляхом огляду кімнати та годинника на стіні відповіді на ці питання з’ясувалися (я у Толяна, година - чверть на восьму), в голові почало з’являтися: «Блін, треба вставати, на роботу бо запізнююся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати», «Треба кидати пити». «Все хай здохну, а не буду похмелятися». І знову по колу: «Блін, треба вставати на роботу бо запізнюся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати»…
Врешті, після багаторазового повторювання вище зацитованих заклинань, Петро таки звівся на ноги і поплентався в бік ванної. На кухні вже чимось шарудів Толян. Петрів колега-собутильник. Саме в його квартирі Петро і завис не зрозуміло з яких причин. «Це ж що Люся скаже!» – в голові Петра з’явилася нова думка. «Напився так, що вдома не ночував»,– давно такого не було. Коли ж останній раз – на день Валенгтина? І це ж навіть не подзвонив додому Люциті. А так щоб навіть не подзвонити, то і не згадати коли було. Завжди старався дзвонити. Чи може я дзвонив, а не пам’ятаю. Треба у Толяна запитати. Треба зав’язувати.
–Каву будеш?– запитав Толян з-за дверей, мабуть почувши крокм товариша.
–Буду, наливай – відповів Петро, заходячи у ванну.
Помившись, Петро повергувся до кімнати щоб одягнутися. «Нічого не пам’ятаю!» – вголос підсумував він. Мабуть після чергової спроби хоч щось все-таки згадати. Знімаючи з крісла штани, він відчув, що вони значно важчі аніж зазвичай. Засунувши руку в кишеню він відчув, що там купа копійок. Ціла жменя монет по п’ятдесят копійок. У другій кишені те ж саме. «І звідки це?»– запитав він сам себе.
– Звідки копійки?– на цей раз він уже голосно спитав Толіка, так щоб той почув на кухні.
– А ти, що не пам’ятаєш?– питанням на питання відповів той.
– Нічого не пам’ятаю!– щиро зізнався Петро.
– Ти ж на автоматі вчора виграв.
– Нічого не пам’таю, – ще раз повторив Петро. «От хоч додому якихось овочів куплю, продуктів – може менше Люцита пилятиме», – подумки відзначив він. «Точно, куплю зелені, картоплі молодої».
P.S
Звіт про попередні результати експерименту під номером 3ХZ10107 був дуже коротким. В перекладі на українську мову він міг би звучати наступним чином: «Для випробування експериментального зразка аналога людської істоти було проведено підміну самця – Чумаченка Петра Петровича згідно паспорта. На початковому етапі самка підміни не помітила. Однак, в процесі виконання подружніх обов’язків експериментальний зразок було виведено з ладу. Час спілкування із самкою склав 4 год. 47 хв., що є значно меншим очікуваної величини. Можливі причини невдалого завершення експерименту 3ХZ10107 встановлюються».
Люся одразу відчула – щось не так. Не було в її Петра звички одразу після роботи додому з’являтися. Не було ніколи. Це точно. А тут ні з того ні з сього. Рівно в половині сьомої. Як штик. Точно з врахуванням часу на маршрутку. І тверезий. І тверезий!!! Вона спеціально аж два рази пройшлася повз нього, – ніби просто так. Ніякого запаху. Коли ж це останній раз таке було? Не згадати… Тверезий! Це вже підозріло. Напевно з роботи вигнали. Але ні – хто ж його тверезого з роботи вижене. П’яного ще жодного разу не виганяли. І кому такі працівники потрібні? Та якщо би і вигнали – то напивбися з горя, як свиня. Ще й пакет приніс з овочами. Кілограм п’ять, а може і сім прикинула вона заносячи його до кухні. А цікаво – коли ж він встиг? Скільки ж переплатив? – ото ще цікавіше. Прожив козел життя і не знає де, що і коли дешевше можна купити. Не кажучи вже щоб поторгуватися. Це ж на скільки його обважили та обрахували. Десь відсотків на двадцять вартості. Тільки глянеш на нього і одразу ж видно – ідіот. Роби з ним, що хочеш. Обраховуй, обважуй. От де мої очі 18 років тому були, що цього не розгледіли? Але менше з тим – все краще аніж пропити. А може він клізму з горілкою вставив? Із своїми дружками-пияками часто жартував про такий спосіб «випивання».
– Ну і думки, у Вас, жіночко,– перебила сама себе Люся. –Ніби і чоловік не імпотент. І Леонтій Абрамович. Це добре що він Леонтія Абрамович не застав, не застукав. На гарячому. Вірніше, на гарячій. Треба буде старого єврея попередити. А то ще халепа станеться. Якщо візьме Петро собі за звичку отак швидко приходити. Цікаво було би подивитися, – посміхнулася вона сама до себе, – як Петро Абрамовича гамселитиме. А потім мене. Або по черзі, – вже сумніше підсумувала вона.
Але погляд. Навіть не погляд, а весь вираз обличчя. Ніби на п’яного і не схожий. А на кого? Не знати навіть, як сказати. Чи то зачарований, чи то прибитий. Сіяючий якийсь.
– І коли ж це Ти встиг, це все купити.
– На обіді змотався.
«Ну, ні фіга собі», –подумала Люся, вслід за зеленню, помідорами, огірками, майонезом, молодою картоплею, шматком сала, витягуючи загорнутий у файл журнал. На обкладинці жирними буквами писало «Хакер».
– Журнал знайшов, чи хтось дав почитати,– цілком серйозно запитала вона.
– Купив синові, та й і сам почитаю. – відповів Петро.
– Гаразд, йди перевдягайся, а я зараз макарони розігрію та салату нашинкую.
Весь вечір вона не могла зрозуміти, що діється. Одним оком дивилася серіали, а іншим слідкувала за Петром. При чому серіальні катаклізми влітали в одне вухо, а вилітали у інше – не приносячи звичного кайфу. Тим часом: Петро виніс сміття, прибив на кухні полицю, яку збирався прибити уже два роки, поправ шкарпетки, помився-побрився, почитав годину журнал «Хакер» (і що він там може читати, коли на синовому комп’ютері лише преферанси вміє розкладати?). А потім фінальна фраза. «Контрольна»:
–Люсю, сьогодні я вирішив виконати подружні обов’язки.
Люся оніміла. Перше що спалона думку після тяжкого шоку – віджартуватися, щось типу «Ти маєш на увазі – винести сміття?», але так як сміття було вже винесене, то такий жарт не проходив.
Таким чином, Люся так і сиділа мовчки – витріщившись на чоловіка, який продовжував читати журнал «Хакер».
– Відколи мене про це хтось питає? – нарешті дозріла вона, але Петро незворушно продовжував читати.
Але найстрашніше сталося потім. У ліжку. Починалося ніби як завжди. Люся спочатку навіть пожаліла, що погодилася. Але потроху–потроху він так розпалився, що вона почала лякатися, що це з ним діється. Навіть у молоді роки такого запалу не водилося. Чи вона уже забула? Врешті, після кількох оргазмів, вже зовсім не розуміючи що робиться, вона зробила спробу вирватися. Та марно – він тримав її наче в стальних лещатах. Почала благати. Марно. Петро мовчки продовжував її мотлошити. Боліло уже все тіло. Не кажучи про «контактуючі поверхні». Не витримаши болю, вона вихопила з-під по¬душки фалоімітатор і з останніх сил завдала ним удар по голові коханого чоловіка. І це спрацювало. Подіяло. Петро зупинився і почав повільно зсовуватися, звалюватися з ліжка. Як у сповільненому кіно. Та якось стримати чи зловити його не було ані сил, ані бажання.
–Що ж я наробила, може убила Петруся свого?– з жахом подумала вона, коли трохи прийшла до тями. Але перевірити пульс сил теж не було. Кілька хвилин вона просто лежала дивлячись у стелю. А потім міцно заснула. Зранку, коли Люся прокинулася від дзвону будильника Петра ні в ліжку, ні під ліжком уже не було. «Все нормально, живий значить», – зраділа вона. Пішов на роботу. Маньяк. Навіть не чула, як зібрався. «Що ж я йому ввечері скажу про вчорашній інцидент? Та щось придумаю за день» – заспокоїла вона себе.
2
Неможливо гідно описати ранкові думки людини отруєної звечора алкоголем. А думки отруєного алкоголем алкоголіка (вибачайте за тавтологію) описати неможливо, мабуть, у квадраті. Щодо Петрової голови, то в ній крутилося щось на зразок «Де я?», «Яка година?». Коли ж шляхом огляду кімнати та годинника на стіні відповіді на ці питання з’ясувалися (я у Толяна, година - чверть на восьму), в голові почало з’являтися: «Блін, треба вставати, на роботу бо запізнююся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати», «Треба кидати пити». «Все хай здохну, а не буду похмелятися». І знову по колу: «Блін, треба вставати на роботу бо запізнюся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати»…
Врешті, після багаторазового повторювання вище зацитованих заклинань, Петро таки звівся на ноги і поплентався в бік ванної. На кухні вже чимось шарудів Толян. Петрів колега-собутильник. Саме в його квартирі Петро і завис не зрозуміло з яких причин. «Це ж що Люся скаже!» – в голові Петра з’явилася нова думка. «Напився так, що вдома не ночував»,– давно такого не було. Коли ж останній раз – на день Валенгтина? І це ж навіть не подзвонив додому Люциті. А так щоб навіть не подзвонити, то і не згадати коли було. Завжди старався дзвонити. Чи може я дзвонив, а не пам’ятаю. Треба у Толяна запитати. Треба зав’язувати.
–Каву будеш?– запитав Толян з-за дверей, мабуть почувши крокм товариша.
–Буду, наливай – відповів Петро, заходячи у ванну.
Помившись, Петро повергувся до кімнати щоб одягнутися. «Нічого не пам’ятаю!» – вголос підсумував він. Мабуть після чергової спроби хоч щось все-таки згадати. Знімаючи з крісла штани, він відчув, що вони значно важчі аніж зазвичай. Засунувши руку в кишеню він відчув, що там купа копійок. Ціла жменя монет по п’ятдесят копійок. У другій кишені те ж саме. «І звідки це?»– запитав він сам себе.
– Звідки копійки?– на цей раз він уже голосно спитав Толіка, так щоб той почув на кухні.
– А ти, що не пам’ятаєш?– питанням на питання відповів той.
– Нічого не пам’ятаю!– щиро зізнався Петро.
– Ти ж на автоматі вчора виграв.
– Нічого не пам’таю, – ще раз повторив Петро. «От хоч додому якихось овочів куплю, продуктів – може менше Люцита пилятиме», – подумки відзначив він. «Точно, куплю зелені, картоплі молодої».
P.S
Звіт про попередні результати експерименту під номером 3ХZ10107 був дуже коротким. В перекладі на українську мову він міг би звучати наступним чином: «Для випробування експериментального зразка аналога людської істоти було проведено підміну самця – Чумаченка Петра Петровича згідно паспорта. На початковому етапі самка підміни не помітила. Однак, в процесі виконання подружніх обов’язків експериментальний зразок було виведено з ладу. Час спілкування із самкою склав 4 год. 47 хв., що є значно меншим очікуваної величини. Можливі причини невдалого завершення експерименту 3ХZ10107 встановлюються».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
