Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
2026.11.14
08:39
Сиротливо слову на папері,
Поки інші бродять у думках, -
Варто, може, прочинити двері
Та вказати на потрібний шлях?
Щоб слова злетілися, мов птиці,
В рими повні, в речення стрункі, -
Хочу з серця, наче із криниці,
Вичерпати строфи гомінкі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Поки інші бродять у думках, -
Варто, може, прочинити двері
Та вказати на потрібний шлях?
Щоб слова злетілися, мов птиці,
В рими повні, в речення стрункі, -
Хочу з серця, наче із криниці,
Вичерпати строфи гомінкі.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олег Росткович /
Проза
Експеримент з адаптації
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Експеримент з адаптації
1
Люся одразу відчула – щось не так. Не було в її Петра звички одразу після роботи додому з’являтися. Не було ніколи. Це точно. А тут ні з того ні з сього. Рівно в половині сьомої. Як штик. Точно з врахуванням часу на маршрутку. І тверезий. І тверезий!!! Вона спеціально аж два рази пройшлася повз нього, – ніби просто так. Ніякого запаху. Коли ж це останній раз таке було? Не згадати… Тверезий! Це вже підозріло. Напевно з роботи вигнали. Але ні – хто ж його тверезого з роботи вижене. П’яного ще жодного разу не виганяли. І кому такі працівники потрібні? Та якщо би і вигнали – то напивбися з горя, як свиня. Ще й пакет приніс з овочами. Кілограм п’ять, а може і сім прикинула вона заносячи його до кухні. А цікаво – коли ж він встиг? Скільки ж переплатив? – ото ще цікавіше. Прожив козел життя і не знає де, що і коли дешевше можна купити. Не кажучи вже щоб поторгуватися. Це ж на скільки його обважили та обрахували. Десь відсотків на двадцять вартості. Тільки глянеш на нього і одразу ж видно – ідіот. Роби з ним, що хочеш. Обраховуй, обважуй. От де мої очі 18 років тому були, що цього не розгледіли? Але менше з тим – все краще аніж пропити. А може він клізму з горілкою вставив? Із своїми дружками-пияками часто жартував про такий спосіб «випивання».
– Ну і думки, у Вас, жіночко,– перебила сама себе Люся. –Ніби і чоловік не імпотент. І Леонтій Абрамович. Це добре що він Леонтія Абрамович не застав, не застукав. На гарячому. Вірніше, на гарячій. Треба буде старого єврея попередити. А то ще халепа станеться. Якщо візьме Петро собі за звичку отак швидко приходити. Цікаво було би подивитися, – посміхнулася вона сама до себе, – як Петро Абрамовича гамселитиме. А потім мене. Або по черзі, – вже сумніше підсумувала вона.
Але погляд. Навіть не погляд, а весь вираз обличчя. Ніби на п’яного і не схожий. А на кого? Не знати навіть, як сказати. Чи то зачарований, чи то прибитий. Сіяючий якийсь.
– І коли ж це Ти встиг, це все купити.
– На обіді змотався.
«Ну, ні фіга собі», –подумала Люся, вслід за зеленню, помідорами, огірками, майонезом, молодою картоплею, шматком сала, витягуючи загорнутий у файл журнал. На обкладинці жирними буквами писало «Хакер».
– Журнал знайшов, чи хтось дав почитати,– цілком серйозно запитала вона.
– Купив синові, та й і сам почитаю. – відповів Петро.
– Гаразд, йди перевдягайся, а я зараз макарони розігрію та салату нашинкую.
Весь вечір вона не могла зрозуміти, що діється. Одним оком дивилася серіали, а іншим слідкувала за Петром. При чому серіальні катаклізми влітали в одне вухо, а вилітали у інше – не приносячи звичного кайфу. Тим часом: Петро виніс сміття, прибив на кухні полицю, яку збирався прибити уже два роки, поправ шкарпетки, помився-побрився, почитав годину журнал «Хакер» (і що він там може читати, коли на синовому комп’ютері лише преферанси вміє розкладати?). А потім фінальна фраза. «Контрольна»:
–Люсю, сьогодні я вирішив виконати подружні обов’язки.
Люся оніміла. Перше що спалона думку після тяжкого шоку – віджартуватися, щось типу «Ти маєш на увазі – винести сміття?», але так як сміття було вже винесене, то такий жарт не проходив.
Таким чином, Люся так і сиділа мовчки – витріщившись на чоловіка, який продовжував читати журнал «Хакер».
– Відколи мене про це хтось питає? – нарешті дозріла вона, але Петро незворушно продовжував читати.
Але найстрашніше сталося потім. У ліжку. Починалося ніби як завжди. Люся спочатку навіть пожаліла, що погодилася. Але потроху–потроху він так розпалився, що вона почала лякатися, що це з ним діється. Навіть у молоді роки такого запалу не водилося. Чи вона уже забула? Врешті, після кількох оргазмів, вже зовсім не розуміючи що робиться, вона зробила спробу вирватися. Та марно – він тримав її наче в стальних лещатах. Почала благати. Марно. Петро мовчки продовжував її мотлошити. Боліло уже все тіло. Не кажучи про «контактуючі поверхні». Не витримаши болю, вона вихопила з-під по¬душки фалоімітатор і з останніх сил завдала ним удар по голові коханого чоловіка. І це спрацювало. Подіяло. Петро зупинився і почав повільно зсовуватися, звалюватися з ліжка. Як у сповільненому кіно. Та якось стримати чи зловити його не було ані сил, ані бажання.
–Що ж я наробила, може убила Петруся свого?– з жахом подумала вона, коли трохи прийшла до тями. Але перевірити пульс сил теж не було. Кілька хвилин вона просто лежала дивлячись у стелю. А потім міцно заснула. Зранку, коли Люся прокинулася від дзвону будильника Петра ні в ліжку, ні під ліжком уже не було. «Все нормально, живий значить», – зраділа вона. Пішов на роботу. Маньяк. Навіть не чула, як зібрався. «Що ж я йому ввечері скажу про вчорашній інцидент? Та щось придумаю за день» – заспокоїла вона себе.
2
Неможливо гідно описати ранкові думки людини отруєної звечора алкоголем. А думки отруєного алкоголем алкоголіка (вибачайте за тавтологію) описати неможливо, мабуть, у квадраті. Щодо Петрової голови, то в ній крутилося щось на зразок «Де я?», «Яка година?». Коли ж шляхом огляду кімнати та годинника на стіні відповіді на ці питання з’ясувалися (я у Толяна, година - чверть на восьму), в голові почало з’являтися: «Блін, треба вставати, на роботу бо запізнююся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати», «Треба кидати пити». «Все хай здохну, а не буду похмелятися». І знову по колу: «Блін, треба вставати на роботу бо запізнюся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати»…
Врешті, після багаторазового повторювання вище зацитованих заклинань, Петро таки звівся на ноги і поплентався в бік ванної. На кухні вже чимось шарудів Толян. Петрів колега-собутильник. Саме в його квартирі Петро і завис не зрозуміло з яких причин. «Це ж що Люся скаже!» – в голові Петра з’явилася нова думка. «Напився так, що вдома не ночував»,– давно такого не було. Коли ж останній раз – на день Валенгтина? І це ж навіть не подзвонив додому Люциті. А так щоб навіть не подзвонити, то і не згадати коли було. Завжди старався дзвонити. Чи може я дзвонив, а не пам’ятаю. Треба у Толяна запитати. Треба зав’язувати.
–Каву будеш?– запитав Толян з-за дверей, мабуть почувши крокм товариша.
–Буду, наливай – відповів Петро, заходячи у ванну.
Помившись, Петро повергувся до кімнати щоб одягнутися. «Нічого не пам’ятаю!» – вголос підсумував він. Мабуть після чергової спроби хоч щось все-таки згадати. Знімаючи з крісла штани, він відчув, що вони значно важчі аніж зазвичай. Засунувши руку в кишеню він відчув, що там купа копійок. Ціла жменя монет по п’ятдесят копійок. У другій кишені те ж саме. «І звідки це?»– запитав він сам себе.
– Звідки копійки?– на цей раз він уже голосно спитав Толіка, так щоб той почув на кухні.
– А ти, що не пам’ятаєш?– питанням на питання відповів той.
– Нічого не пам’ятаю!– щиро зізнався Петро.
– Ти ж на автоматі вчора виграв.
– Нічого не пам’таю, – ще раз повторив Петро. «От хоч додому якихось овочів куплю, продуктів – може менше Люцита пилятиме», – подумки відзначив він. «Точно, куплю зелені, картоплі молодої».
P.S
Звіт про попередні результати експерименту під номером 3ХZ10107 був дуже коротким. В перекладі на українську мову він міг би звучати наступним чином: «Для випробування експериментального зразка аналога людської істоти було проведено підміну самця – Чумаченка Петра Петровича згідно паспорта. На початковому етапі самка підміни не помітила. Однак, в процесі виконання подружніх обов’язків експериментальний зразок було виведено з ладу. Час спілкування із самкою склав 4 год. 47 хв., що є значно меншим очікуваної величини. Можливі причини невдалого завершення експерименту 3ХZ10107 встановлюються».
Люся одразу відчула – щось не так. Не було в її Петра звички одразу після роботи додому з’являтися. Не було ніколи. Це точно. А тут ні з того ні з сього. Рівно в половині сьомої. Як штик. Точно з врахуванням часу на маршрутку. І тверезий. І тверезий!!! Вона спеціально аж два рази пройшлася повз нього, – ніби просто так. Ніякого запаху. Коли ж це останній раз таке було? Не згадати… Тверезий! Це вже підозріло. Напевно з роботи вигнали. Але ні – хто ж його тверезого з роботи вижене. П’яного ще жодного разу не виганяли. І кому такі працівники потрібні? Та якщо би і вигнали – то напивбися з горя, як свиня. Ще й пакет приніс з овочами. Кілограм п’ять, а може і сім прикинула вона заносячи його до кухні. А цікаво – коли ж він встиг? Скільки ж переплатив? – ото ще цікавіше. Прожив козел життя і не знає де, що і коли дешевше можна купити. Не кажучи вже щоб поторгуватися. Це ж на скільки його обважили та обрахували. Десь відсотків на двадцять вартості. Тільки глянеш на нього і одразу ж видно – ідіот. Роби з ним, що хочеш. Обраховуй, обважуй. От де мої очі 18 років тому були, що цього не розгледіли? Але менше з тим – все краще аніж пропити. А може він клізму з горілкою вставив? Із своїми дружками-пияками часто жартував про такий спосіб «випивання».
– Ну і думки, у Вас, жіночко,– перебила сама себе Люся. –Ніби і чоловік не імпотент. І Леонтій Абрамович. Це добре що він Леонтія Абрамович не застав, не застукав. На гарячому. Вірніше, на гарячій. Треба буде старого єврея попередити. А то ще халепа станеться. Якщо візьме Петро собі за звичку отак швидко приходити. Цікаво було би подивитися, – посміхнулася вона сама до себе, – як Петро Абрамовича гамселитиме. А потім мене. Або по черзі, – вже сумніше підсумувала вона.
Але погляд. Навіть не погляд, а весь вираз обличчя. Ніби на п’яного і не схожий. А на кого? Не знати навіть, як сказати. Чи то зачарований, чи то прибитий. Сіяючий якийсь.
– І коли ж це Ти встиг, це все купити.
– На обіді змотався.
«Ну, ні фіга собі», –подумала Люся, вслід за зеленню, помідорами, огірками, майонезом, молодою картоплею, шматком сала, витягуючи загорнутий у файл журнал. На обкладинці жирними буквами писало «Хакер».
– Журнал знайшов, чи хтось дав почитати,– цілком серйозно запитала вона.
– Купив синові, та й і сам почитаю. – відповів Петро.
– Гаразд, йди перевдягайся, а я зараз макарони розігрію та салату нашинкую.
Весь вечір вона не могла зрозуміти, що діється. Одним оком дивилася серіали, а іншим слідкувала за Петром. При чому серіальні катаклізми влітали в одне вухо, а вилітали у інше – не приносячи звичного кайфу. Тим часом: Петро виніс сміття, прибив на кухні полицю, яку збирався прибити уже два роки, поправ шкарпетки, помився-побрився, почитав годину журнал «Хакер» (і що він там може читати, коли на синовому комп’ютері лише преферанси вміє розкладати?). А потім фінальна фраза. «Контрольна»:
–Люсю, сьогодні я вирішив виконати подружні обов’язки.
Люся оніміла. Перше що спалона думку після тяжкого шоку – віджартуватися, щось типу «Ти маєш на увазі – винести сміття?», але так як сміття було вже винесене, то такий жарт не проходив.
Таким чином, Люся так і сиділа мовчки – витріщившись на чоловіка, який продовжував читати журнал «Хакер».
– Відколи мене про це хтось питає? – нарешті дозріла вона, але Петро незворушно продовжував читати.
Але найстрашніше сталося потім. У ліжку. Починалося ніби як завжди. Люся спочатку навіть пожаліла, що погодилася. Але потроху–потроху він так розпалився, що вона почала лякатися, що це з ним діється. Навіть у молоді роки такого запалу не водилося. Чи вона уже забула? Врешті, після кількох оргазмів, вже зовсім не розуміючи що робиться, вона зробила спробу вирватися. Та марно – він тримав її наче в стальних лещатах. Почала благати. Марно. Петро мовчки продовжував її мотлошити. Боліло уже все тіло. Не кажучи про «контактуючі поверхні». Не витримаши болю, вона вихопила з-під по¬душки фалоімітатор і з останніх сил завдала ним удар по голові коханого чоловіка. І це спрацювало. Подіяло. Петро зупинився і почав повільно зсовуватися, звалюватися з ліжка. Як у сповільненому кіно. Та якось стримати чи зловити його не було ані сил, ані бажання.
–Що ж я наробила, може убила Петруся свого?– з жахом подумала вона, коли трохи прийшла до тями. Але перевірити пульс сил теж не було. Кілька хвилин вона просто лежала дивлячись у стелю. А потім міцно заснула. Зранку, коли Люся прокинулася від дзвону будильника Петра ні в ліжку, ні під ліжком уже не було. «Все нормально, живий значить», – зраділа вона. Пішов на роботу. Маньяк. Навіть не чула, як зібрався. «Що ж я йому ввечері скажу про вчорашній інцидент? Та щось придумаю за день» – заспокоїла вона себе.
2
Неможливо гідно описати ранкові думки людини отруєної звечора алкоголем. А думки отруєного алкоголем алкоголіка (вибачайте за тавтологію) описати неможливо, мабуть, у квадраті. Щодо Петрової голови, то в ній крутилося щось на зразок «Де я?», «Яка година?». Коли ж шляхом огляду кімнати та годинника на стіні відповіді на ці питання з’ясувалися (я у Толяна, година - чверть на восьму), в голові почало з’являтися: «Блін, треба вставати, на роботу бо запізнююся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати», «Треба кидати пити». «Все хай здохну, а не буду похмелятися». І знову по колу: «Блін, треба вставати на роботу бо запізнюся», «Це ж треба так напитися, щоб нічого не пам’ятати»…
Врешті, після багаторазового повторювання вище зацитованих заклинань, Петро таки звівся на ноги і поплентався в бік ванної. На кухні вже чимось шарудів Толян. Петрів колега-собутильник. Саме в його квартирі Петро і завис не зрозуміло з яких причин. «Це ж що Люся скаже!» – в голові Петра з’явилася нова думка. «Напився так, що вдома не ночував»,– давно такого не було. Коли ж останній раз – на день Валенгтина? І це ж навіть не подзвонив додому Люциті. А так щоб навіть не подзвонити, то і не згадати коли було. Завжди старався дзвонити. Чи може я дзвонив, а не пам’ятаю. Треба у Толяна запитати. Треба зав’язувати.
–Каву будеш?– запитав Толян з-за дверей, мабуть почувши крокм товариша.
–Буду, наливай – відповів Петро, заходячи у ванну.
Помившись, Петро повергувся до кімнати щоб одягнутися. «Нічого не пам’ятаю!» – вголос підсумував він. Мабуть після чергової спроби хоч щось все-таки згадати. Знімаючи з крісла штани, він відчув, що вони значно важчі аніж зазвичай. Засунувши руку в кишеню він відчув, що там купа копійок. Ціла жменя монет по п’ятдесят копійок. У другій кишені те ж саме. «І звідки це?»– запитав він сам себе.
– Звідки копійки?– на цей раз він уже голосно спитав Толіка, так щоб той почув на кухні.
– А ти, що не пам’ятаєш?– питанням на питання відповів той.
– Нічого не пам’ятаю!– щиро зізнався Петро.
– Ти ж на автоматі вчора виграв.
– Нічого не пам’таю, – ще раз повторив Петро. «От хоч додому якихось овочів куплю, продуктів – може менше Люцита пилятиме», – подумки відзначив він. «Точно, куплю зелені, картоплі молодої».
P.S
Звіт про попередні результати експерименту під номером 3ХZ10107 був дуже коротким. В перекладі на українську мову він міг би звучати наступним чином: «Для випробування експериментального зразка аналога людської істоти було проведено підміну самця – Чумаченка Петра Петровича згідно паспорта. На початковому етапі самка підміни не помітила. Однак, в процесі виконання подружніх обов’язків експериментальний зразок було виведено з ладу. Час спілкування із самкою склав 4 год. 47 хв., що є значно меншим очікуваної величини. Можливі причини невдалого завершення експерименту 3ХZ10107 встановлюються».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
