Я стільки років писала вірші „ у шухляду “, бо не могла визначитися, чого вони варті. Коли я пробувала їх показувати, то реакція була чомусь зовсім протилежною. „Ти ж не поет “- говорили мені одні. „Як гарно“ – чула я від інших. І мені ставало соромно, що я, графоманка, намагаюсь привернути до себе увагу, якої , мабуть, не варта. Хтось мені сказав, що це як хвороба, до якої схильні молоді: пишуть, поки енергії забагато, не знають, куди емоції дівати, а подорослішають – і кидають це дурне діло. Я чесно намагалась на писати віршів, викинула все написане, все чекала, поки згасне у мені це бажання, поки стану, як усі. Та час від часу не витримувала і знов писала. А потім помітила, що якщо не пишу віршів, то легко впадаю в депресію. І дала собі волю. Мені стало байдуже, поет я чи ні, бо якщо вже моя голова так влаштована, що я не така, як більшість, то вже нічого з цим не поробиш, і якщо я не можу без цього нормально жити, то хай вже буду графоманкою. Так і жила, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, але і це мені вдавалось не дуже, бо коли зустрічаєш інколи надрукованим те, що важко назвати поезією, починають гризти сумніви щодо тієї шухлядки, підбурюючи на спроби надрукуватись. Я навіть була поставилась до цього настільки серйозно, що звернулась у декілька редакцій. У одній мені відповіли, що не збираються друкувати невідомо кого, у іншій пояснили, що й самі напишуть все, що треба, у третій подивились крізь мене і повідомили, що друкують тільки класиків. Правда, знайшлась редакція, де до мене поставились з цікавістю і пообіцяли коли-небудь надрукувати. На тому все й скінчилось. На деякий час. Бо в оселі з’явився його величність Інтернет. І що було далі - здогадатись не важко. Я спробувала зрозуміти, чого я, власне, хочу. Критики. Жорсткої і безжальної. Бо не хочу сидіти у шухляді, не знаючи чому, а сама зрозуміти не здатна. У житті було багато справ, важливіших за мої особисті стосунки з поезією. Але хочеться з’ясувати і їх. Як говориться, краще пізно, ніж ніколи.
З мене Музи відверто сміються,
Наче я їм – як в очі мило,
Що в суконний ряд такі пруться,
А в самих поросяче рило.
Що ховати темними норами
Слід таке недоладне стерво,
Що своїми простенькими творами
Я псую їм чутливі нерви.
Насміхайтеся, Музи, лунко –
Не болить це фарбованій стерві,
Я давно вже не ніжна юнка,
Мої нерви давно сталеві.
Мої думки з осиним жалом
Перетворюють душу в терпуг,
Бо їм волі занадто мало,
Бо короткий у них ланцюг.
Той ланцюг я кувала зі спокою,
Ще й терплячості додавала,
І з душею терпужно-жорстокою
Я думки на ланцюг припинала.
Бути іншою я намагалась,
Не хотіла я вірші складати,
Та рядок за рядочком з’являлись
І просили мене записати.
Смійтесь, Музи, якщо вам сміється,
Графоманка я, віршомазака.
Жити далі мені вдається,
Бо не вмерла у серці казка.