Життя... Занадто захоплююча, чи то пак - непередбачувана річ, щоб її просто так витрачати...ні на що...просто так...
Я ненавиділа світ в якому жила і ти це бачив, але нічого не скозав, не підтримав, не підійшов, не кивнув, не вимовив... ні слова. Ти навіть не "угукнув" дивлячись, як згасають мої останні сили... тобі було байдуже...
Ночами я бродила містом в роздумах, на самоті, сподіваючись зустріти тебе... Хіба це було таким нереальним? Тільки тепер я дотепрала усю недоречність своїх вчинків... Ти їх не цінував... Я все далі кохала... Та коли дізналась, що марно... було вже пізно -доходило до 12-ї; потім я вмирала від думок,почуттів, емоцій..,які нікому не були потрібні, а шукати сенс життя... Тобула марна трата часу. Це зараз, все бачачи десь звідтіля, мені здається, що варто було спробувати пожити ще. Я не хотіла. Мені було ліньки, а без охоти... Хто, що і коли зробив щось вдало без охоти?.. Воно таке рідкісне явище, що іноді здається увесь світ...який,до біса світ? То рідкісний дар:бажання...