Як би ми не намагались покинути щось лихе, на жаль, знову і знову до цього повертаємося. Так і я.
Я знову була між багатьох собі подібних, вони всі спали блаженним сном, немов солдати між битвами, і в них всіх, аналогічно до тих же солдатів зірвало дах до міри, яку описати неможливо, бо нема гіршого, аніж коли ти забуваєш все: де ти, чому ти тут; хто ти, чи існують інші, які вони?.. НІ, пам'ять є; там багато комірок переповнених інформацією, спогадами, знаннями, почуттями, але доступ туди закрито, двері замкнені, а ключ вкрадено...
Я лежала, підпираючи стіну головою, яку ледь відчувала на плечах. Невже я про це мріяла, невже мріяла про цю "диру", в якій стирчатиму з купою шприців поряд?.. Ні! Ні! НІ! Я не вірила, що це твориться зі мною: я ж мріяла закінчити історичний факультет в Києво-Могилянській Академії; захистити дисертацію; стати етнографом чи фольклористом, а тут... Все дістало - і я вколола ще одну дозу.
Я знала - це не вихід, я знала життя повинно бути життям, а не виживанням від дози до дози, а життям, яким було колись...
Та я не пам'ятала, яким воно було тоді, в те чарівне "колись". Час від часу я зазирала крізь щілини для ключів до кімнати під назвою "Пам'ять", але те, що я там побачила мене не особливо тішило: я була щасливою, життєрадісною, веселоя, безтурботною...
ТАКИМ ЖИТТЯ НЕ БУВАЄ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
І я знову взяла шприц, на який довго дивилася, бо не розуміла, чого в ньому шукаю. Суті життя, яку ніхто не може пояснити, бо не може і все тут, а ця голка і розмовляти не вміє?.. Чи вміє?.. Я на силу віддала наповнений шприц якомусь хлопцеві...
Той день був схожий на війну, яка тривала довго, невчерпно страждаючи; я заснула в конвульсіях, а коли прокинулась від "прибуття нового матеріалу", на який кинулися всі,.. Всі, окрім мене і нього, того хлопця: його очі закотилися ще декілька годин того. а кілька годин потому його викинули, як непотрібне шмаття, як річ, як подерті меблі, що заважають пересуватися квартирою...
Я розуміла - на його місці могла бути я; дози могла не витримати я, вмерти мала я...
То що, суть життя в смерті?..

Я підвелась: заледве, перехиляючись і підтримуючи стіну. Перший крок здавався зовсім нереальним, другий легше, а третій забрав останні сили - я впала прямо в коридорі, тож скрутилася якомога компактніше і спостерігала, спостерігала за тим, що творилося, а творилося ніщо... в прямому розумінні цього слова: "ніщо!"
Всі ці люди колись мріяли, бачили майбутнє підкореним, але зламалися, бо...бо в кожного є свої "бо", а своїх особистих "бо" я вже й не пам'ятала... я знов зазирнула до щілини пам'яті, де розспівувався церковний хор, де я співала підлітком...
Десь був світ, світ безлічі кольорів і відтінків, які не закінчуються; я там була, була і буду ще колись...напевне...

Що й не спаде на думку, коли дивишся на панків, які курять якусь гребучу траву? Хочеться їх пожаліти, але розуміється - пізно. Вони знайшли причину, щоб обрати своє життя таким... Сідаючи до трамваю, я все ж не відривала погляду з тих кущів та споглядала страхітливий сміх, що відображав усю нереальність долі тих дітей...