- Життя нестерпне, люди всі мерзотні!
Так починався кожен день в Оси…
А потім, на сніданок, безтурботно,
Вона вживала трохи ковбаси,
Цукерки, мед, халву, і каву мокко,
Чай з молоком, морозиво, соте...
І, хоботком, потягуючи соки,
Вона зітхала важко: «Все не те!
Усе якесь ненатуральне, штучне,
І не таке, яке було колись,
Мене, комаху, це гнітить і мучить !
Харчі нормальні, вже перевелись!»
А потім забиралася на гілку;
Щоби прийняти ультрафіолет,
дивилась пильно на трудягу - Бджілку,
й казала: от щасливий де білет!
Живе в сім’ї, де є брати, сестрички,
І має все: роботу, сенс життя…
А я – останній потяг електрички,
За мною порожнеча й забуття…
Несу свій хрест, своє осине жало,
І час від часу жалю ним людей,
А де подяка? Краще б я вмирала,
Як плем’я бджіл, потворне і руде!
І люди їх за щось іще розводять,
Підтримують узимку, чула я…
Ото ганьба! Напевне, при нагоді,
Я буду …проти їхнього роя!
В обідній час, уже на солоненьке,
Тягнула меланхолія Осу:
Хтось рибку солить: нутрощі свіженькі!
На квас, на пиво кличуть, на хамсу…
І весь процес повторювався знову,
І резюме підводила Оса:
Усі підступні і життя хрінове,
І вранці знову дістає роса…
………………………………

Так, декому, і перли мілкуваті,
І в їжі не догодиш на смаки,
Вони хандрять, хоч ситі та багаті,
Що їм до тих, у кого суп рідкий?