Замовк замок, зсередини закритий...
Хто за дверима – той, що спить чи труп?
Може, їх двоє, пристрастю сповиті,
А, може, й цілий камікадзе клуб.

Перед очима знак: ”Ти – посторонній!
Напруга, мов цікавість, вб’є кота!”,
Та найсолодший плід у забороні...
Замок замовк, певне, не просто так.

Він щось ховає – щось, що є секретом;
Щоб взнати, що це є – потрібний ключ,
Його немає... Де він є? Ключ, де ти?
Відкрийся, сейф, піддайся і не муч!

Ти вже старий, а імітуєш цноту,
Тебе не раз вже ґвалтувало долото,
Таке ж старе й поржавіле від поту,
Щоб не померти з нетерпіння – хто то... хто?

Відчужений від людства чи все людство?
Поет, художник, музикант чи псих?
Може, й нема нікого... голо й пусто,
Може, кімнату цю замкнули від малих.

Невже я рвуся в холод, в ізолятор?
Невже це витверезник для думок?
Якщо мама – стіна, й поріг – мій тато,
Хто ж тоді Бог? Невже це він – замок?

Замок – причина збочених фантазій,
Замок – це наслідок появи тих дверей,
Що із уяв повстали у оазі,
Щоби колись їх штурмом взяв Борей.

Замок замовк, депресія – причина...
Хтось хоче бути сам, на однині.
Може, заклинив він; він –, все ж таки, машина!
Мабуть, гарантія вже вийшла... пройшли дні.

Самотність – стан душі чи, може, звичка?
Що, результат відсутності ключа?
Якщо його нема, треба відмичка...
Потрібна хоча б спроба, хоча б та.