“і т.д. і т.п.”, чи щось тому подібне
Я чув із туалету крізь дерев’яний щит.
Воно було для мене байдуже й непотрібне,
Та слух ловив ці звуки... Прекрасний апетит!
Нехотячи подумав мій мозок, про що йдеться
І раптом зацікавив мене весь цей абсурд,
Тож я схотів дізнатись: відлуння повернеться,
Чи втратить рівновагу, впавши в кімнатний бруд,
Й затихне там навіки, не залишивши пам'ять
Про себе і предмети фізичних коливань,
Які стоять в квартирі лиш там, де їх поставлять,
Та ходять куди хочуть по святах зловживань
Наркотиками й спиртом, чи гіпонормним зором,
Який крізь скло фантазій заломлює буття,
І нам тоді здається, що правда – лиш чийсь сором,
Графічно мальовничий й без сенсу, мов життя.

“Все пройде, все мине, так, ніби й не бувало”
Я чув, але не вірив, що кінчиться усе.
Невже, навіть ці звуки, яким палати мало,
Замкнуться у куточку й самі забудуть це?
Забудуть нащо бились у камері для буйних
Й навіщо щось кричали, якщо не знали що,
І, більше того, знали: нема в лікарні чуйних,
Всім байдуже до того, що на ім’я Ніщо.
А хворим пацієнтам скажуть, що це здалося,
Що це лише об’єкти їхніх слабих уяв,
Й дадуть по дві таблетки, а не одну, як досі,
Щоб назавжди заснув вже дух мозку, що ганяв
По преріях й пустелях, по вирубках і хащах,
Степами і полями, щоби знайти себе,
Й тепер лежить у комі й питає себе: нащо
Питав у себе, що це: це і т.д. й т.п.?