Як нам привити гени доброти,
Не на майбутнє, а сьогодні сущим?
Щоб не черствіли ми до бідноти,
А чесно заробляли хліб насущний?

Тоді б не було стільки жебраків,
Худих людей з голодними очима.
І світ не мав би стільки наймитів,
Та й діти не росли б такими злими.

...Чом за чужого не болить душа?
А лиш болить, коли тебе побили?
Тупа байдужість. Горе. Тихо! Ша!
Невже нас доброти ніде не вчили.

В батьків також життя було не мед:
Їх молодість по Сибірах водила.
Та не зламалися, ішли вперед,
До старості в тяжких трудах прожили.

Де ж наша сила і у чому річ?
Стоять закриті фабрики й заводи,
В кого снага – то тягне день і ніч,
Невже законно? Чом без перешкоди?

Невже усі втечемо у світи?
Якщо і так, то хто нас там чекає?
Чи виснажена матінка простить
Свою кровинку, що душі не має?

Опам’ятаймося, огляньмося. Вже час.
Одна на всіх в нас мати – Україна.
Вона і любить, й розуміє нас,
Тож не ведім її ми до загину.

А поможім і підіймім з колін,
Води подаймо, приберім в світлиці.
Дерзаймо тут, бо це наш рідний дім,
І рідне поле, і дзвінка криниця.