А дзвін величного храму ще лунав. Змокнувші від дощу люди, ховалися під кремезними стінами собору. Він був незвичайним, зважаючи на його вікову стійкість. Це була будівля далеко не XX і не XXI століття й нічим не нагадувала класичний постмодернізм-диковини людської уяви, а чистий в його вигляді приклад Середньовічної міці та величності, вшанування вищих та преклоніння перед їхньою силою. Людина, порівняно з ним, а порівняння-з собором та Богом - піщинка, ніщо. Саме таку істину хотіли, мабуть, донести тодішні архітектори та й віра була тоді далеко не гуманістична... Собор водночас лякав і радував людське око. Високі шпилі, здавалося, торкалися небес, лоскочучи їх хмари. Вони нагадували безкінечну дорогу, останню, довжиною в життя...
Романтичний та в той самий момент й неаби як грубий, він заворожував. Він так вабив, що тіло наповнювалось любов’ю, такою ж ніжною та небезпечною як він сам. Подих різко змінив частоту, вдихи-все коротші, а серце розривається від задоволення.
Ні це не романський стиль, а такий близький до внутрішнього розуміння - Середньовічна готика. Архітектура величі...
Похмурий, ніби приречений на щось він стояв в краплинах дощу і це надавало йому ще приреченішого вигляду. Готична роза манила звернути на нею увагу, символ всевидячого ока, що слідкує за тобою та й за всіма мурахами-людьми, вона височіла над порталом. Портал - символічний вхід. Ступаючи вперед крізь нього до цього творіння немислимої фантазії, ти ще більше розумієш, що ти й справді піщинка. Могутні контрфорси тримають на плечах всю громістку споруду, а простір дає де уяві та відчуттям розгулятися.
Дощ вщух, а небо почала затягувати темрява. Місяць так зловіще вийшов зі своєї схованки, що стало не по собі. І я вже одна, самотня, мов покинута скрипка десь на горищі у старого майстра. Одна серед думок...
Як на зло, чи то в підсвідомості, чи й справді на яву, почулась мелодія знайомої пісні та далеко неспокійної. Lagro Генделя! Падаю на коліна, довжелезна сукня сковує мої рухи. Хтось не бажає мене відпускати. Хтось? Та чи є в нього ім’я? Напевно, це - екстаз, захоплення і воно набуває обрисів, живого тіла. Воно чи то вже він наближається, вміло вклоняється, цілує руку та запрошує на танець. Я не можу розгледіти його обличчя, ця таємничість ще більше приваблює, я бачу лише чоловічу постать, що не нагадує сьогоднішніх представників цього роду,це дивлячись на його дивний одяг. Для когось можливо дивний, а для когось ні, для мене - точно НІ!. Одним словом, він справжній лицар. Накривши мене своїм плащем він намагався зігріти тремтяче від холоду тіло. Не можу побачити його очі, а так хотілося б, вони точно б розповіли про нього все!
Його довге волосся розвивалося в пориві танцю, а через тонку вуаль я відчувала його подих...Ми кружляємо під цю чаруючу музику, музику внутрішньої краси.
Перед очима часто змінюються картини-картини з життя та точно не мого: блиск мечів, поєдинок, кров, останній подих, смерть. Мабуть, це епізод з життя цього таємничого лицаря, що вийшов ніби зі сторінок куртуазного роману. Ось чому він ,ніби, не живий, він витвір уяви, що закінчив своє життя героїчно-в бою, захищаючи честь дами серця. Але тепер він може дарувати радість тим, хто невзначай зайде в цей собор-також плід уяви, хоча виглядає так реально. Що поробиш МРІЯ. Музика все стихала... А за вітражами, знадвору почало виднітися сонце. Собор наповнився містерією кольорів, що виходили з цих різнокольорових скелець.
РАНОК!
І лицар так само несподівано почав зникати в тінях собору, як і з’явився.
Я ЧЕКАТИМУ НА ТЕБЕ...
Автор: Юлія [Darksad] Бєльська